Номер провадження: 22-ц/813/3399/26
Справа № 495/12277/23
Головуючий у першій інстанції Волкова Ю. Ф.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24.07.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,
розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на утримання дружини внаслідок загального захворювання, -
В С Т А Н О В И В:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила стягнути з ОСОБА_3 аліменти на утримання дружини ОСОБА_1 у розмірі 1/4 заробітку (доходу) платника аліментів ОСОБА_3 , але не менше 50% прожиткового мінімуму щомісячно, починаючи стягнення з моменту подання заяви.
В обґрунтування позову зазначено, що 26.02.2005 року між сторонами був укладений шлюб.
Під час шлюбу з відповідачем, позивачка набула інвалідність ІІ групи, та отримала довідку про набуття інвалідності, яка видана Одеською Офтальмологічною спеціалізованою медико-соціальною експертною комісією Серія 10 ААА № 947844 20.06.2012 року. Група інвалідності II по зору.
Позивачка отримала інвалідність II групи, під час шлюбних відносин з відповідачем, через постійні непорозуміння, психологічний тиск та агресивну поведінку відповідача. Постійний негативний емоційний стан призвели до серйозного порушення здоров`я позивача, постійних хвороб і в результаті набуття інвалідності.
На даний час позивачка з відповідачем разом не проживають та не ведуть спільне господарство. Доходи позивачки складаються лише з пенсії внаслідок інвалідності, інших джерел доходів позивач не має. В зв`язку з цим матеріальне становище позивачки є вкрай нужденним та складним.
Позивачка потребує постійного піклування та матеріальної допомоги для проведення профілактики та лікування своєї хвороби. Відповідач матеріальної допомоги позивачу не надає, хоча відповідно до Сімейного кодексу України на нього покладено законом обов`язок її утримання у зв`язку з її непрацездатністю.
Крім того, сторони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають разом з матір`ю. Всі фінансові витрати, щодо виховання дітей наразі покладені на позивачку.
На позивача покладені повністю витрати, які пов`язані зі станом свого здоров`я, постійне лікування та обстеження в оздоровчих закладах для нормальної життєдіяльності.
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2025 року, ухвалити нове рішення, в якому позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на утримання дружини внаслідок загального захворювання - задовольнити повністю, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, при цьому не повно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив та не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що шлюб між сторона розірвано 18.12.2024 року, тому кошти, які перераховувалися відповідачем з 2018 року по 2024 рік, використовувались на потреби сім`ї, так як сторони перебували в шлюбі та проживали однією сім`єю.
Зазначає, що до суду були надані всі обхідні документи, що підтверджують набуття інвалідності позивачкою під час шлюбу, а саме: інвалідність набута 20.06.2012 року, а шлюб укладений 26.02.2005 року.
Позивачка не працює, згідно інвалідності та не отримує доходи, тому потребує аліменти від відповідача.
Також зазначає, що наразі проживає з дітьми в Італії. Діти перебувають на повному її утриманні.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 , від імені якого діє представник ОСОБА_6 , просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі, рішення суду - залишити в силі.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи вбачається, що предметом спору є стягнення аліментів, ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За приписами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що обставини про настання непрацездатності, набуття інвалідності позивачкою як до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу, не доведено позивачкою.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 26.02.2005року між сторонами був укладений шлюб, який рішенням суду у справі № 495/3834/24 від 18.12.2024 року було розірвано.
З копії довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісією № 947844 від 20.06.2012 року вбачається, що ОСОБА_1 оглянута повторно 20.06.2012; група інвалідності - друга по зору, безстроково. В довідці зазначено висновок щодо умов та характеру праці - УТОС (Українське товариство сліпих); рекомендовані заходи по відновленню працездатності - для спостерігання (а. с. 17).
ОСОБА_3 з 2018 року по 2024 рік систематично перераховував кошти ОСОБА_1 , що підтверджено відповідними фінансовими квитанціями на загальну суму 12 000 Євро, що в середньому за місяць становить 273 Євро, зокрема за 2024 рік на загальну суму 3690 Євро.
Розглядаючи апеляційну скаргу, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Правовідносини щодо прав та обов`язків подружжя з утримання регулюються главою 9 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Відповідно до ч. 1-3 ст. 75 СК України визначає, що дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.
Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.
Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи.
Чинне законодавство у ч. 2 ст. 75 СК України надає перелік загальних умов для надання утримання одному з подружжя: 1) його непрацездатність; 2) потреба у матеріальній допомозі; а також здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу. В даному випадку мова йде про юридичний склад, який містить юридичні факти, що є підставою для набуття одним з подружжя права на утримання і створення обов`язку для іншого з подружжя таке утримання надавати.
Отже, встановлення факту непрацездатності саме по собі не породжує права на стягнення аліментів, оскільки закон вимагає доведення ще двох обов`язкових умов: потреби в матеріальній допомозі (відсутності коштів на рівні прожиткового мінімуму) та фінансової спроможності іншого з подружжя цю допомогу надавати.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 76 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу.
Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 СК України, аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.
З наданої позивачкою копія довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 10 ААА № 947844 від 20.06.2012 року, вбачається, що 20 червня 2012 року позивачка повторно оглянута медико-соціальною експертною комісією та їй підтверджено другу групу інвалідності безстроково.
Станом на дату повторного огляду сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було укладено 26.02.2005 року.
В силу вимог ч. 3 ст. 75 СК України, позивачка вважається непрацездатною.
Разом із тим, зазначена довідка не містить відомостей про дату первинного встановлення позивачці інвалідності II групи.
Інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували дату первинного встановлення інвалідності, позивачкою до суду не надано.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що до суду були подані всі необхідні докази набуття інвалідності під час шлюбу, є необґрунтованими, оскільки надана довідка підтверджує лише факт повторного огляду та наявність у позивачки інвалідності станом на 20.06.2012 року, але не підтверджує дату її первинного встановлення.
Крім того, навіть за умови підтвердження непрацездатності позивачки, право на утримання відповідно до частини другої статті 75 СК України, виникає лише за наявності сукупності передбачених законом умов, зокрема, потреби у матеріальній допомозі та можливості другого з подружжя її надавати.
Позивачка, звертаючись до суду з даним позовом, не довела наявності в неї дійсної потреби в матеріальній допомозі.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду про відповідність Конституції України (конституційність) ч.4 ст.75СК України (справа за №1-1/2023(72/23)) від 29.10.2024 року зазначено, що потребу в матеріальній допомозі за наявності спору слід визначати в судовому порядку у кожному конкретному випадку у спосіб зіставлення доходів і витрат позивача та відповідача, а також перебування в особи (відповідача) на утриманні інших осіб (батьків, дітей від інших шлюбів тощо), що дасть можливість повною мірою визначити матеріальну потребу одного з подружжя і можливості іншого з подружжя в наданні утримання (аліментів) та забезпечить тому з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, можливість її отримати, а призначення особі відповідної пенсії або іншої соціальної виплати не може залежати від виплат, які здійснює один із подружжя на утримання іншого з подружжя. Призначення державою соціальних виплат не може впливати на призначення аліментів на утримання одного з подружжя або ж виключати можливість такого призначення. Протилежне унеможливлює врахування судом усіх особливостей конкретної життєвої ситуації.
Відповідно до п. 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317, що була чинною під час повторного огляду позивачки, визначено, що підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.
Інваліди II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.
У довідці до акта огляду медико-соціальної експертної комісією № 947844 від 20.06.2012 року ОСОБА_1 у графі «висновок щодо умов та характеру праці» зазначено - УТОС (Українське товариство сліпих).
УТОС- Всеукраїнська громадська організація людей з інвалідністю по зору, основною метою діяльності якої є забезпечення рівних прав і можливостей для людей з інвалідністю по зору та їх соціального захисту, соціально-трудової та медичної реабілітації, виявлення, усунення перепон і бар`єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб таких осіб, у тому числі стосовно доступу їх на рівні з іншими громадянами до об`єктів фізичного оточення, транспорту, інформації та зв`язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту, надання соціальних послуг на умовах і в порядку, визначених законодавством, залучення людей з інвалідністю по зору до суспільної діяльності, здійснення громадського контролю за дотриманням прав людей з інвалідністю по зору, представництва їхніх інтересів та усунення будь-яких проявів дискримінації стосовно людей з інвалідністю по зору.
Само по собі встановлення позивачці ІІ групи інвалідності по зору, не свідчить про наявність у неї важкої хвороби чи таких серйозних фізичних вад зі здоров`ям, які б значно утруднювали чи унеможливлювали її працевлаштування та заробіток коштів для задоволення потреб життєдіяльності.
Позивачка, заявляючи вимогу про стягнення з відповідача на свою користь аліментів, посилалася на те, що вона не працює через стан здоров`я, джерел доходів, окрім пенсійних виплат немає, потребує постійного піклування та матеріальної допомоги для проведення профілактики та лікування своєї хвороби.
При цьому, позивачкою не надано належних та допустимих доказів про:
-неможливість працевлаштування взагалі у зв`язку з медичними протипоказаннями і
необхідністю постійного лікування;
-розмір пенсії та доходів позивача за поточний період та за останні 12 місяців, що передували зверненню до суду з позовом;
-неможливість працевлаштування за допомогою УТОС (відсутність у конкретній місцевості відповідних вакансій для працівників з інвалідністю по зору);
-реальний розмір витрат на лікування, оздоровлення, тощо.
При таких обставинах сама по собі відсутність у позивачки на теперішній час офіційного працевлаштування, отримання пенсії по інвалідності ІІ групи, не є достатніми підставами для висновку про неможливість її працевлаштування.
Оскільки процесуальний обов`язок доказування покладено саме на позивачку, а вона свої джерела існування та реальну потребу в коштах не довела, заявлений позов є необґрунтований та не доведений.
Колегія суддів звертає увагу, що апелянт (позивачка) стверджує про складне матеріальне становище, водночас має матеріальну можливість на витрати пов`язаних із правничою допомогою адвоката в суді першої інстанції та при подачі апеляційної скарги. При цьому ордер адвокатського об`єднання захист, який виданий адвокату Єлісєєву Д.О. для представництва с в судах інтересів ОСОБА_1 н свідчить про надання такої правової допомоги у безоплатному порядку.
Доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і ґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції. Інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -
П О С ТА Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає за виключенням випадків передбачених частиною 3 статті ст. 389 ЦПК України.
Головуючий О.М.Таварткіладзе
Судді: Л.М. Вадовська
Є.С. Сєвєрова