УХВАЛА
про відмову у відкритті касаційного провадження
20 липня 2026 року
м. Київ
справа №400/9209/25
адміністративне провадження № К/990/32223/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шарапи В.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2026 року
у справі №400/9209/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області
про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, у якому просив:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області щодо визначення ОСОБА_1 як працюючого пенсіонера, та як особи, якій не здійснюється масовий перерахунок розміру пенсії;
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області щодо нездійснення перерахунку розміру пенсії та не виплати компенсації втрати частини доходу;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області визначити ОСОБА_1 як непрацюючого пенсіонера, виключити з кола осіб, яким не здійснюється масовий перерахунок розміру пенсії, перерахувати розмір пенсії у порядку, передбаченому статтями 27, 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV);
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області виплатити компенсацію втрати частини доходу з 23 лютого 2015 року по листопад 2015 року, з жовтня 2021 року за невиплату пенсії у встановленому Законом розмірі.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області щодо здійснення розрахунку розміру пенсійної виплати ОСОБА_1 без урахування масових перерахунків пенсій, підвищень, індексацій, компенсаційних виплат, відповідно до Закону №1058-IV.
Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області здійснити перерахунок розміру пенсії ОСОБА_1 з урахуванням масових перерахунків пенсій, встановленого законодавством мінімального розміру пенсії, індексацій, підвищень відповідно до Закону №1058-IV, та виплатити ОСОБА_1 перерахований розмір пенсії, починаючи з 26 лютого 2025 року з урахуванням виплачених сум.
У задоволенні позову ОСОБА_1 в частині позовних вимог про зобов`язання виплатити компенсацію втрати частини доходу з 23 лютого 2015 року по листопад 2015 року, з жовтня 2021 року, відмовлено.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2026 року скасовано рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог, які стосуються періоду до 25 лютого 2025 року (включно) і ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов залишено без розгляду.
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року залишено без змін.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 09 липня 2026 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить з такого.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм у контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що у цьому випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судом у системі судоустрою України, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом, і таким чином, спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах із вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи при цьому нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржником наведено такі підстави для касаційного оскарження рішень судів першої і апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №400/9209/25, які передбачені частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №815/1226/18 та постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі №646/6250/17, від 25 березня 2025 року у справі №400/8389/21.
Здійснивши перевірку висновку Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №815/1226/18 на предмет подібності правовідносин та застосовності до правовідносин у справі №400/9209/25, колегія суддів з`ясувала, що такий спір виник щодо поновлення виплати раніше призначеної пенсії громадянці України, яка виїхала на постійне місце проживання за кордон і якій виплату пенсії було припинено на підставі положень законодавства, що надалі були визнані неконституційними Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009.
У справі №815/1226/18 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що держава після ухвалення зазначеного Рішення Конституційного Суду України не вжила належних заходів для поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а тому її невиплата відбулася з вини держави. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що статті 99, 100 КАС України у відповідній редакції не підлягають застосуванню до спорів, пов`язаних із поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009.
Натомість у справі №400/9209/25 виплату пенсії позивачу вже було поновлено з 23 лютого 2015 року на виконання постанови Ленінського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2015 року. Спір у цій справі виник не щодо поновлення виплати раніше призначеної пенсії після визнання неконституційною підстави її припинення, а щодо проведення подальших масових перерахунків, індексацій і підвищень пенсії та виплати сум, які пенсійним органом за відповідні періоди не були нараховані.
Крім того, суд апеляційної інстанції під час розгляду справи по суті надав оцінку посиланню позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №815/1226/18 та обґрунтовано відхилив його через неподібність правовідносин.
Разом з тим у справі №646/6250/17 Верховний Суд сформулював висновок щодо виплати за минулий час сум пенсії, які були нараховані, але не виплачені пенсіонерові з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, та застосування до таких сум положень частини другої статті 46 Закону №1058-IV. Визначальною для застосування цього висновку є обставина, що відповідні суми пенсії були нараховані пенсійним органом, однак своєчасно не виплачені з його вини.
Натомість у справі №400/9209/25 спірні суми пенсії, визначені з урахуванням масових перерахунків, індексацій та підвищень, за період до 26 лютого 2025 року пенсійним органом не нараховувалися. Позивач фактично просить зобов`язати відповідача спочатку здійснити відповідний перерахунок, визначити належний розмір пенсії та лише після цього виплатити утворену різницю.
Таким чином, у справі №646/6250/17 спір стосувався вже нарахованої, але не виплаченої пенсії, тоді як у справі №400/9209/25 спір стосується сум пенсії, які внаслідок непроведення перерахунку ще не були нараховані.
Також здійснивши порівняльний аналіз правовідносин у справах №400/8389/21 та №400/9209/25, колегія суддів дійшла висновку, що висновок Верховного Суду від 25 березня 2025 року у справі №400/8389/21 є застосовним у частині визначення правових наслідків поновлення виплати пенсії громадянину України, який проживає за кордоном, та обов`язку органу Пенсійного фонду України надалі проводити передбачені законодавством перерахунки, індексації та підвищення такої пенсії.
Так, у постанові від 25 березня 2025 року у справі №400/8389/21 Верховний Суд, формуючи правовий висновок, виходив із того, що поновлення виплати пенсії на виконання судового рішення не означає її призначення у твердому розмірі та не звільняє орган Пенсійного фонду України від обов`язку здійснювати передбачені законодавством подальші перерахунки, індексації та підвищення.
Колегія суддів вважає, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25 березня 2025 року у справі №400/8389/21, є застосовним до спірних правовідносин, не суперечить висновкам судів першої та апеляційної інстанцій та узгоджується з ними. Суд першої інстанції, з висновками якого у відповідній частині погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що з дня поновлення виплати пенсії позивач користується всіма правами на її підвищення та перерахунок, а Закон №1058-IV не передбачає встановлення твердого розміру пенсійної виплати чи заборони проведення перерахунків пенсій особам, які постійно проживають за межами України.
Обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду із зазначенням того, який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) у чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, їхніх повноважень, об`єкта, предмета правового регулювання відносин, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Таким чином, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а також враховуючи, що наведені у касаційній скарзі висновки у справах №815/1226/18 та №646/6250/17 сформульовані за обставин, відмінних від обставин у цій справі, а висновок у справі №400/8389/21 відповідає правовій позиції судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Проаналізувавши зміст касаційної скарги, Суд установив, що скаржник не зазначає та не обґрунтовує наявності жодної з обставин, передбачених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Касаційна скарга не містить обґрунтування того, що порушене у ній питання права має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Наведення судових рішень, у яких норми права застосовано до відмінних фактичних обставин, не свідчить про існування суперечливої судової практики щодо правовідносин, які є предметом розгляду у цій справі.
Скаржник також не доводить, що він позбавлений можливості спростувати обставини, установлені оскарженими судовими рішеннями, під час розгляду іншої справи, що справа становить значний суспільний інтерес або має для нього виняткове значення чи що суд першої інстанції помилково відніс її до категорії справ незначної складності.
Відсутність у тексті скарги чіткого зазначення конкретних пунктів (чи пункту) частини п`ятої статті 328 КАС України та належної аргументації щодо кожного з них позбавляє Суд процесуальної можливості перевірити доводи скаржника, оскільки Верховний Суд не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження замість учасника справи. Верховний Суд не наділений повноваженнями за власною ініціативою доповнювати касаційну скаргу обґрунтуванням, яке в ній відсутнє, оскільки це порушувало б принцип диспозитивності адміністративного судочинства (стаття 9 КАС України) та принцип рівності сторін.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово зазначав, що умови прийнятності касаційних скарг у національних законодавствах можуть бути більш суворими, ніж для звичайних апеляцій (пункт 38 рішення у справі «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95; пункт 96 рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року, заява №29731/96). Застосування передбачених законом процесуальних обмежень та вимог щодо оформлення скарг є легітимною метою в контексті забезпечення дотримання принципу правової визначеності та належного здійснення правосуддя (пункт 45 рішення у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року, заява №28090/95).
З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення лише в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Вказане виключає можливість здійснення касаційного перегляду у справі №400/9209/25.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, також дають підстави вважати, що судові рішення, ухвалені у справі №400/9209/25 як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення ухвалені у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України, скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема, в ухвалах від 20 лютого 2024 року у справі №300/3210/23, від 01 грудня 2025 року у справі №420/32849/23, від 09 березня 2026 року у справі №200/5021/25, від 02 квітня 2026 року у справі №200/8003/25.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2026 року у справі №400/9209/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді С.М. Чиркін
В.М. Шарапа