Справа № 369/11259/26
Провадження № 2/369/13606/26
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 липня 2026 року суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області Лапченко О.М., розглянувши позовну заяву Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Софія Київська 4» до законного представника ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, -
встановив:
представник позивача - адвокат Хомич О.О., який діє в інтересах позивача ОСББ «Софія Київська 4», звернувся до суду з позовом до законного представника ОСОБА_1 , згідно якого просить стягнути з законного представника ОСОБА_1 на користь позивача грошові кошти у розмірі 31334,72 грн., з яких 28248,64 грн. - заборгованість зі сплати щомісячних внесків на утримання та ремонт спільного майна, 1824,08 грн. - заборгованість зі сплати щомісячних внесків за вивіз побутових відходів, 1262 грн. - заборгованість зі сплати одноразового внеску для фінансового забезпечення початку функціонування ОСББ багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яка виникла у період з червня 2023 до березня 2026 включно, а також стягнути із законного представника ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 11600 грн., з яких 3328 грн. - судовий збір, 8272 грн. - витрати на професійну правничу допомогу.
Дослідивши матеріали позовної заяви, суддя приходить до такого.
Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, пропорційність.
Суд зауважує, що право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях «Голдер проти Великої Британії» від 21.02.1975 року, «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992 року. Відтак, в кожному випадку позивач при зверненні до суду із позовом повинен дотримуватися норм процесуального законодавства.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини її основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Відповідно до вимог ст. 185 ЦПК України суддя після одержання позовної заяви у тому числі з`ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 175, 177 вказаного Кодексу.
Розглянувши вказану позовну заяву вважаю, що вона підлягає залишенню без руху з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Саме позивач визначає відповідача у справі, формулює позовні вимоги та несе ризик наслідків неналежного визначення сторони спору.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету.
Як убачається із позовної заяви, представник позивача звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги із законного представника малолітньої дитини - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який, як зазначено у позовній заяві, прийняв у спадок квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , після смерті свого батька ОСОБА_2 , який, у свою чергу, успадкував вказану квартиру після смерті своєї матері ОСОБА_3 - власника квартири та особи, за якою, на твердженням позивача, обліковується спірна заборгованість.
Однак, позивач не зазначив особу відповідача.
Так, у позовній заяві зазначено лише, що відповідачем є законний представник малолітньої дитини - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при цьому позивач вказує, що таким представником, ймовірно, є матір дитини, однак її прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків, зареєстроване місце проживання та інші ідентифікуючі відомості позивачу невідомі.
Одночасно із позовом представник позивача просить суд витребувати у приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Коропець Н.В. належним чином засвідчену копію спадкової справи №8/2025, посилаючись на те, що саме у матеріалах спадкової справи міститься заява матері ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та документи, які дозволять встановити її особу.
Разом із тим, суддя зауважує, що на стадії вирішення питання про відкриття провадження суд не наділений повноваженнями самостійно визначати або встановлювати особу відповідача замість позивача, а також збирати відомості, необхідні для формування позовної заяви чи усувати недоліки позову, допущені позивачем.
Фактично подана позовна заява не містить відомостей про конкретну фізичну особу, яка залучається відповідачем у справі. Зазначення у позові лише статусу особи як «законний представник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » без зазначення її прізвища, ім`я та по батькові не дає можливості встановити, хто саме є відповідачем у справі, вирішити питання щодо належного повідомлення учасника процесу, а також забезпечити реалізацію ним права на судовий захист.
При цьому, твердження представника позивача про те, що законним представником повинна бути мати дитини, не є достатнім для індивідуалізації відповідача, оскільки суд не може ґрунтуватися на припущеннях та не вправі самостійно встановлювати особу відповідача шляхом витребування доказів.
Відповідно до статті 84 ЦПК України суд вирішує питання про витребування доказів за клопотанням учасника справи. Реалізація зазначених процесуальних повноважень здійснюється у межах уже відкритого цивільного провадження, коли визначено склад учасників справи та існує процесуальна можливість вирішення заявлених клопотань.
За відсутності належним чином визначеного відповідача суд позбавлений можливості відкрити провадження у справі, а відтак і вирішувати питання про витребування доказів, на яке посилається представник позивача.
Положення статті 116 ЦПК України передбачають механізм забезпечення доказів до пред`явлення позову або до відкриття провадження у справі у випадках, коли існують підстави припускати, що подання необхідних доказів у майбутньому стане неможливим або істотно утрудненим.
У разі якщо позивач не мав можливості самостійно отримати відомості про особу законного представника спадкоємця, він не був позбавлений права до звернення з позовом скористатися передбаченим статтею 116 ЦПК України процесуальним механізмом забезпечення доказів, зокрема звернутися до суду із заявою про витребування від приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Коропець Н.В. документів спадкової справи, які містять відомості про законного представника малолітнього ОСОБА_1 . Проте позивач такого процесуального права не реалізував та звернувся до суду з позовною заявою, яка не містить необхідних відомостей про відповідача.
Таким чином, заявлене у позовній заяві клопотання про витребування спадкової справи фактично спрямоване не на підтвердження вже заявлених вимог, а на встановлення особи відповідача, що є процесуальним обов`язком саме позивача, а не суду.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства саме позивач визначає предмет і підстави позову, а також особу відповідача, до якої заявляються позовні вимоги. Суд не наділений повноваженнями самостійно визначати належного відповідача, замінювати волевиявлення позивача щодо сторін спору або встановлювати особу відповідача замість позивача на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Такий підхід неодноразово висловлений Верховним Судом, який зазначав, що визначення відповідача, предмета та підстав позову є процесуальним правом позивача, тоді як встановлення належності відповідача та обґрунтованості заявлених вимог здійснюється судом під час розгляду справи по суті, а не на стадії відкриття провадження (зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц).
Разом із тим наведені правові висновки стосуються випадків, коли позивач визначив конкретну особу відповідача, однак виникає питання щодо її належності як суб`єкта спірних правовідносин. Натомість у даній справі позовна заява взагалі не містить відомостей, які дозволяють індивідуалізувати відповідача як учасника цивільного процесу. Позивач зазначив лише процесуальний статус особи - «законний представник ОСОБА_1 », не вказавши її прізвища, власного імені та по батькові, що унеможливлює встановлення особи відповідача, його належне повідомлення про розгляд справи та реалізацію права на захист.
Верховний Суд у своїй практиці звертав увагу, що відсутність окремих відомостей про відповідача, зокрема місця проживання чи перебування, сама по собі не є безумовною підставою для відмови у відкритті провадження або залишення позову без руху, якщо особу відповідача належним чином визначено, а її можливо ідентифікувати. У такому випадку суд вправі використовувати передбачені процесуальним законом механізми для встановлення адреси чи належного повідомлення відповідача. Водночас зазначена правова позиція не може бути застосована у цій справі, оскільки позивач не визначив самого відповідача як конкретну фізичну особу, а тому відсутній суб`єкт, стосовно якого суд міг би вживати заходів щодо з`ясування його місця проживання чи здійснення судових викликів.
Посилання представника позивача на необхідність витребування судом спадкової справи для встановлення особи законного представника малолітньої дитини також не можуть бути прийняті судом. Відповідно до статті 84 ЦПК України питання про витребування доказів вирішується судом у межах відкритого провадження після визначення складу учасників справи. Натомість використання процедури витребування доказів з метою встановлення особи відповідача фактично покладає на суд обов`язок щодо формування складу сторін спору, що суперечить принципам диспозитивності та змагальності цивільного процесу.
Зазначені в ухвалі суду недоліки поданої заяви не є надмірним формалізмом чи обмеженням доступу до правосуддя, оскільки являє собою прояв забезпечення реалізації балансу принципу верховенства права та принципів цивільного судочинства щодо рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності та диспозитивності.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Суд при цьому враховує, що Європейський суд у своїй практиці широко тлумачить дане питання, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У той же час, Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
Згідно зі ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, в якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
За таких умов, згідно з ч. 1 ст. 185 ЦПК України суддя вважає за необхідне залишити позовну заяву без руху, надавши позивачу термін для усунення недоліків, вказаних в ухвалі, та приведення заявлених вимог у відповідність з вимогами процесуального законодавства.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 175, 177, 185 ЦПК України, суддя -
постановив:
позовну заяву Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Софія Київська 4» до законного представника ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги - залишити без руху.
Повідомити позивача про необхідність виправити зазначені недоліки позовної заяви протягом 10 днів з моменту отримання ухвали. Роз`яснити, що у разі не усунення недоліків заяви у строк, встановлений судом, позовна заява буде вважатися неподаною та повернута.
Копію даної ухвали невідкладно надіслати позивачу, що звернувся із позовною заявою.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Ухвала не може бути оскаржена окремо від рішення суду.
Суддя - Лапченко О.М.