Справа № 462/68/17
провадження 4-с/462/16/26
У Х В А Л А
10 липня 2026 року Залізничний районний суд м.Львова
в складі:
головуючого-судді Ліуша А.І.
за участі секретаря Поляниці А.М.
представника заявника ОСОБА_1
приватного виконавця Меленчука В.І.
розглянувши скаргу ОСОБА_2 про визнання протиправними дій приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Меленчука Володимира Ігоровича та скасування постанови про опис та арешт майна/коштів боржника, в частині накладення арешту на право суборенди частини земельної ділянки,-
ВСТАНОВИВ:
заявник звернувся до суду з вказаною скаргою. Вимоги скарги мотивував тим, що приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Меленчуком В.І., при примусовому виконанні виконавчого листа № 462/68/17 від 01.04.2021, виданого Залізничним районним судом м. Львова, про стягнення із ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_3 , заборгованості у розмірі 142 500 доларів США, винесено постанову про опис та арешт майна/ коштів боржника від 12.05.2026 у виконавчому провадженні ВП № 71941658. Зазначеною постановою приватний виконавець описав та наклав арешт не на майно, яке належить боржнику на праві власності, а на право суборенди частини земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 904/968/18 сформулювала правовий висновок, що виконавець не наділений правом накладати арешт на право оренди земельної ділянки боржника орендаря, яке як майнове право є відмінним від майна/коштів та має обмежену оборотоздатність для боржника-орендаря. Вважає, що у вказаній справі йдеться про ще більш обмежене за своєю правовою природою право суборенди, яке є похідним від права оренди. Якщо навіть право оренди не може бути предметом арешту, то право суборенди тим більше не може бути таким предметом без встановлення його оборотоздатності. Накладення арешту на право суборенди без перевірки його оборотоздатності та без встановлення правових підстав для такого арешту є перевищенням повноважень, наданих статтями 18, 56 Закону України «Про виконавче провадження», і порушує принцип законності виконавчого провадження (стаття 2 зазначеного Закону). Враховуючи вищевикладене, вважає що є всі підстави для задоволення його заяви.
Представник заявника в судовому засіданні вимоги заяви підтримав з підстав, що викладені в ній.
Приватний виконавець в судовому засіданні повідомив, що право суборенди земельної ділянки за своєю юридичною природою є речовим (майновим) правом. Оскільки воно має економічну цінність, є оборотоздатним та може бути відчужене, таке право законно входить до складу майна боржника, на яке може бути звернуто стягнення для задоволення вимог стягувача з метою реального виконання судового рішення. Обґрунтовуючи скаргу, скаржник посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 18.03.2020 року у справі № 904/968/18, де зазначено про обмежену оборотоздатність права оренди землі. Приватний виконавець наголошує, що вказані висновки базувалися на тогочасній (старій) редакції матеріального права, яка на сьогодні втратила актуальність. Правомірність дій приватного виконавця щодо накладення арешту та опису майнових прав повністю узгоджується з актуальною та релевантною правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеною в постанові від 11.07.2024 року у справі № 904/9875/21. У вказаній постанові Верховний Суд залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими дії приватного виконавця щодо накладення арешту на майнові права оренди земельних ділянок визнано правомірними та такими, що прямо спрямовані на забезпечення виконання судового рішення. Зокрема, Верховний Суд зазначив, що положення частини п`ятої статті 93 Земельного кодексу України (в редакції Закону України від 02.05.2023 № 3065-IX) зняли колишні обмеження оборотоздатності майнових прав на землю, надавши землекористувачу право відчужувати їх. Відтак, висновки Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 904/968/18 не можуть бути застосовані до поточних правовідносин через суттєву зміну законодавчого регулювання. Відтак, дії приватного виконавця повністю відповідали вимогам ч. 1 ст. 18 та ч. 5 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки арешт та опис майнового права є належним процесуальним кроком для недопущення відчуження боржником свого єдиного ліквідного активу на шкоду інтересам стягувача. Враховуючи вищевикладене, просив суд в задоволенні скарги боржника ОСОБА_2 , на дії приватного виконавця Меленчука В.І. щодо опису та арешту права суборенди земельної ділянки (кадастровий номер: [номер приховано]:21:000:0070) - відмовити повністю.
Представник заявника в судовому засіданні повідомив, що позиція виконавця повністю побудована на тому, що частина п`ята статті 93 Земельного кодексу України (в редакції Законів України № 1423-IX від 28.04.2021 та № 3065-IX від 02.05.2023) нібито зняла обмеження оборотоздатності майнових прав на землю та надала користувачу право відчужувати їх, а також на постанові Верховного Суду від 11.07.2024 у справі № 904/9875/21. Однак чинна редакція частини п`ятої статті 93 ЗК України прямо і виключно стосується земель сільськогосподарського призначення: «Право оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення може відчужуватися, передаватися у заставу (іпотеку) її користувачем без погодження з власником такої земельної ділянки...». Розширений режим оборотоздатності законодавець запровадив саме і лише для сільськогосподарських земель. Натомість спірна земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:21:000:0070 має цільове призначення «для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» та належить до ЗЕМЕЛЬ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ (статті 50, 51 ЗК України). Це прямо підтверджено пунктами 1, 2, 13 договору суборенди від 07.07.2015 та пунктами 2.1, 5.2 договору оренди № 8 від 17.09.2013. Отже, норма, на якій виконавець будує весь відзив, до земель рекреаційного призначення не застосовується. Так само не є релевантною постанова у справі № 904/9875/21: у ній ішлося про право оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), тобто про інші за своєю правовою природою правовідносини. Механічне перенесення висновків цієї постанови на суборенду рекреаційної ділянки є неприпустимим. Спірна земельна ділянка перебуває у державній власності: вона надана в оренду ТОВ «А. Омега» Миколаївською районною державною адміністрацією за договором оренди № 8 від 17.09.2013 (за межами населеного пункту, урочище «Байкал»). Право суборенди боржника є похідним від цього договору оренди державної землі. Таким чином, навіть якби ділянка була сільськогосподарською (а вона такою не є), розширений режим відчуження до неї не застосовувався б через її державну форму власності. Також, вказав, що зміст прав боржника за наявними договорами прямо виключає відчуження: пункт 11.2 договору оренди № 8 від 17.09.2013: «Право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності не може бути відчужено її орендарем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу». Отже, навіть саме право оренди у цьому ланцюгу є невідчужуваним; -пункт 34 договору суборенди від 07.07.2015: «Передача прав та обов`язків за цим договором на користь третіх осіб допускається виключно у випадку надання на це письмової згоди другої Сторони та Орендодавця». Такої письмової згоди орендаря (ТОВ «А. Омега») та орендодавця (Миколаївської РДА) на відчуження права суборенди не надано і в матеріалах провадження відсутня; -пункти 30, 33 договору суборенди підтверджують похідний і залежний характер права суборенди: воно припиняється у разі припинення договору оренди між орендарем та орендодавцем. Таким чином, боржник ОСОБА_2 не має права самостійно відчужити належне йому право суборенди. Відповідно, приватний виконавець не може накласти на це право арешт з метою його примусової реалізації, оскільки відчужити (продати) його неможливо - а виконавець не може мати більше повноважень щодо цього права, ніж має сам боржник. Враховуючи вищевикладене, скаргу просив задовільнити.
Дослідивши матеріали справи, врахувавши позиції учасників справи, суд приходить до наступного переконання.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Судом було встановлено, що постановою колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року по справі № 462/68/17, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 листопада 2018 року - скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , про стягнення боргу за договором позики - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 , в користь ОСОБА_3 , заборгованість в розмірі 142 500 доларів США за договором позики.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у вказаній справі від 17 листопада 2021 року, постанову Львівського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залишено без змін.
Приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Меленчуком Володимиром Ігоровичем при примусовому виконанні виконавчого листа № 462/68/17 від 01.04.2021, виданого Залізничним районним судом м. Львова, про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованості у розмірі 142 500 доларів США, винесено постанову про опис та арешт майна/коштів боржника від 12.05.2026 у виконавчому провадженні ВП № 71941658. Зазначеною постановою приватний виконавець описав та наклав арешт на право суборенди частини земельної ділянки, а саме: право суборенди частини земельної ділянки площею 0,1488 га; загальна площа земельної ділянки - 2,3 га; кадастровий номер: [номер приховано]:21:000:0070; цільове призначення: для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення; місцезнаходження: Львівська обл., Миколаївський р-н, Гонятичівська сільська рада, урочище «Байкал»; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 191982346230; підстава користування: договір суборенди земельної ділянки від 07.07.2015, укладений строком на 23 роки з правом пролонгації.
Згідно наданого скаржником договору суборенди від 07 липня 2015 року, зокрема п. 34, передача прав та обов`язків за цим договором на користь третіх осіб допускається виключно у випадку надання на це письмової згоди другої сторони та орендодавця.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права) боржника.
Згідно зі статтею 178 Цивільного кодексу України (ЦК України), об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва або спадкування чи іншим способом, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невіддільними від особи.
Право суборенди земельної ділянки за своєю юридичною природою є речовим (майновим) правом. Оскільки воно має економічну цінність, є оборотоздатним та може бути відчужене, таке право законно входить до складу майна боржника, на яке може бути звернуто стягнення для задоволення вимог стягувача з метою реального виконання судового рішення.
Правомірність дій приватного виконавця щодо накладення арешту та опису майнових прав повністю узгоджується з актуальною та релевантною правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеною в постанові від 11.07.2024 року у справі № 904/9875/21.
У вказаній постанові Верховний Суд залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими дії приватного виконавця щодо накладення арешту на майнові права оренди земельних ділянок визнано правомірними та такими, що прямо спрямовані на забезпечення виконання судового рішення.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що положення частини п`ятої статті 93 Земельного кодексу України (в редакції Закону України від 02.05.2023 № 3065-IX) зняли колишні обмеження оборотоздатності майнових прав на землю, надавши землекористувачу право відчужувати їх. Відтак, висновки Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 904/968/18 не можуть бути застосовані до поточних правовідносин через суттєву зміну законодавчого регулювання.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про оренду землі», право суборенди є похідним від права оренди земельної ділянки та слідує за його правовим режимом. Таким чином, на право суборенди в повній мірі поширюються висновки Верховного Суду щодо оборотоздатності майнових прав на землекористування та правомірності накладення на них арешту в межах виконавчого провадження.
Суд не погоджується із доводами скаржника про те, що право суборенди земельної ділянки не може бути об`єктом опису та арешту у виконавчому провадженні виключно з огляду на його похідний характер від права оренди. Сам по собі факт похідності такого права не свідчить про неможливість звернення на нього стягнення чи вжиття заходів забезпечення виконання судового рішення. Вирішальним у даному випадку є не характер походження відповідного права, а його майнова природа, наявність економічної цінності, можливість участі у цивільному обороті та відсутність законодавчої заборони щодо накладення на нього арешту.
Посилання скаржника на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 18 березня 2020 року у справі №904/968/18, суд не приймає до уваги, оскільки така була сформована за іншого нормативно-правового регулювання. Після ухвалення зазначеного рішення законодавець істотно змінив підхід до регулювання оборотоздатності речових прав на земельні ділянки, у зв`язку із чим наведена правова позиція не може застосовуватись автоматично до правовідносин, які виникли після внесення відповідних змін до законодавства.
Натомість, суд погоджується із доводами приватного виконавця про те, що під час вирішення питання щодо можливості накладення арешту на відповідне майнове право необхідно виходити із його правової природи та фактичної можливості його відчуження, а також із необхідності забезпечення реального виконання судового рішення. Закон України «Про виконавче провадження» покладає на виконавця обов`язок вживати всіх передбачених законом заходів для повного та своєчасного виконання рішення суду, а тому арешт майнового права, яке має економічну цінність та може бути предметом цивільного обороту, відповідає завданням виконавчого провадження та спрямований на недопущення його відчуження боржником.
Доводи скаржника про те, що спірна земельна ділянка належить до земель рекреаційного призначення, а тому положення частини п`ятої статті 93 Земельного кодексу України до спірних правовідносин не застосовуються, самі по собі не свідчать про незаконність постанови приватного виконавця. Предметом розгляду у даній справі не є питання законності чи можливості подальшої реалізації права суборенди. Предметом судового розгляду є виключно законність вчинення приватним виконавцем дії щодо опису та накладення арешту на належне боржнику майнове право як способу забезпечення виконання судового рішення. Накладення арешту не є тотожним примусовій реалізації майнового права, а тому саме по собі не змінює обсягу прав боржника, не створює нового речового права.
Посилання скаржника на положення договору суборенди також не можуть бути підставою для задоволення скарги. Встановлена договором необхідність отримання письмової згоди /п.34 договору/ орендодавця не свідчить про абсолютну неможливість передачі права суборенди іншій особі, а лише визначає порядок такого переходу права. Відтак, сам договір прямо допускає можливість передачі прав та обов`язків третій особі за умови виконання визначених сторонами вимог. Отже, відповідне право не є таким, що повністю вилучене із цивільного обороту або є невідчужуваним за своєю природою.
Суд також бере до уваги, що матеріали справи не містять жодних доказів існування законодавчої заборони на накладення арешту саме на право суборенди земельної ділянки. Натомість скаржник фактично ототожнює поняття арешту майнового права із його безпосереднім відчуженням, хоча зазначені правові категорії мають різну правову природу та переслідують різну процесуальну мету. Арешт є лише заходом забезпечення виконання судового рішення та спрямований на збереження відповідного активу до моменту остаточного вирішення питання щодо звернення стягнення.
Крім того, судом приймається до уваги пояснення, надані приватним виконавцем у судовому засіданні, згідно яких, боржник ОСОБА_2 , протягом тривалого часу посилається на відсутність у нього коштів для виконання рішення суду про стягнення заборгованості у розмірі 142 500 доларів США, однак під час здійснення виконавчих дій встановлено, що господарська діяльність на базі відпочинку, яка використовується боржником на підставі договору суборенди, фактично здійснюється, а розрахунки із відвідувачами проводяться готівкою, що унеможливлює надходження відповідних коштів на банківські рахунки боржника та їх подальше примусове списання у межах виконавчого провадження. Крім того, як встановлено приватним виконавцем, після звільнення боржника з місця роботи близько року тому на його банківські рахунки взагалі не надходять офіційні доходи, у зв`язку із чим рішення суду тривалий час залишається невиконаним. За таких обставин право суборенди фактично є одним із небагатьох ліквідних активів боржника, а тому вжиття заходів щодо його арешту повністю відповідає меті виконавчого провадження та спрямоване на забезпечення реального, а не формального виконання судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до переконання, що доводи скаржника в ході судового розгляду свого підтвердження не знайшли та спростовуються дослідженими судом доказами і встановленими обставинами справи. Приватний виконавець, здійснюючи опис та накладення арешту на право суборенди земельної ділянки, діяв у межах наданих йому Законом України «Про виконавче провадження» повноважень, з метою забезпечення реального та своєчасного виконання судового рішення, яке боржником тривалий час не виконується.
При цьому, матеріалами справи підтверджується, що рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 142 500 доларів США залишається невиконаним, боржником не вжито жодних заходів, спрямованих на добровільне виконання покладеного на нього обов`язку, тоді як його доводи фактично зводяться до спроби унеможливити звернення стягнення на належне йому майнове право, яке має економічну цінність. За таких обставин суд не вбачає підстав для визнання дій приватного виконавця незаконними чи такими, що порушують права скаржника, а відтак подана скарга є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 452 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір», при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору. Відтак, з заявника слід стягнути судовий збір в розмірі 538,48 грн.
Керуючись ст.ст. 126, 183, 449, 450 ЦПК України, суддя, -
ПОСТАНОВИВ:
у задоволенні скарги ОСОБА_2 про визнання протиправними дій приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Меленчука Володимира Ігоровича та скасування постанови про опис та арешт майна/коштів боржника, в частині накладення арешту на право суборенди частини земельної ділянки, - відмовити за безпідставністю.
Стягнути з Стягнути з ОСОБА_2 /адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 / на користь держави судовий збір в розмірі 538 /п`ятсот тридцять вісім/ гривень 48 копійок.
На ухвалу може бути подано апеляційну скаргу до Львівського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя: А.І. Ліуш