Справа № 132/2456/26
2/132/1640/26
Ухвала
Іменем України
23 липня 2026 року місто КАЛИНІВКА
Калинівський районний суд Вінницької області в складі судді Сєліна Є.В., розглянувши у порядку, визначеному статтями 149-153 Цивільного процесуального кодексу України заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, подану у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна,
ВСТАНОВИВ:
До Калинівського районного суду Вінницької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , в якій позивач просить встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнати набуте сторонами майно об`єктом права спільної сумісної власності та здійснити його поділ.
Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач зазначає, що у період спільного проживання без державної реєстрації шлюбу сторони набули значну кількість рухомого майна, яке, на її думку, відповідно до положень статті 74 Сімейного кодексу України є об`єктом права спільної сумісної власності.
У позовній заяві позивач просить визнати спільною сумісною власністю сторін рухоме майно загальною вартістю 385405грн.00коп., а також, з урахуванням характеру заявлених вимог, стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію у розмірі 192702грн.00коп., що, за твердженням позивача, відповідає вартості належної їй половини спільного сумісного майна.
Одночасно із поданням позовної заяви ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову.
У поданій заяві позивач просить застосувати передбачений пунктом 1 частини першої статті 150 ЦПК України захід забезпечення позову шляхом накладення арешту на перелік рухомого майна, яке, за її твердженням, знаходиться у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною орієнтовною вартістю 254025грн.00коп., а також заборонити відповідачу вчиняти будь-які дії щодо зазначеного майна.
На обґрунтування заяви позивач зазначає, що перелічене у заяві майно є предметом спору між сторонами та може бути відчужене відповідачем без її згоди на користь третіх осіб.
На думку заявника, невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити або зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду, оскільки відповідач має можливість на власний розсуд розпорядитися спірним майном.
Позивач також посилається на те, що на теперішній час існують підстави вважати, що відповідач приховав або вже відчужив частину спільного майна, не допускає її до житлового будинку, змінив замки на вхідних дверях, а тому вона позбавлена можливості перевірити фактичну наявність майна.
Крім того, заявник зазначає, що зверталася до старости Глинського старостинського округу із заявою про складання акта опису майна, однак отримала письмову відмову у вчиненні зазначених дій.
Посилаючись на положення статей 149, 150, 152 ЦПК України, а також на роз`яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», заявник вважає, що накладення арешту на перелічене у заяві майно є необхідним та єдиним ефективним способом забезпечення можливого виконання рішення суду у разі задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для застосування заходів забезпечення позову, суд виходить із наступного.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 Цивільного процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття відповідних заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених або оспорюваних прав чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Отже, законодавець пов`язує можливість застосування заходів забезпечення позову не лише з наявністю спору між сторонами, а насамперед із доведеністю існування реальної, об`єктивної та достатньо обґрунтованої загрози утруднення чи неможливості виконання майбутнього судового рішення.
Таким чином, забезпечення позову не є процесуальним наслідком самого лише пред`явлення позову або існування між сторонами цивільно-правового спору, а є винятковим процесуальним інститутом, застосування якого допускається лише за наявності встановлених законом підстав.
Згідно із частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позовними вимогами.
Принцип співмірності означає, що суд повинен забезпечити розумний баланс між необхідністю гарантувати реальне виконання можливого судового рішення та недопущенням безпідставного й надмірного обмеження прав та законних інтересів іншої сторони.
Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, диспозитивності та рівності учасників процесу, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Отже, саме на заявника покладається процесуальний обов`язок довести існування передбачених статтею 149 ЦПК України підстав для застосування відповідного заходу забезпечення позову.
Суд не вправі застосовувати заходи забезпечення позову лише на підставі припущень або суб`єктивних побоювань заявника, оскільки таке забезпечення є винятком із загального принципу непорушності права власності.
Зазначений підхід узгоджується із роз`ясненнями, викладеними у пунктах 4, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову».
У зазначеній постанові Пленум роз`яснив, що, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір, існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду, встановити обсяг позовних вимог, перевірити відповідність виду забезпечення позову заявленим вимогам, а також дослідити належність і достатність доказів, поданих заявником на підтвердження необхідності застосування такого заходу.
Отже, обов`язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є не лише наявність позову, а й належне підтвердження заявником існування фактичних обставин, які свідчать про реальний ризик невиконання або істотного утруднення виконання майбутнього рішення суду.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 зазначила, що під час вирішення питання про забезпечення позову суд повинен здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності застосування відповідних заходів забезпечення, враховуючи розумність, обґрунтованість і адекватність заявлених вимог, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявність безпосереднього зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, імовірність утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів, а також недопущення порушення прав осіб, які не є учасниками справи.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що забезпечення позову не може застосовуватися автоматично лише через існування між сторонами спору або пред`явлення позову, оскільки сам по собі факт звернення особи до суду не свідчить про наявність реальної загрози невиконання майбутнього судового рішення.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також послідовно виходить із того, що припущення заявника щодо можливого відчуження майна без наведення належних, допустимих і достовірних доказів підготовки відповідача до такого відчуження не можуть вважатися достатньою підставою для накладення арешту на майно.
Саме лише припущення про можливість недобросовісної поведінки відповідача не є належним доказом існування реальної загрози невиконання рішення суду, оскільки інше призводило б до необґрунтованого обмеження права власності особи ще до вирішення спору по суті.
Суд також враховує положення статті 41 Конституції України, відповідно до яких кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а право приватної власності є непорушним.
Аналогічні гарантії закріплені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці наголошує, що будь-яке втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно бути законним, переслідувати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності, тобто забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та необхідністю захисту основоположних прав особи.
Вказані стандарти підлягають застосуванню і під час вирішення питання про накладення арешту на майно як заходу забезпечення позову, оскільки такий арешт є істотним втручанням у право власності відповідача та обмежує його можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.
З огляду на викладене суд, вирішуючи питання про забезпечення позову у цій справі, зобов`язаний перевірити не лише формальну наявність спору між сторонами, а й достатність доказів існування реальної загрози невиконання рішення суду, співмірність заявленого заходу забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, а також дотримання справедливого балансу між правами та законними інтересами обох сторін спору.
Дослідивши доводи заяви про забезпечення позову та додані до неї матеріали, суд доходить висновку, що наведені заявником обставини не підтверджують наявності передбачених статтею 149 ЦПК України підстав для застосування такого виняткового заходу забезпечення позову, як накладення арешту на рухоме майно.
Так, обґрунтовуючи необхідність забезпечення позову, позивач зазначає, що відповідач може відчужити належне сторонам майно, приховав частину такого майна, не допускає її до житлового будинку та змінив замки на вхідних дверях.
Разом із тим наведені твердження мають характер припущень та не підтверджуються жодними належними і допустимими доказами.
Заявником не подано жодного доказу того, що відповідач вчиняє будь-які дії, спрямовані на відчуження спірного майна, передання його третім особам, його приховування або інше розпорядження ним з метою унеможливлення виконання можливого рішення суду.
Матеріали заяви не містять відомостей про укладення відповідачем договорів купівлі-продажу, дарування, міни чи інших правочинів щодо спірного майна, оголошень про його продаж, листування із потенційними покупцями, доказів транспортування або вивезення майна, передачі його на зберігання іншим особам чи будь-яких інших об`єктивних даних, які б свідчили про існування реального ризику його відчуження.
Фактично єдиною підставою для звернення із заявою про забезпечення позову є припущення позивача про можливу недобросовісну поведінку відповідача.
Однак, як неодноразово зазначав Верховний Суд, самі лише припущення сторони не можуть бути покладені в основу судового рішення про забезпечення позову, оскільки застосування такого заходу повинно ґрунтуватися на доведених обставинах, а не на гіпотетичних побоюваннях заявника.
Посилання позивача на те, що відповідач змінив замки у будинку та не допускає її до житла, також саме по собі не свідчить про існування реальної загрози невиконання можливого рішення суду.
Вказані обставини можуть свідчити про наявність між сторонами конфлікту щодо користування житлом або спірним майном, однак не підтверджують факту підготовки відповідача до його відчуження чи приховування.
Аналогічно суд оцінює й посилання заявника на звернення до старости Глинського старостинського округу із проханням скласти акт опису майна та отриману письмову відмову.
Відмова органу місцевого самоврядування у складанні відповідного акта жодним чином не підтверджує наявності ризику відчуження майна, не є доказом недобросовісної поведінки відповідача та сама по собі не може свідчити про існування передбачених статтею 149 ЦПК України підстав для забезпечення позову.
Крім того, суд звертає увагу, що заявником не подано належних та допустимих доказів існування всього переліку майна, на яке вона просить накласти арешт.
З матеріалів заяви неможливо встановити індивідуалізуючі ознаки переважної більшості речей, їх фактичне місцезнаходження, технічні характеристики, серійні номери, рік придбання, а також належність сторонам.
Вартість кожної речі визначена самим заявником без належного документального підтвердження.
За таких обставин суд позбавлений можливості перевірити не лише фактичне існування зазначеного майна, а й його належність сторонам, реальну вартість та відповідність заявленого заходу забезпечення принципу співмірності.
Особливої уваги заслуговує та обставина, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просить визнати об`єктом права спільної сумісної власності майно загальною вартістю 385405грн.00коп., та стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію у розмірі 192702грн.00коп., що, на думку позивача, відповідає вартості належної їй частки у спільному майні.
Водночас у заяві про забезпечення позову позивач просить накласти арешт лише на окремий перелік рухомого майна загальною вартістю 254025грн.00коп.
При цьому будь-якого обґрунтування того, чому саме цей перелік майна, а не інше майно, яке є предметом позову, має бути об`єктом забезпечення позову, заява не містить.
Так само відсутнє обґрунтування того, чому накладення арешту саме на перелічене рухоме майно є необхідним та достатнім для забезпечення можливого виконання рішення суду.
Наведені обставини свідчать про відсутність належного зв`язку між обраним способом забезпечення позову та характером заявлених позовних вимог, що суперечить вимогам частини третьої статті 150 ЦПК України щодо співмірності заходів забезпечення позову.
Крім того, суд враховує, що кінцевою майновою вимогою позову фактично є стягнення з відповідача грошової компенсації вартості належної позивачу частки спільного майна, а не передача їй кожної окремої речі, переліченої у позовній заяві.
За таких обставин навіть гіпотетичне відчуження окремих предметів рухомого майна саме по собі не свідчить про неможливість виконання майбутнього рішення суду, оскільки предметом примусового виконання у разі задоволення позову буде рішення про стягнення відповідної грошової суми, а не рішення про передачу конкретних індивідуально визначених речей.
Отже, наведені заявником обставини не дають підстав для висновку про існування безпосереднього та реального ризику невиконання можливого рішення суду, а заявлений захід забезпечення позову не відповідає критеріям необхідності, адекватності та співмірності, визначеним процесуальним законом і практикою Верховного Суду.
Таким чином, у цій справі заявником не доведено, що без накладення арешту на перелічене у заяві рухоме майно існує реальна небезпека невиконання або істотного утруднення виконання можливого рішення суду.
Наведені у заяві доводи щодо можливого приховування або відчуження майна не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, а тому мають виключно припущений характер.
Разом із цим позивачем не доведено належними доказами існування всього майна, на яке вона просить накласти арешт, його належності сторонам, фактичного місцезнаходження та реальної вартості.
Також не надано доказів, які б свідчили про здійснення відповідачем будь-яких дій, спрямованих на відчуження зазначеного майна, його приховування чи інше розпорядження ним з метою унеможливлення виконання майбутнього рішення суду.
Суд бере до уваги і те, що кінцевою майновою вимогою позивача є стягнення з відповідача грошової компенсації у розмірі 192702грн.00коп., тоді як у заяві про забезпечення позову ставиться питання про накладення арешту на рухоме майно орієнтовною вартістю 254025грн.00коп., без належного обґрунтування необхідності застосування саме такого способу забезпечення позову.
За таких обставин суд доходить висновку, що заявником не доведено наявності безпосереднього зв`язку між обраним заходом забезпечення позову та предметом заявлених позовних вимог, а також не підтверджено існування тих виняткових обставин, які відповідно до статей 149-150 ЦПК України можуть бути підставою для накладення арешту на майно.
Суд також враховує, що застосування арешту за відсутності достатнього правового та доказового обґрунтування призведе до непропорційного втручання у право відповідача мирно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, що суперечитиме вимогам статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, принципам верховенства права, справедливості, пропорційності та процесуальної рівності сторін.
Таким чином, з урахуванням предмета спору, характеру заявлених позовних вимог, відсутності належних і допустимих доказів існування реальної загрози невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду, недоведеності співмірності заявленого заходу забезпечення позову, а також необхідності дотримання балансу між правами сторін, суд доходить висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.
При цьому суд звертає увагу, що відмова у задоволенні заяви про забезпечення позову на даній стадії розгляду справи не позбавляє позивача права повторно звернутися із відповідною заявою у разі виникнення нових обставин або подання належних і допустимих доказів, які свідчитимуть про наявність реальної загрози утруднення чи неможливості виконання можливого рішення суду.
Керуючись статтями 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 2, 12, 13, 76-81, 149-153, 258-261 ЦПК України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», правовими висновками Великої Палати Верховного Суду та практикою Європейського суду з прав людини, суд
ПОСТАНОВИВ:
Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, подану у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна - залишити без задоволення.
Ухвала суду може бути оскаржена безпосередньо до Вінницького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину ухвали або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту ухвали суду.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя