КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
У Х В А Л А
про закриття провадження у справі
24 червня 2026 року м. Київ справа №320/64103/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,
у с т а н о в и в:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії посадових осіб відповідача у вигляді прийняття рішення у формі листа №177238-2025 від 26.11.2025, яким позивачу відмовлено у вилученні з національних баз даних (Єдиної інформаційної системи) Міністерства внутрішніх справ України інформацію щодо міжнародного розшуку ОСОБА_1 ;
- зобов`язати посадових осіб відповідача вилучити з національної бази даних (Єдиної інформаційної системи) МВС України, у тому числі, але не виключно, БД "Розшук", інформацію щодо міжнародного розшуку громадянина України ОСОБА_1 ;
- зобов`язати посадових осіб відповідача повідомити Національне антикорупційне бюро України про неможливість використання Департаментом міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України системи бази пошуку МОКП-Інтерпол з метою здійснення заходів по міжнародному розшуку позивача та причини такої неможливості, у тому числі, але не виключно, відсутності у базах даних Інтерполу інформації про розшук ОСОБА_1 ;
- зобов`язати посадових осіб відповідача не приймати запити від правоохоронних органів України (Офіс Генерального прокурора, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Національне антикорупційне бюро України, Національна поліція України тощо) на розміщення будь-яких даних позивача у базі даних МОКП-Інтерпол.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою детектива НАБУ від 19.10.2022 у межах кримінального провадження позивача було оголошено у розшук, після чого інформацію про нього було внесено до відповідних інформаційних ресурсів МВС України та Національної поліції України. Позивач зазначає, що на підставі такої інформації він фактично продовжує обліковуватися як особа, яка перебуває у міжнародному розшуку.
Разом з тим позивач посилається на те, що компетентними органами Інтерполу підтверджено відсутність щодо нього активного повідомлення або запиту в інформаційних базах Інтерполу. Зокрема, за твердженням позивача, Комісія з контролю за файлами Інтерполу повідомила, що станом на дату перевірки він не є суб`єктом повідомлення чи циркуляра Інтерполу, а Генеральний секретаріат Інтерполу підтвердив відсутність активного оголошення про його розшук.
Позивач вказує, що його представник неодноразово звертався до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України та до Міністерства внутрішніх справ України із заявами та адвокатськими запитами щодо виключення з національних баз даних інформації про міжнародний розшук, а також щодо повідомлення правоохоронних органів України про неможливість використання каналів Інтерполу стосовно нього. Однак, за результатами розгляду таких звернень, відповідачі фактично відмовили у вчиненні запитуваних дій, посилаючись на відсутність у них відповідних повноважень або на належність порушених питань до компетенції інших органів.
На думку позивача, така позиція відповідача є протиправною, оскільки Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України як Національне центральне бюро Інтерполу в Україні має повноваження щодо використання інформаційної системи Інтерполу, перевірки актуальності відповідних відомостей та взаємодії з компетентними правоохоронними органами.
Позивач вважає, що збереження у національних інформаційних базах даних відомостей про його міжнародний розшук за відсутності відповідної інформації у базах Інтерполу є недостовірним, неактуальним та таким, що порушує його права. Зокрема, позивач посилається на ризик обмеження свободи пересування, можливого затримання, арешту, екстрадиції або інших негативних наслідків у зв`язку з наявністю в офіційних інформаційних ресурсах МВС України відомостей про його розшук.
Також позивач зазначає, що відповідач не надав належної оцінки наданим ним документам, у тому числі відповідям органів Інтерполу, та не забезпечив повного, об`єктивного і своєчасного розгляду його звернень. У зв`язку з цим позивач просить суд визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у виключенні відповідної інформації з національних баз даних МВС України та зобов`язати вилучити інформацію про міжнародний розшук позивача з відповідних обліків, повідомити НАБУ про неможливість використання інформаційної системи Інтерполу стосовно позивача, а також не приймати надалі запити правоохоронних органів України щодо його розшуку в базах МОКП-Інтерпол.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду 15.01.2026 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
На виконання ухвали суду від 15.01.2026 позивач подав додаткові письмові пояснення щодо обраної юрисдикції спору та визначення відповідачем Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України.
Щодо юрисдикції спору позивач зазначає, що спір є публічно-правовим, оскільки виник у зв`язку з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень, вчинених стосовно конкретної фізичної особи. Позивач посилається на пункт 1 частини першої статті 19 КАС України, відповідно до якого юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності, якщо законом не встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідачем подано до суду заяву про закриття провадження у справі, мотивовану відсутністю підстав для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства.
Відповідач зазначає, що предметом спору у справі є вимоги позивача про визнання протиправними дій службових осіб Національної поліції України, пов`язаних із прийняттям листа від 26.11.2025 №177238-2025, яким позивачу відмовлено у вилученні з національної бази даних, зокрема Єдиної інформаційної системи МВС України та бази даних «Розшук», інформації щодо його міжнародного розшуку. Крім того, позивач просить зобов`язати відповідача вилучити відповідну інформацію, повідомити Національне антикорупційне бюро України про неможливість використання системи баз розшуку Інтерполу щодо позивача та не приймати надалі запити правоохоронних органів України про розміщення будь-яких даних позивача у базах даних Інтерполу.
Відповідач вважає, що заявлені вимоги не стосуються публічно-правового спору в розумінні статей 2, 4 та 19 КАС України. Відповідач зазначає, що сама участь у спорі суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для віднесення спору до адміністративної юрисдикції, оскільки визначальним є зміст і характер спірних правовідносин, а також те, чи здійснював відповідний суб`єкт владні управлінські функції саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
Відповідач посилається на те, що ініціатором розшуку позивача є Центральне управління Національного антикорупційного бюро України, а підставою для такого розшуку є постанова детектива НАБУ від 19.10.2022, винесена у межах кримінального провадження №5201900[телефон приховано] від 20.02.2019. У зв`язку з цим Національна поліція України вважає, що спірні правовідносини пов`язані не з управлінською діяльністю відповідача, а з кримінальним провадженням та заходами, які здійснюються в межах такого провадження.
Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач зазначає, що Національне антикорупційне бюро України відповідно до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, на який покладено, зокрема, попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних та інших кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності. Відтак, на думку відповідача, розшук позивача ініційований у межах реалізації завдань кримінального провадження, а не в межах адміністративно-управлінських відносин.
Національна поліція України також посилається на Інструкцію про порядок використання правоохоронними органами України інформаційної системи Інтерполу, затверджену спільним наказом МВС України, Офісу Генерального прокурора, Служби безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, Міністерства фінансів України та Міністерства юстиції України від 17.08.2020 №613/380/93/228/414/510/2801/5.
Відповідач зазначає, що відповідно до цієї Інструкції уповноважений підрозділ забезпечує використання інформаційної системи Інтерполу на підставі отриманого від правоохоронного органу України запиту або звернення. Інформаційна система Інтерполу використовується для обміну відомостями про фізичних і юридичних осіб, об`єкти, події та факти лише в межах відповідного кримінального провадження та/або оперативно-розшукової справи, а також для реалізації заходів з питань публічної безпеки і порядку.
Окремо відповідач вказує, що у разі виникнення підстав для припинення обміну інформацією правоохоронний орган України, який є ініціатором внесення відомостей до інформаційної системи Інтерполу, повинен невідкладно, але не пізніше п`яти діб з моменту отримання таких даних, повідомити уповноважений підрозділ, який, у свою чергу, інформує Генеральний секретаріат Інтерполу.
На думку відповідача, дії щодо скерування запиту до інформаційної системи Інтерполу стосовно міжнародного розшуку особи з метою її арешту та подальшої екстрадиції до України для притягнення до кримінальної відповідальності, а також подальша інформаційна взаємодія правоохоронного органу-ініціатора з Національним центральним бюро Інтерполу не є публічно-владними управлінськими функціями. Відповідач вважає, що такі відносини пов`язані із завданнями кримінального провадження.
Крім того, відповідач посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №826/15154/17, відповідно до яких спір щодо дій та бездіяльності, пов`язаних із міжнародним розшуком особи та використанням інформаційної системи Інтерполу, не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки такі правовідносини виникають у межах кримінального провадження та можуть розглядатися за правилами КПК України.
З огляду на викладене відповідач вважає, що у спірних правовідносинах він не здійснював щодо позивача публічно-владних управлінських функцій, що свідчить про відсутність обов`язкової ознаки адміністративної справи. У зв`язку з цим відповідач просить суд закрити провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для закриття провадження у справі, суд виходить з такого.
Відповідно до положень статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Положеннями частин першої та другої статті 55 основного Закону визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Гарантоване Конституцією і регламентоване законами України право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб передбачає можливість вибору форми та порядку захисту стверджуваного порушення своїх прав чи інтересів, часу звернення до суду. Кожен вільний у виборі способу захисту свого права, а у випадках, визначених процесуальним законом, місцезнаходження суду.
Водночас право на оскарження в розрізі положень частин першої, другої статті 55 та частини третьої статті 124 Основного Закону України про захист прав і свобод людини і громадянина судом, про гарантування права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб те, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а у передбачених законом випадках й на розгляд інших справ, зобов`язує кожного, хто вважає, що його право порушено, звертатися до суду, встановленого законом, тобто до того суду, який наділений повноваженнями на розгляд таких справ.
В свою чергу, якщо особа вирішила захистити своє право в суді, який не має юрисдикції на розгляд такої справи, суд, до якого вона звернулася за захистом, повинен ухвалити відповідне рішення з висновком про порушення правил предметної юрисдикції й рекомендувати звернутися до суду, якому підсудний спір. Мірилом для такого висновку має бути істинна фактична та правова оцінка, кваліфікація суті (змісту) спірних правовідносин; визначення, яке право, ким і вимоги яких матеріально-правових норм були порушені. На визначення суті спірних правовідносин не повинна впливати інтерпретація їх автором звернення до суду, якщо із сукупності фактичних передумов об`єктивно можливо визначити правову природу спірних правовідносин.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Верховний Суд у питаннях дотримання предметної юрисдикції спорів неодноразово констатував, що головним, визначальним критерієм для розмежування і визнання, на які спори поширюється і підлягає застосування те чи те судочинства, є суть (зміст) спірних правовідносин, предмет спору, тобто те благо, відносно якого виникає правове відношення між суб`єктами, які мають суб`єктивні права і юридичні обов`язки (постанова від 29.04.2020 у справі № 826/2106/17).
Залежно від змісту, природи, якісно-ціннісних ознак правовідносин вони можуть бути регулятивними, якими є більшість цивільних, трудових, сімейних та інших, серед них й інформаційних відносин, які складаються з природних, набутих чи встановлених для осіб юридичних прав та обов`язків, або охоронними, зміст яких полягає в застосуванні зазвичай до правопорушників або іноді до інших осіб, які потрапляють у сферу цих відносин, заходів державного примусу, санкцій; вони зустрічаються в основному в кримінальних чи адміністративно-деліктних правовідносинах і, як правило, пов`язані з юридичною відповідальністю.
Якщо будь-яким чином видиме право особи зазнає втручання, посягання чи негативного впливу у формі дії, бездіяльності чи рішення з боку іншого суб`єкта відносин, на якому лежить юридичний обов`язок вчинити певні юридично значимі дії або утриматися від них, то може виникнути юридичний конфлікт або правовий спір між кількома суб`єктами (учасниками правовідносин), який знаходить свій вияв у протистоянні, протидії тому, хто через відмінні, протилежні, несумісні інтереси, потреби, знання, систему цінностей посягає на суб`єктивні права особи, яка їх захищає від такого посягання.
Виникнення спору зумовлює й спонукає до належного застосування матеріально-правової норми, яка регулює спірні відносини та захищає порушене право чи інтереси.
Вибір, визначення й окреслення відповідного матеріально-правового регулювання спірних відносин тягне застосування вторинних процесуальних норм, які регламентують питання юрисдикції спорів, встановлюють порядок та строк їх розгляду, визначають коло осіб, які є сторонами (учасниками) відповідного судочинства, їх права та обов`язки, а також запроваджують умови, критерії, ознаки, за якими належить визначати суд, встановлений законом, якому юрисдикційно підсудний спір. Процесуальні норми передбачають настання правових наслідків для особи, яка пред`явила спір не до суду відповідної юрисдикції, й покладають обов`язок на суд суворо дотримуватись правил про підсудність спорів.
Визначення юрисдикції спору залежить від положень закону, які відносять той чи інший спір до відповідної (цивільної, господарської, адміністративної) юрисдикції.
Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає Кодекс адміністративного судочинства України (далі по тексту також - КАС України).
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1).
При цьому, частина перша статті 4 КАС України містить дефініції таких термінів:
- адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір;
- публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;
- суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України).
Велика Палата Верховного Суду послідовно виходить з того, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є не лише участь у спорі суб`єкта владних повноважень, а передусім суть, зміст і характер спірних правовідносин. Під час визначення предметної юрисдикції суд має виходити із суті права або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру правовідносин, змісту та юридичної природи фактичних обставин. При цьому на визначення юрисдикції не повинна впливати лише інтерпретація спірних правовідносин самим позивачем, якщо з фактичних передумов можливо об`єктивно визначити їх правову природу. Такий підхід викладений, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 826/2106/17.
З огляду на наведене сама собою участь у справі органу чи структурного підрозділу Національної поліції України не є достатньою підставою для висновку про адміністративну юрисдикцію спору. Суд має встановити, чи виник спір саме у зв`язку з виконанням відповідачем публічно-владних управлінських функцій стосовно позивача, чи відповідні дії мають іншу правову природу.
З матеріалів справи вбачається, що спірні вимоги позивача пов`язані з інформацією про його міжнародний розшук, який, за твердженням самого позивача та відповідно до матеріалів справи, був оголошений постановами детектива НАБУ у межах кримінального провадження № 5201900[телефон приховано] від 20.02.2019.
Формально позивач оскаржує лист відповідача від 26.11.2025 № 177238-2025 та просить вилучити інформацію з національних баз даних. Проте за своїм змістом позовні вимоги спрямовані на припинення правових наслідків процесуального рішення про оголошення особи у міжнародний розшук, вчиненого у межах кримінального провадження, а також на заборону подальшої інформаційної взаємодії щодо позивача за каналами Інтерполу в межах цього кримінального провадження чи пов`язаних з ним запитів правоохоронних органів.
Відповідно до частин першої та другої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, КПК України та інших законів України.
Завданнями кримінального провадження згідно зі статтею 2 КПК України є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Згідно з частиною першою статті 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Правовий режим оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача або прокурора під час досудового розслідування визначений, зокрема, параграфом 1 глави 26 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не підлягають окремому оскарженню під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в суді згідно з правилами статей 314-316 КПК України.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 25.05.2001 року №6-рп/2001 правосуддя України здійснюється шляхом розгляду і вирішення справ по спорах відповідно до процесуального законодавства України.
Цим рішенням Конституційного Суду України кримінальне судочинство визначено як врегульований нормами кримінально-процесуального кодексу України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів.
Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури, але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому КПК України.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп, положення КПК України регламентують діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, яка стосується сфери публічно-правових відносин, що виникають внаслідок злочинних посягань, відповідальність за які встановлено в нормах кримінального права.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" Національне антикорупційне бюро України (далі - Національне бюро) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних та інших кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.
Завданням Національного бюро є протидія корупційним та іншим кримінальним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці, а також вжиття інших передбачених законом заходів щодо протидії корупції.
Пунктом 2 частини першої статті 16 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" визначено, що НАБУ здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також проводить досудове розслідування інших кримінальних правопорушень у випадках, визначених законом.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція (далі - поліція) в Україні - державний правоохоронний орган, діяльність якого спрямована на реалізацію державної політики у сфері: захисту прав, свобод і законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства (надалі - громадян, осіб); захисту об`єктів права власності; протидії злочинності; охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки.
Основними завданнями поліції відповідно до частини другої статті 2 означеного Закону є, зокрема, забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень; виявлення і розкриття злочинів; проведення досудового слідства та дізнання в межах визначеної підслідності.
За приписами пунктів 4, 10 частини першої статті 15 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція має наступні обов`язки: здійснює досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, провадить дізнання, проводить невідкладні слідчі дії у кримінальних справах у межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством; розшукує осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, зникли безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених національним законодавством, міжнародними правовими нормами та договорами, ратифікованими у встановленому порядку.
Міжнародний розшук каналами Інтерполу у правовідносинах, подібних до спірних, регулюється Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами України інформаційної системи Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол, затвердженою спільним наказом МВС України, Офісу Генерального прокурора, Національного антикорупційного бюро України, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Міністерства фінансів України та Міністерства юстиції України від 17.08.2020 № 613/380/93/228/414/510/2801/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 04.09.2020 за № 849/35132.
Відповідно до пункту 3 розділу І цієї Інструкції уповноважений підрозділ - це структурний підрозділ центрального органу управління поліції, який забезпечує реалізацію повноважень Національної поліції України із здійснення представництва та виконання зобов`язань України в Інтерполі та повноважень Національної поліції України як Національного центрального бюро Інтерполу.
Водночас повноваження такого підрозділу щодо опрацювання запитів правоохоронних органів України, надсилання запитів, документів або інформації органам Інтерполу, а також інформування Генерального секретаріату Інтерполу у разі припинення обміну інформацією мають оцінюватися не ізольовано, а з урахуванням правової природи правовідносин, у межах яких вони реалізуються.
Зі змісту пунктів 2, 5, 7 розділу ІІ та пункту 1 розділу ІІІ Інструкції вбачається, що використання інформаційної системи Інтерполу правоохоронними органами України здійснюється, зокрема, з метою встановлення місцезнаходження осіб, які розшукуються, їх затримання, арешту, обмеження свободи пересування та подальшої видачі (екстрадиції), а також для обміну інформацією про фізичних чи юридичних осіб, об`єкти, події та факти лише в межах відповідного кримінального провадження та/або оперативно-розшукової (розшукової) справи, за умови вжиття вичерпних заходів на національному рівні.
Згідно з пунктом 2 розділу VI Інструкції у разі виникнення підстав для припинення обміну інформацією правоохоронний орган України - ініціатор внесення відомостей до інформаційної системи Інтерполу невідкладно, але не пізніше п`яти діб з моменту отримання таких даних, повідомляє уповноважений підрозділ, який, у свою чергу, інформує Генеральний секретаріат Інтерполу.
Отже, навіть якщо Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України виконує функції Національного центрального бюро Інтерполу в Україні та здійснює технічну або інформаційну взаємодію з органами Інтерполу, така діяльність у спірному випадку є похідною від кримінального провадження та запиту правоохоронного органу - ініціатора розшуку. Вона не є самостійною управлінською діяльністю щодо позивача у сфері публічного адміністрування.
Вирішальне значення у цій справі має постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 826/15154/17 (провадження № 11-455апп21, ЄДРСР № 103893127), якою вирішено виключну правову проблему щодо юрисдикції спорів, пов`язаних із міжнародним розшуком особи та використанням інформаційної системи Інтерполу.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що дії щодо скерування запиту про внесення до обліків Генерального секретаріату Інтерполу клопотання про публікацію червоного повідомлення щодо міжнародного розшуку особи з метою арешту та подальшої екстрадиції до України для притягнення до кримінальної відповідальності, а також подальша інформаційна взаємодія відповідного правоохоронного органу, що звернувся з таким запитом, із Національним центральним бюро Інтерполу не є публічно-владними управлінськими функціями. Зазначені відносини пов`язані із завданнями кримінального провадження.
Велика Палата Верховного Суду також вказала, що спір, який виник у зв`язку з діями та бездіяльністю НАБУ, вчиненими або не вчиненими у межах кримінального провадження, а також з діями та бездіяльністю Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва, не належить до юрисдикції адміністративних судів; питання, які ставить перед судом позивач, можуть розглядатися за правилами КПК України.
Наведений висновок є релевантним для цієї справи, оскільки у ній позивач також просить суд фактично втрутитися у питання міжнародного розшуку, інформаційної взаємодії з Інтерполом та правових наслідків процесуального рішення, прийнятого у межах кримінального провадження. Відмінність у тому, що в цій справі позивач формально оскаржує лист відповідача та просить вилучити відомості з національних інформаційних ресурсів, не змінює суті спору, оскільки предметом судового контролю неминуче стали б підстави, чинність, актуальність та допустимість подальшого існування міжнародного розшуку позивача як процесуального заходу, пов`язаного з кримінальним провадженням.
Подібний підхід викладений і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 520/1820/19 (провадження № 11-828апп19, ЄДРСР № 88138169). Велика Палата Верховного Суду зазначила, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення досудового розслідування виконують не владні управлінські, а владні процесуальні функції; такі дії є наслідком виконання функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства. З`ясування адміністративним судом законності процесуальних дій у кримінальному провадженні, яке не припинено, може призвести до передчасного вирішення питань, що підлягають розв`язанню судом під час розгляду кримінальної справи по суті, та порушити засаду змагальності, закріплену у статті 22 КПК України.
Суд відхиляє доводи позивача про те, що цей спір є адміністративним лише з огляду на подання ним звернення, адвокатського запиту або отримання відповіді у формі листа. Процесуальна форма звернення до відповідача не змінює змісту заявлених у позові вимог. Позивач просить не лише надати інформацію чи належно розглянути звернення, а вчинити дії, які за своїм змістом спрямовані на усунення наслідків міжнародного розшуку, оголошеного у кримінальному провадженні, та на заборону подальшої взаємодії з правоохоронними органами щодо такого розшуку.
У цьому контексті суд враховує, що висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.04.2020 у справі № 826/7244/18 щодо юрисдикції спорів про належний розгляд адвокатського запиту не змінюють висновку у цій справі. У справі № 826/7244/18 предметом спору було надання інформації на адвокатський запит, тобто реалізація доступу до інформації. Натомість у цій справі позовні вимоги спрямовані не на одержання інформації, а на зміну інформаційного режиму міжнародного розшуку та припинення/обмеження дій, пов`язаних із кримінальним провадженням. Тому правова природа спірних відносин є іншою.
Суд також визнає непереконливими аргументи позивача про те, що відсутність щодо нього активного повідомлення чи циркуляра Інтерполу, підтверджена листом Комісії з контролю за файлами Інтерполу та довідкою Генерального секретаріату Інтерполу, сама по собі зумовлює адміністративну юрисдикцію спору. Вказані обставини можуть мати значення для оцінки наявності чи відсутності підстав для подальшого міжнародного розшуку, актуальності відомостей у відповідних інформаційних ресурсах або для звернення до органу, який ініціював розшук, однак така оцінка стосується суті процесуальних правовідносин, пов`язаних із кримінальним провадженням.
Доводи позивача про порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також не змінюють юрисдикційного висновку суду. Посилання на можливе втручання у право на свободу та особисту недоторканність підтверджує значимість спірних правовідносин для позивача, однак не змінює процесуального порядку їх судового контролю. Якщо стверджуване втручання пов`язане з розшуком, затриманням, арештом, екстрадицією або іншим заходом у межах кримінального провадження, воно підлягає оцінці у формах судового контролю, передбачених КПК України, а не шляхом розгляду адміністративного позову.
Окремо суд звертає увагу, що позовна вимога про зобов`язання відповідача не приймати у майбутньому запити від правоохоронних органів України щодо розміщення будь-яких даних позивача у базах МОКП-Інтерпол за своєю суттю спрямована на превентивну заборону виконання відповідачем можливих майбутніх дій у межах кримінального провадження або правоохоронної інформаційної взаємодії. Така вимога не може бути предметом адміністративного судового контролю в цій справі, оскільки її розгляд вимагав би попередньої оцінки можливих майбутніх процесуальних рішень і запитів правоохоронних органів, які на час розгляду справи не є предметом самостійного завершеного адміністративного акта.
Посилання позивача на статті 23 та 26 Закону України «Про Національну поліцію», а також на положення Інструкції про порядок використання правоохоронними органами України інформаційної системи Інтерполу, не спростовують висновку про непоширення адміністративної юрисдикції на цей спір. Наведені норми дійсно визначають окремі завдання поліції, порядок інформаційної взаємодії та статус уповноваженого підрозділу, однак у спірних правовідносинах ці повноваження реалізуються як елемент забезпечення кримінального провадження та міжнародного поліцейського співробітництва щодо розшуку особи для цілей кримінального переслідування, а не як адміністративна послуга чи управлінське рішення у сфері публічного адміністрування.
Суд не надає оцінки доводам сторін щодо того, чи є інформація про розшук позивача достовірною, актуальною, чи мав відповідач технічну та юридичну можливість її вилучити, чи існують підстави для подальшого використання каналів Інтерполу, а також чи зберігається мета міжнародного розшуку з огляду на розгляд обвинувального акта Вищим антикорупційним судом. Такі питання стосуються суті спору та передбачають оцінку чинності, наслідків і меж процесуальних рішень у кримінальному провадженні. Після встановлення того, що справа не належить до юрисдикції адміністративного суду, адміністративний суд не вправі вирішувати ці питання по суті.
З тих самих підстав суд не переходить до оцінки заяви відповідача про залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду та поданням раніше подібного позову у справі № 320/12961/25. Питання дотримання строку звернення до адміністративного суду та наслідків попереднього залишення позову без розгляду є похідними від наявності адміністративної юрисдикції. Оскільки суд дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, первинним і достатнім процесуальним наслідком є закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною першою статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що провадження в адміністративній справі № 320/64103/25 підлягає закриттю, а позивачу належить роз`яснити, що питання, пов`язані з правомірністю, чинністю, актуальністю, припиненням чи наслідками міжнародного розшуку, оголошеного у межах кримінального провадження, а також з відповідною інформаційною взаємодією правоохоронних органів з Інтерполом, підлягають вирішенню у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.
Згідно з частиною другою статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Керуючись статтями 238, 243,248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у х в а л и в:
Заяву відповідача про закриття провадження у справі задовольнити.
Закрити провадження в адміністративній справі.
Роз`яснити позивачу, що питання, пов`язані з правомірністю, чинністю, актуальністю, припиненням чи наслідками міжнародного розшуку, оголошеного у межах кримінального провадження, а також з відповідною інформаційною взаємодією правоохоронних органів з Інтерполом, підлягають вирішенню у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.
Роз`яснити позивачу, що відповідно до частини другої статті 239 КАС України повторне звернення до адміністративного суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Копію ухвали суду надіслати (вручити, надати) учасникам справи (їх представникам).
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення. Ухвала, постановлена судом поза межами судового засідання або у судовому засіданні у разі неявки учасників справи, під час розгляду справи в письмовому провадженні, набирає законної сили з моменту її підписання.
Ухвала суду в частині прийняття адміністративної справи до провадження не підлягає оскарженню.
Апеляційна скарга на ухвалу суду в частині закриття провадження подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного ухвали.
Суддя Дудін С.О.