ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
_____________________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 липня 2026 року м. Одеса Справа № 916/5144/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.
розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення та виклику сторін апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Гіріної Наталії Олександрівни
на рішення Господарського суду Одеської області від 10.03.2026 (повний текст складено та підписано 10.03.2026, суддя Малярчук І.А.)
у справі №916/5144/25
за позовом Акціонерного Товариства "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ"
до Фізичної особи-підприємця Гіріної Наталії Олександрівни
про стягнення 88 376,74 грн
ВСТАНОВИВ
Акціонерне товариство "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" (далі - АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ", позивач) звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Фізичної особи-підприємця Гіріної Наталії Олександрівни (далі - ФОП Гіріна Н.О., відповідач) про стягнення 88 376,74 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначив, що він здійснює постачання теплової енергії до приміщень відповідача, що розташовані у місті Херсоні, просп Незалежності, будинок 79. Таким чином, відповідач як власник (користувач) нежитлового приміщення, що розташоване у місті Херсоні, просп Незалежності, будинок 79, є споживачем послуги з постачання теплової енергії.
За твердженням позивача, оскільки не існує можливості припинити постачання теплової енергії відповідачу не завдавши шкоди іншим споживачам, позивачем здійснюється постачання теплової енергії до вищевказаного приміщення відповідача. Відповідач отримував теплову енергію без договору з 01.03.2020 по 01.03.2021 на суму 88376,74 грн, однак не оплатив її, тобто, відповідачем було безпідставно набуте майно.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 10.03.2026 по справі №916/5144/25 позов задоволено повністю, стягнуто з Фізичної особи-підприємця Гіріної Наталії Олександрівни на користь Акціонерного Товариства "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" 88 376 грн 74 коп заборгованості, 2422 грн 40 коп судового збору.
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що у період з березня 2020 року по березень 2021 року АТ "Херсонська теплоелектроцентраль" здійснювало постачання теплової енергії ФОП Гіріній Н.О. до належного їй нежитлового приміщення, розташованого за адресою: м. Херсон, просп. Незалежності (вул. Ушакова), 79. При цьому між сторонами договір про постачання теплової енергії укладений не був. Водночас відповідач фактично споживав теплову енергію, що також підтверджується наявними в матеріалах справи рахунками на оплату №751 за період з березня 2020 року по березень 2021 року на загальну суму 88 376,74 грн, однак оплату за отримані послуги у повному обсязі не здійснив. Унаслідок цього за відповідачем утворилася заборгованість у розмірі 88 376,74 грн, що підтверджується актом звірки взаємних розрахунків за спожиту теплову енергію № 751 від 07.07.2025 та довідкою про рух заборгованості ФОП Гіріної Н.О. станом на 01.07.2025.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивачем були надані відповідачу послуги з постачання теплової енергії за тарифами, які встановлені уповноваженими органами, в той же час відповідач від надання зазначених послуг не відмовлявся, будь-яких актів/претензій щодо неналежної якості послуг або відсутності послуг до суду не надходило. Відтак, відповідач повинен виконати обов`язок по оплаті наданих послуг.
Не погодившись із вказаними рішеннями до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить визнати незаконним та скасувати рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/5144/25 від 10 березня 2026 року та прийняти нове рішення яким відмовити позивачу - АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" в задоволені позовних вимог в повному обсязі.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, виходячи з наступного:
- надані позивачем до суду першої інстанції докази, складні ним одноособово, відповідачем не отримувались та не підписувались;
- ФОП Гіріна Наталя Олександрівна не є ані власником, ані користувачем приміщення за адресою місто Херсон, проспект Незалежності (стара назва Ушакова) 79. В матеріалах справи не міститься жодного доказу, який би підтвердив, що відповідач є власником або користувачем вказаного приміщення;
- власником приміщення за адресою місто Херсон, проспект Незалежності (стара назва Ушакова) 79, відносно якого нараховано заборгованість за постачання теплової енергії, з 04.10.2005 року є Товариство з обмеженою відповідальністю "Пересувна механізована колона № 19", що підтверджується копією Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно;
- позивач АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" був обізнаний про те, що власником приміщення за адресою Проспект Незалежності, 79 є Товариство з обмеженою відповідальністю "Пересувна механізована колона № 19", тому що АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" звертався із позовом про стягнення заборгованості за поставку теплової енергії за вказаний період та відносно об`єкта за вказаною адресою до Товариство з обмеженою відповідальністю "Пересувна механізована колона № 19" у справі № 916/2353/25;
- фактично своїми діями позивач ввів в оману суд. В свою чергу, судом задоволено позовні вимоги виходячи лише з тексту позовної заяви, взагалі не перевіривши доказову базу надану позивачем.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду відкрито апеляційне провадження у цій справи та визначено розгляд апеляційної скарги здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Колегія суддів також зазначає, що вказаною ухвалою встановлено іншим учасникам справи строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, будь-яких заяв та клопотань до 08.06.2026.
Водночас, 09.06.2026 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач, зокрема, просить поновити строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, а також прийняти докази по справі, які не були подані до суду першої інстанції.
Щодо поданого позивачем відзиву, колегія суддів зазначає таке.
Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 118 ГПК України).
За змістом частини першої статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду (частина друга статті 119 Господарського процесуального кодексу України).
Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим, на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2018 у справі №904/5995/16.
Таким чином, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку (у даному випадку - до 08.06.2026 включно), чи з ініціативи суду, у той час як відповідач звернувся з відзивом на апеляційну скаргу після закінчення цього строку та з заявою про продовження строку на подання відзиву на апеляційну скаргу до суду не звертався.
Відтак, оскільки з заявою про продовження строків на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідач до суду не звертався, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення його відзиву, без розгляду.
Щодо прийняття доказів по справі, які не були подані до суду першої інстанції, судова колегія зазначає таке.
Відповідно до частин першої-третьої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
У відповідності до правових позицій ВС КГС, викладених у постановах від 13.04.2021 у справі 909/722/14 та від 1 липня 2021 року по справі 46/603, положення ч. 3 ст. 269 ГПК України передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи" і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою). Недоведеність таких обставин виключає процесуальні підстави для дослідження апеляційним судом таких додаткових доказів. Положення статті 269 ГПК України є універсальними і застосовуються судом апеляційної інстанції у всіх категоріях спорів.
У висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 зі справи 916/3130/17 та від 18.06.2020 зі справи 909/965/16, від 26.02.2019 зі справи 913/632/17 єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
При цьому за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Отже, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання сторонами таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 у справі № 922/393/18, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19.
Як вже було вказано вище, оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції - 10.03.2026. В той же час, докази, які позивач просить залучити до матеріалів справи, а саме Лист ГУ ДПС у Херсонській області, АРК та м. Севастополі датовано - 25.05.2026, тобто після прийняття оскаржуваного рішення, що свідчить про те, що такий доказ був відсутнім станом на час прийняття оскаржуваного рішення, та така обставина, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції таких додаткових доказів у порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України незалежно від причин його неподання стороною.
Колегія суддів враховує висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 30.03.2018 у справі № 910/24486/16, за яким неналежне виконання стороною свого процесуального обов`язку з доведення у суді першої інстанції обставин, на які остання (сторона) посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, не може бути компенсоване цим учасником судового процесу на наступних етапах розгляду справи (у судах апеляційної чи касаційної інстанцій). В іншому випадку зазначене могло б призвести до безпідставного скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
Наведене виключає процесуальні підстави для дослідження поданих позивачем доказів апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи.
З огляду на викладене, колегія суддів не приймає до розгляду вищенаведені додаткові докази, як такі, що подані в суд апеляційної інстанції з порушенням норм процесуального права.
Згідно з ч.13 ст.8 ГПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Статтею 270 ГПК України визначено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Приписами частини 10 статті 270 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч.7 ст.252 ГПК України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.
Згідно з ч.2 ст.270 ГПК України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п`ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
В ході апеляційного розгляду даної справи Південно-західним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 ГПК України. Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу у визначений судом строк.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з наявних матеріалів справи, звертаючись до суду першої інстанції позивач стверджував про те, що він здійснює постачання теплової енергії до приміщень відповідача, що розташовані у місті Херсоні, просп. Незалежності, будинок 79.
За твердженням позивача, відповідач як власник (користувач) нежитлового приміщення, що розташоване у місті Херсоні, просп Незалежності, будинок 79, є споживачем послуги з постачання теплової енергії. Втім оскільки не існує можливості припинити постачання теплової енергії відповідачу не завдавши шкоди іншим споживачам, позивачем здійснюється постачання теплової енергії до вищевказаного приміщення відповідача.
У зв`язку з цим, як зазначив позивач, відповідач отримував теплову енергію без договору з 01.03.2020 року по 01.03.2021 року на суму 88376,74 грн, та яку він не оплатив, тобто, отримано безпідставно набуте майно.
На підтвердження власних доводів та вимог, позивачем надано до суду першої інстанції:
- акт № 751 звірки взаємних розрахунків за спожиту теплову енергію від 07.07.2025 між АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" та ФОП Гіріною Наталією Олександрівною на суму заборгованості у розмірі 88376,74 грн за поставлену теплову енергію у період з березня 2020 року по березень 2021 року за адресою м. Херсон просп. Незалежності (вул. Ушакова), 79, підписаний одноособово комерційним директором АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ".
- довідку про рух заборгованості ФОП Гіріної Н.О. (особовий рахунок № НОМЕР_1 ), складеною бухгалтером АТ "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" засвідчено заборгованість станом на 01.07.2025 на суму 88376,74 грн;
- вимогу №03-1/1323 від 16.07.2025 про сплату заборгованості за спожиту теплову енергію (особовий рахунок №751) на суму 88376,74 грн.
16.07.2025 позивачем листом за вих.№03-1/1323 було направлено на адресу ФОП Гіріної Н.О. акт взаємних розрахунків за теплову енергію та рахунки на оплату: №751 за спожиту теплову енергію у січні 2021 року на суму 19 373,63грн, №751 за спожиту теплову енергію у березні 2020 року на суму 10 591,03грн, №751 за спожиту теплову енергію у лютому 2021 року на суму 18 192,80грн, №751 за спожиту теплову енергію у листопаді 2020 року на суму 7 075,96грн, №751 за спожиту теплову енергію у березні 2021 року на суму 15 390,83грн, №751 за спожиту теплову енергію у грудні 2020 року на суму 17 752,49грн, №751 за спожиту теплову енергію у березні 2021 року на суму 15 390,83грн, №751 за спожиту теплову енергію у березні 2021 року на суму 15 390,83 грн.
Невиконання відповідачем вимог позивача щодо сплати заборгованості, стало підставою для звернення із даним позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог та задовольнив їх у повному обсязі.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, дослідивши наявні матеріали справи, доводи та вимоги учасників справи, дійшла наступних висновків.
Відповідно до частин 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Правовідносини між теплопостачальною організацією (Виконавець) та споживачем, який отримує або має намір отримати послугу з постачання теплової енергії (далі - послуга), регулюються спеціальним законодавством, зокрема Господарським кодексом України (в редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), Цивільним кодексом України, Законом України "Про житлово-комунальні послуги", Законом України "Про теплопостачання", Правилами користування тепловою енергією, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 за №1198 (в редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), Правилами надання послуги з постачання теплової енергії, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 №830.
У розумінні Закону України "Про теплопостачання" та Правил користування тепловою енергією споживачем теплової енергії є фізична або юридична особа, що використовує теплову енергію на підставі Договору.
Статтею 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.
Договори про надання житлово-комунальних послуг укладаються відповідно до типових або примірних договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України або іншими уповноваженими законом державними органами відповідно до закону. Договори про надання комунальних послуг можуть затверджуватися окремо для різних моделей організації договірних відносин (індивідуальний договір, індивідуальний договір з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем, колективний договір) та для різних категорій споживачів (індивідуальний споживач (співвласник багатоквартирного будинку, власник будівлі, у тому числі власник індивідуального садибного житлового будинку), колективний споживач).
Згідно з ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку.
Договір про надання комунальних послуг укладається строком на один рік. Якщо за один місяць до закінчення зазначеного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на черговий однорічний строк. З пропозицією про укладання договору про надання комунальних послуг або про внесення змін до нього (крім індивідуальних договорів, укладених відповідно до частини п`ятої цієї статті) може звернутися будь-яка сторона, надавши письмово другій стороні проект відповідного договору (змін до нього), складений згідно з типовим договором (п.п.3, 4 ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги").
Якщо протягом 30 днів після отримання проекту договору (змін до нього) виконавець комунальної послуги, який одержав проект договору (змін до договору) від споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача), не повідомив про свою відмову від укладання договору (внесення змін) та не надав своїх заперечень або протоколу розбіжностей до нього і при цьому не припинив надання комунальної послуги цьому споживачу (або в інший спосіб засвідчив свою волю до надання відповідної комунальної послуги споживачу), договір (зміни до нього) вважається укладеним у редакції, запропонованій споживачем (іншою особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача), якщо інше не передбачено цим Законом.
Якщо споживач (інша особа, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача), який отримав проект договору (змін до нього) від виконавця комунальної послуги, не повідомив протягом 30 днів про свою відмову від укладання договору (внесення змін) та не надав своїх заперечень або протоколу розбіжностей до нього, а вчинив дії, які засвідчують його волю до отримання (продовження отримання) відповідної комунальної послуги від цього виконавця (у тому числі здійснив оплату наданих послуг), договір (зміни до нього) вважається укладеним у редакції, запропонованій виконавцем комунальної послуги, якщо інше не передбачено цим Законом.
Необґрунтована відмова споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає договір в інтересах споживача) від укладання договору є підставою для припинення в односторонньому порядку виконавцем надання відповідної комунальної послуги такому споживачу.
Пунктом 4 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінет Міністрів України від 03.10.2007р. №1198, визначено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.
За ст. 24 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що основним обов`язком споживача теплової енергії є, зокрема, своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.
Таким чином, діючим законодавством України передбачено, що постачання теплової енергії здійснюється виключно на договірних засадах і обов`язок із своєчасного укладення відповідного договору покладено саме на споживача теплової енергії.
При цьому, споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги").
Аналогічні вимоги передбачені у ч. 6 ст. 19 Закону України "Про теплопостачання", згідно з якою споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
У даному випадку, як вже було вказано вище, позивач стверджує про те, що відповідач є власником (користувачем) нежитлового приміщення, що розташоване у місті Херсоні, просп Незалежності, будинок 79, та відповідно, споживачем послуги з постачання теплової енергії.
Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства. Зокрема, в силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов`язок із доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
З змістом статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 14 ГПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц, провадження №14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі №904/2104/19, провадження №12-57гс21).
Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 73 ГПК України).
Згідно з приписами частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Обставина, про яку стверджує сторона, підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.11.2023 у справі №16/137б/83б/22б (910/12422/20)). Аналогічний стандарт доказування застосувала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює потребу співставлення судом доказів. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц; п.9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 у справі №904/2104/19).
Саме на позивачеві лежить процесуальний тягар доведення суду підстав, розміру, строку обчислення боргу шляхом надання суду деталізованого розрахунку усіх заявлених позивачем сум. Водночас, відповідач вправі надати відповідні заперечення щодо позовних вимог та здійснити контррозрахунок таких сум. Як розрахунок позивача, так і контррозрахунок відповідача повинні бути аргументованими, щоби суд, аналізуючи відповідні докази та аргументи учасників справи, виконував функцію здійснення правосуддя, а не змушений би був, в іншому випадку, виконувати обчислення, тобто здійснювати дії, покладені законом на учасників справи. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі №910/1265/17.
У даному випадку, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано, а наявні матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, які б достеменно свідчили про наявність між сторонами договірних відносин та/або споживання відповідачем теплової енергії у позадоговірний спосіб.
Зокрема, позивачем не надано доказів на підтвердження звернення до відповідача із відповідною пропозицією про укладення договору та/або вчинення відповідачем дій, які б засвідчували його волю до отримання відповідної комунальної послуги (здійснення оплати наданих послуг), що могло б свідчити про укладення між сторонами договору у редакції, запропонованій виконавцем комунальної послуги.
Дійсно, споживачі зобов`язані оплачувати житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Саме такий правовий висновок є усталеним та викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №922/4239/16, а також в постановах Верховного Суду від 09.06.2021 у справі №303/7554/16-ц, від 21.08.2019 у справі №922/4239/16, 25.09.2019 у справі №522/401/15-ц, від 10.12.2018 у справі №638/11034/15-ц, від 26.04.2018 у справі №904/6293/17.
Отже, відсутність договору про постачання теплової енергії, при підтвердженні факту її постачання обставинами справи, не звільняє осіб, які використовують теплову енергію без укладення договору на теплопостачання, від обов`язку оплати за фактично спожиту теплову енергію.
Аналогічний правова позиція відображена в постановах Верховного Суду від 14.07.2023 у справі №910/21848/21 та від 05.10.2021 у справі №908/3159/19.
Разом з цим, це не звільняє позивач від обов`язку самого факту споживання саме відповідачем теплової енергії у спірний період.
Втім, стверджуючи про те, що ФОП Гіріна Н.О. є власником (користувачем) нежитлового приміщення, що розташоване у місті Херсоні, просп Незалежності, будинок 79, позивач не надав жодного доказу на підтвердження таких обставин, зокрема, але не виключно витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, договору оренди даного приміщення саме відповідачем, договору про надання комунальних послуг укладеного між сторонами, тощо.
Натомість, як вбачається з наявних матеріалів справи, а саме витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням ФОП Гіріної Н.О. є АДРЕСА_1 .
Фактичною адресою місця проживання Гіріної Н.О., як внутрішньо переміщеної особи є АДРЕСА_2 .
Доказів того, що ФОП Гіріна Н.О. є власником, орендарем тощо нежитлового приміщення, що розташоване у місті Херсоні, просп Незалежності, будинок 79, та зокрема використає його у своїй підприємницькій діяльності наявні матеріали справи не містять, а позивачем надано не було.
До того ж, як було зазначено апелянтом та вбачається із відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, у провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа №916/2353/25 за позовом Акціонерного товариства «ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пересувна механізована колона №19» про стягнення 1 029 756,27 грн. Позов обґрунтовано тим, що відповідач в порушення умов договору про надання послуги з постачання теплової енергії свої зобов`язання щодо оплати за надані послуги та абонентське обслуговування не виконав, внаслідок чого за останнім обліковується заборгованість.
При цьому, зі змісту рішення Господарського суду Одеської області від 10.02.2026 по справі №916/2353/25 вбачається, що у відповідності до типового індивідуального договору № 1005 про надання послуги з постачання теплової енергії (далі - Договір), Позивач зобов`язався надавати Відповідачу послугу відповідної якості та в обсязі відповідно до теплового навантаження будинку, а Відповідач зобов`язався своєчасно та в повному обсязі оплачувати надані послугу в строку і на умовах, що визначені цим Договором. Відповідно до п. 4 Договору, об`єктом надання послуг є приміщення, площею 394,4 кв.м, яке знаходиться за адресою: м. Херсон, пр. Ушакова , буд. 79.
Судова колегія також відзначає, що у наявних матеріалах справи відсутні, а позивачем не надані будь-які докази з яких можливо було б встановити обставини того, що саме ФОП Гіріна Н.О. була споживачем теплової енергії у спірний період, а саме - здійснення нею оплати за постачання теплової енергії (повністю або частково) у спірних та попередні періоди, листування між сторонами з приводу укладення договору про надання комунальної послуг, оплати заборгованості тощо, фактичне перебування та здійснення господарської діяльності у спірному приміщення т.і.
Також, слід відзначити, що наявні матеріали справи містять лише складені позивачем в індивідуальному порядку Рахунки та Акт звірки, проте інших доказів, зокрема Довідки про наявність послуги опалення у абонентів Херсонської ТЕЦ у спірний період, з якої можливо було б достеменно встановити споживання відповідачем теплової енергії, позивачем надано не було, а наявні матеріали справи не містять.
Апеляційна колегія зауважує, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання фундаментального принципу змагальності господарського судочинства забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібний висновок є усталеним і викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 16.11.2021 у справі №904/2104/19, постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.01.2021 у справі №915/646/18).
З огляду на вищевказані обставини і докази, що їх підтверджують, колегія суддів вважає, що у даному випадку позивачем не доведено факту надання та отримання відповідачем послуг з централізованого опалення у спірний період, та відповідно виникнення саме у ФОП Гіріної Н.О. обов`язку по оплаті нарахованого позивачем боргу у сумі 88 376,74 грн.
А тому колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог та їх задоволення.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
По справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції здійснено у відповідності до вимог ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
1. Апеляційну скаргу задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Одеської області від 10.03.2026 по справі №916/5144/25 - скасувати.
3. У задоволенні позову - відмовити повністю.
4. Стягнути Акціонерного Товариства "ХЕРСОНСЬКА ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛЬ" на користь з Фізичної особи-підприємця Гіріної Наталії Олександрівни 3633,60 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
5. Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ із зазначенням необхідних реквізитів.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Датою складання та підписання даної постанови є 28.07.2026.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Принцевська Н.М.
Суддя Філінюк І.Г.