УХВАЛА
про відмову у відкритті касаційного провадження
15 липня 2026 року
м. Київ
справа №300/3157/24
адміністративне провадження № К/990/30158/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу Міністерства оборони України
на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2026 року
у справі №300/3157/24
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України
про визнання протиправним рішення та зобов`язання до вчинення дій,
УСТАНОВИВ:
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Міністерства оборони України, в якому просив:
- визнати протиправними та скасувати пункт 3 рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого у вигляді протоколу від 11 листопада 2021 року №174 та пункт 10 рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого у вигляді протоколу від 03 листопада 2023 року №20/в про відмову в призначенні старшому прапорщику у відставці ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги;
- зобов`язати відповідача призначити та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу у зв`язку з встановленням інвалідності ІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, після звільнення з військової служби, в розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб станом на 01 січня 2019 року, відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 (далі - Порядок №975).
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2026 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправними та скасовано пункт 3 рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого у вигляді протоколу від 11 листопада 2021 року №174 та пункт 10 рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого у вигляді протоколу від 03 листопада 2023 року №20/в про відмову в призначенні старшому прапорщику у відставці ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги за фактом встановлення ІІ групи інвалідності з 22 жовтня 2019 року;
Зобов`язано Міністерство оборони України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21 вересня 2021 року та додані до неї документи про призначення та виплату одноразової грошової допомоги за фактом встановлення ІІ групи інвалідності з 22 жовтня 2019 року, з урахуванням правової оцінки, наданої судом в даному рішенні.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Не погодившись з рішеннями судів першої і апеляційної інстанцій, Міністерство оборони України 29 червня 2026 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із наступного.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в цьому випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження рішень судів першої і апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №300/3157/24, які передбачені частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №806/2187/18, від 15 липня 2020 року у справі №240/10153/19, від 15 червня 2022 року у справі №296/8156/17, від 13 вересня 2022 року у справі №640/14168/20, від 21 листопада 2018 року у справі №700/668/16-а; касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для відповідача.
Обґрунтовуючи зазначену підставу, скаржник вказує, що відповідно до наведеної практики Верховного Суду, рішення Конституційного Суду України мають лише пряму (перспективну) дію в часі, а тому визнання неконституційним пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року №1-р(II)/2022 не може поширюватися на правовідносин, які виникли або тривали до моменту ухвалення цього Рішення (зокрема, коли вищу групу інвалідності позивачу встановлено 22 жовтня 2019 року). Крім того, скаржник зазначає, що за загальним принципом права суб`єкт владних повноважень зобов`язаний застосовувати той закон, який був чинним на момент виникнення правовідносин, а станом на 2019 рік дворічний обмежувальний строк був чинним елементом законодавства.
Колегія суддів аналізує наведені скаржником висновки Верховного Суду та відхиляє їх, виходячи з таких міркувань.
Правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі №296/8156/17, від 13 вересня 2022 року у справі №640/14168/20 щодо перспективної дії рішень Конституційного Суду України, а також висновки, викладені у постановах від 21 листопада 2018 року у справі №700/668/16-а, від 21 серпня 2019 року у справі №806/2187/18, від 15 липня 2020 року у справі №240/10153/19 щодо обов`язку застосовувати закон, чинний на момент виникнення правовідносин, сформовані у відмінних за змістом правових контекстах.
Зокрема, зазначені висновки були переглянуті та уточнені Верховним Судом у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21 (у подальшому підтриманій у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2026 року у справі №640/11835/21).
Судова палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлені пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі лише протягом двох років з дня первинного встановлення інвалідності суперечать засадничим конституційним цінностям, принципу верховенства права та суті конституційного обов`язку держави щодо забезпечення посиленого соціального захисту осіб, які захищають Батьківщину (частина п`ята статті 17 та частина перша статті 46 Конституції України).
Верховний Суд сформував правову позицію, згідно з якою на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такі положення закону, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, а безпосередньо застосовує норми Конституції України як норми прямої дії на підставі частини четвертої статті 7 КАС України.
З огляду на це, посилання скаржника на висновки Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки наявність пізнішої та актуальної практики Верховного Суду (постанови від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21 та від 16 лютого 2026 року у справі №640/11835/21) повністю нівелює їхнє правове значення для аналогічних спорів. Суди першої та апеляційної інстанцій у справі №300/3157/24 ухвалили рішення про часткове задоволення позову у повній відповідності до чинних висновків Верховного Суду, обґрунтовано не застосувавши до спірних правовідносин обмеження щодо дворічного строку для зміни групи інвалідності (її причини або ступеня втрати працездатності) після первинного її встановлення, протягом якого військовослужбовець мав право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
За таких обставин, викладені в касаційній скарзі доводи не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення, а наведені скаржником підстави касаційного оскарження є очевидно необґрунтованими.
Таким чином, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а також враховуючи, що наведені скаржником висновки Верховного Суду не є актуальними станом на момент вирішення спору по суті, а також звернення з касаційною скаргою, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Колегією суддів не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Колегія суддів також відхиляє твердження скаржника про те, що справа має для нього виняткове значення, оскільки оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Проте, в касаційній скарзі скаржник належних обґрунтувань не наводить.
Крім того, використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Щодо тверджень скаржника про те, що справа становить значний суспільний інтерес, Суд зауважує, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, знецінення та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення, як от визначення і зміни конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
На думку колегії суддів, твердження заявника касаційної скарги, що справа становить значний суспільний інтерес і має виняткове значення не підтверджені належними доказами та не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
З огляду на вищевказане, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме щодо цієї конкретної справи й вказували на те, що розгляд такої справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також, що предмет цього спору стосується питань, які мають виняткове значення.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, значна кількість справ з подібними позовними вимогами, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, також дають підстави вважати, що судові рішення, ухвалені у справі №300/3157/24, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України, скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема, в ухвалах від 25 квітня 2025 року у справі №240/23885/22, від 04 листопада 2025 року у справі №640/17537/19, від 22 травня 2026 року у справі №640/12087/21.
Суд також звертає увагу, що оскаржувані судові рішення передбачають зобов`язання Міністерства оборони України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21 вересня 2021 року та додані до неї документи про призначення та виплату одноразової грошової допомоги за фактом встановлення ІІ групи інвалідності з 22 жовтня 2019 року та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судами в судових рішеннях, без вказівки на результат розгляду таких матеріалів та прийнятого за результатами цього розгляду рішення.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2026 року у справі №300/3157/24 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним рішення та зобов`язання до вчинення дій.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді С.М. Чиркін
Н.В. Шевцова