УХВАЛА
03 червня 2026 року
м. Київ
справа №640/19522/21
адміністративне провадження № К/990/24580/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Дашутіна І. В.,
суддів: Загороднюка А. Г., Мацедонської В. Е.,
перевіривши касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2026 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2026 року у справі № 640/19522/21 за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс-К" до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування рішення,
установив:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс-К" звернулося до суду з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування рішення, у якому просило визнати протиправною та скасувати постанову Північного міжрегіонального управління Укртрансбезпеки про застосування відносно ТОВ "Автобудкомплекс-К" адміністративно-господарського штрафу від 01 червня 2021 року № 244006 на суму 34000 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення сторін.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 152 та частини п`ятої статті 153 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Закону України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" щодо забезпечення розгляду адміністративних справ", з метою відновлення належного доступу громадян та юридичних осіб до правосуддя у публічно-правових спорах, наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (далі - Порядок № 399).
На виконання положень Закону № 2825-IX та відповідно до Порядку № 399 справу передано на розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 05 березня 2025 року адміністративну справу прийнято до провадження, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
Розпорядженням керівника апарату Полтавського окружного адміністративного суду від 13 травня 2025 року № 94 у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_1 відповідно до підпункту 2.3.44 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 640/19522/21, за результатами якого суддею з розгляду цієї справи визначено суддю Довгопол М. В., що підтверджується протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 травня 2025 року.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року адміністративну справу прийнято до провадження, розгляд справи постановлено розпочати спочатку та проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2026 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2026 року, позовні вимоги задоволено повністю.
До Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2026 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2026 року у справі № 640/19522/21.
При вирішенні питання щодо можливості відкриття касаційного провадження за зазначеною касаційною скаргою Суд виходить з такого.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондують положення статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
За змістом частини четвертої статті 12 КАС України (в редакції чинній на дату відкриття провадження у справі) виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Статтею 257 КАС України (в редакції чинній на дату відкриття провадження у справі) визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, у цій справі, суд першої інстанції, врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
Враховуючи, що ця справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги про наявність одного з випадків, визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.
Отже, в силу вимог закону судові рішення у справах розглянутих за правилами спрощеного провадження не підлягають касаційному оскарженню. Законодавцем передбачено можливість перегляду таких судових рішень, але у виключних випадках, а отже, процесуальний закон надає суду дискрецію саме у питанні можливості допуску до касаційного перегляду судового рішення, яка в силу закону не підлягає касаційному перегляду.
З огляду на це, саме скаржник, який зацікавлений у відкритті касаційного провадження за його скаргою повинен навести обґрунтовану аргументацію, чому на його думку, є підстави для відкриття касаційного провадження, в тому числі і наявність такої підстави, як «виняткове значення» для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
У касаційній скарзі відповідач вказує про необхідність забезпечення єдності судової практики.
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має значення для правозастосовчої практики.
Значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Посилання скаржника на необхідність забезпечення єдності судової практики є необґрунтованим, оскільки саме по собі посилання на окремі постанови Верховного Суду не свідчить про існування неоднакового застосування норм права у подібних правовідносинах.
Справи № 814/1460/16 та № 813/1790/18, на які посилається скаржник, ухвалені за інших фактичних обставин та стосувалися відмінного предмета доказування, а тому викладені у них правові висновки не можуть бути автоматично застосовані до спірних правовідносин у справі № 640/19522/21.
Принцип єдності судової практики спрямований на забезпечення однакового застосування норм права у тотожних або подібних правовідносинах, однак не передбачає механічного поширення правових висновків Верховного Суду без урахування конкретних фактичних обставин кожної справи.
Відтак підстави для перегляду судового рішення з мотивів необхідності формування єдиного підходу до застосування норм права у даному випадку відсутні.
При цьому, незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/ процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/ відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» у праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг, яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що за поданою касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2026 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2026 року у справі № 640/19522/21 за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс-К" до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування рішення.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Головуючий І. В. Дашутін
Судді А. Г. Загороднюк
В. Е. Мацедонська