Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
УХВАЛА
з питання прийняття справи до розгляду, з питання залишення позовної заяви без руху
"08" липня 2026 р. справа № 520/19789/26
Суддя Харківського окружного адміністративного суду Сліденко А.В., розглянувши матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
встановив:
Ухвалою суду від 07.07.2026 р. було роз`єднано позовні вимоги в адміністративній справі №520/19450/26 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
Вимоги: 1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно; 2) зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно у зв`язку зі звільненням з військової служби було виділено в окреме провадження, за наслідками виконання вимог п. 15.2 Розділу VII КАС України справі було присвоєно номер №520/19789/26.
Оскільки положеннями ч. 6 ст. 172 КАС України передбачено, що розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог, то адміністративну справу №520/19789/26 належить прийняти до провадження судді Сліденка А.В.
Вирішуючи питання наявності підстав для залишення позову без руху за сформульованими заявником вимогами, суд виходить за таких підстав та мотивів.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У силу ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Суд відзначає, що на спірні правовідносини не може бути поширена дія ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України, позаяк у розумінні ст.1 Закону України "Про оплату праці" та ст.94 Кодексу законів про працю грошовий платіж у вигляді компенсації вартості неодержаного під за час проходження публічної служби речового майна за правовою природою не може бути кваліфікований у якості заробітної плати (грошового забезпечення), бо не є винагородою за працю (службу).
Перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Інститут строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою спонукання учасників адміністративного судочинства до своєчасного вчинення ними процесуальних дій. Регламентування строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Крім цього, строки звернення до суду із адміністративним позовом обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізналася" та "повинна була дізнатись".
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів).
При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28.05.2021 року у справі №380/2355/20.
Предметом позову у даній справі є управлінське волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу нарахування та виплати грошової компенсації вартості за отримане під час проходження публічної служби речове майно.
Окружний адміністративний суд зауважує, що Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду було прийнято постанову від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, в якій вирішувалось питанням наявності чи відсутності підстав для застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
В означеному судовому акті міститься правовий висновок з приводу правової природи грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна та строки її виплати.
Так, Судова палата, проаналізувавши наведені законодавчі приписи та висновки Конституційного Суду України і Верховного Суду, дійшла висновку, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов`язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця (п.50 постанови Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19).
Цей висновок є цілком застосовним відносно спору у справі №520/19789/26.
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата зазначила, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Як уже зазначено, ст. 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а ст.117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу.
Умовою для виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.
Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст. 116 КЗпП України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016р. №178 затверджено Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі за текстом - Порядок №178).
Згідно з п.3 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця; переведення військовослужбовця до інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Держспецзв`язку, правоохоронних органів спеціального призначення і державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями для подальшого проходження військової служби з виключенням із списків особового складу військової частини.
Пункт 4 Порядку №178 установлює, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Абзаци 1-3 пункту 4 розділу III Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період (затверджена наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016р. №232; далі за текстом - Інструкція №232; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачають, що військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна. Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог Порядку №178. Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку №178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.
Враховуючи визначену у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно визначено, що спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 26.05.2021 у справі №380/5093/20, від 30.08.2021 у справі №520/7668/20 та від 12.10.2021 у справі №380/6200/20, від 23.08.2022 у справі №540/2001/21.
У позові представник заявника зазначив, що пропуск строку звернення до адміністративного суду є незначним та зумовлений поважними, об`єктивними і незалежними від його волі обставинами, оскільки до 27.03.2026 проходив військову службу, а захворювання, яке стало підставою для його звільнення за станом здоров`я, рішенням військово-лікарської комісії визнано таким, що пов`язане із захистом Батьківщини. За твердженням сторони позивача, після звільнення заявник перебував на стаціонарному лікуванні, проходив подальші медичні обстеження та консультації лікарів, що істотно обмежувало можливість своєчасно реалізувати право на судовий захист. Крім того, зазначені обставини мали місце в умовах дії на території України правового режиму воєнного стану, що також ускладнювало своєчасне звернення до суду.
Надаючи оцінку цим доводам заявника суд зазначає, що Верховний Суд у постанові від 20.11.2025 у справі №260/1942/24 вказав, що право на компенсацію вартості за неотримане речове майно за період проходження служби військовослужбовці набувають при звільненні і це право реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби. Військовослужбовець після звільнення його з військової служби зберігає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання відповідної заяви. У той же час, це не свідчить про можливість подання такої заяви на отримання компенсації поза межами будь-яких строків.
Аналогічні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховний Суд від 28 вересня 2023 року у справі № 260/4686/22, від 14 грудня 2023 року у справі № 380/1785/21 та від 10 лютого 2025 року у справі № 240/5940/24, від 03 листопада 2025 року справа № 260/1940/24.
Враховуючи вищевикладене, до позовних вимог щодо нарахування відповідачем компенсації вартості за неотримане речове майно застосовується місячний строк звернення до суду.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 14.12.2023 у справі №380/1785/21 зазначив, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що про невиплату грошової компенсації за неотримане речове майно позивачка повинна була бути обізнана з часу її звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини.
У справі, що розглядається позивач був звільнений зі служби наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 21.03.2026р. №16-РС.
Нормативно-правові акти з питань права на отримання грошової компенсації неодержаного під час проходження військової служби речового майна, процедури реалізації названого права, механізму обчислення означеного грошового платежу є офіційно оприлюдненими та загально доступними.
До матеріалів справи стороною позивача не подано доказів існування прямого та безпересереднього причинно-наслідкового зв"язку між запровадженим в Україні правовим режимом воєнного стану та фізичною нездатністю позивача вчинити процесуальну дію з приводу подання позову до суду.
Також до матеріалів справи стороною позивача не подано доказів існування прямого та безпересереднього причинно-наслідкового зв"язку між станом здоров`я та фізичною нездатністю позивача вчинити процесуальну дію з приводу подання позову до суду.
З огляду на положення ч.1 ст.77 КАС України у даному конкретному випадку суд позбавлений процесуальної можливості здійснювати самостійне здобуття доказів за власною ініціативою згідно з ч.4 ст.9 КАС України на підтвердження доводів сторони позивача.
Тож, сукупність викладених вище міркувань призводить до виникнення підстав вважати позивача обізнаним стосовно непроведення спірного розрахунку з грошової компенсації неодержаного під час проходження військової служби речового майна саме при звільненні з публічної служби - 21.03.2026р., при тому, що відлік строку звернення до суду процесуальний закон пов`язує саме з обізнаністю стосовно порушеного права, а не відколи особа з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність суб"єкта владних повноважень відносно неї є порушенням її власних прав.
Отже, заявника у межах спірних правовідносин було звільнено з публічної служби 21.03.2026р., а позов до суду подано - 04.07.2026р., тобто поза межами місячного строку звернення до суду згідно з ч.5 ст.122 КАС України.
Доказів про поширення на спірні правовідносини дії ч.2 ст.233 КАС України матеріали справи не містять.
Тривалість пропуску строку звернення до суду у межах спірних правовідносин є значною.
При цьому, твердження позивача щодо наявності захворювання, проходження лікування та необхідності подальшого медичного обстеження судом враховуються, однак самі по собі ці обставини не свідчать про існування об`єктивних і непереборних перешкод для своєчасного звернення до суду протягом усього строку, встановленого законом.
Надані позивачем докази підтверджують його лікування/консультації лише у визначений період, тоді як за інші проміжки часу належних та допустимих доказів, які б підтверджували неможливість звернення до суду чи неможливість уповноваження представника на здійснення відповідних процесуальних дій, матеріали справи не містять.
Суд враховує, що звернення до адміністративного суду не потребує особистої участі позивача та може бути здійснене через представника, зокрема адвоката, що фактично і було реалізовано при поданні даного позову.
Отже, у періоди, не охоплені лікуванням та не підтверджені належними доказами існування об`єктивних перешкод, позивач мав реальну можливість звернутися до суду особисто або через уповноваженого представника, однак таким правом своєчасно не скористався, у зв`язку з чим наведені ним обставини не можуть бути визнані поважними причинами пропуску встановленого законом строку звернення до суду.
Суд зауважує, що Верховний Суд послідовно дотримується позиції, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Слід відмітити, що при зверненні до суду особа повинна довести той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду упродовж встановленого процесуального строку звернення до суду. На противагу, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Тому у цьому аспекті потребують підтвердження обставини, які завадили реальній, об`єктивній можливості позивача виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо проведеного розрахунку спірних сум, виплачених при звільненні зі служби, принаймні у межах місячного строку звернення до суду у цій категорії спорів.
Суд зазначає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 01.06.2023р. по справі №300/4156/22 суд не наділений повноваженнями щодо самостійного визначення чи пошуку обставин, що зумовили об`єктивну неможливість позивачем у визначений законодавством строк реалізувати своє право на подання позову. Такі обставини наводяться позивачем у відповідній заяві, підтверджуються доказами та оцінюються судом на предмет об`єктивної неможливості подати позов за правилами, визначеними КАС України.
При цьому суд зважає, що за правовою позицією, сформульованою у постанові Верховного Суду від 14.09.2023р. у справі №520/12477/22: 1) поновлення встановленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду здійснюється у розумних межах та лише у виняткових, особливих випадках, виключно за наявності обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод або законних інтересів.; 2) Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.; 3) Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.; 4) Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Також суд зважає, що за правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2023р. у справі №990/139/23 «Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Суд виходить таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Підсумовуючи викладені вища міркування, суд зазначає, що оскільки у межах спірних правовідносин заявник не подав юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду разом із доказами пропуску строку на звернення до суду з поважних причин, то позов підлягає залишенню без руху відповідно до ч. 13 ст. 171 КАС України.
Суд також зауважує, що згідно п.14, 15 ст. 171 КАС України, якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 118-123, 160, 161, 169, 171, 241-243, 248, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
1. Прийняти адміністративну справу №520/19789/26 до провадження судді Харківського окружного адміністративного суду Сліденка А.В. Копії даної ухвали направити учасникам справи з урахуванням належності до кола суб`єктів владних повноважень та відомостей про офіційні адреси в ЄСІТС. Роз`яснити, що надсилання процесуальних документів буде здійснюватись за указаними у позові адресами. Сповістити, що інформація відносно справи може бути отримана за посиланням: http://court.gov.ua/fair/sud2070.
2.Клопотання представника ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду - залишити без задоволення.
3.Позов - залишити без руху.
4.Надати строк на усунення недоліків в оформленні позову - 5 днів від дати отримання цієї ухвали.
5.Встановити способом усунення недоліків - подання до суду юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду разом із доказами пропуску строку на звернення до суду з поважних причин.
6.Роз"яснити, що невиправлення недоліків в оформленні позову зумовлює прийняття процесуального рішення про залишення позову без розгляду.
7.Роз`яснити, що ухвала набирає законної сили з моменту підписання, оскарженню не підлягає.
Суддя А.В. Сліденко