ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 липня 2026 року Справа №160/13715/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Прудника С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
21.05.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 31 березня 2026 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 31 березня 2026 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та після звільнення була виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Разом із тим, за період проходження військової служби з 01 січня 2016 року по 01 серпня 2018 року відповідачем було здійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення не в повному обсязі. Позивач зазначає, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №160/9771/25, виконаним 31 березня 2026 року, її право на отримання належних сум індексації грошового забезпечення було відновлено, оскільки на її розрахунковий рахунок відповідачем було перераховано суму індексації грошового забезпечення. Водночас, на переконання позивача, несвоєчасна виплата належних їй сум індексації призвела до втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, а тому у відповідача виник обов`язок здійснити нарахування та виплату відповідної компенсації за весь період затримки - з 01 січня 2016 року до дня фактичної виплати індексації, тобто до 31 березня 2026 року. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159. На думку позивача, оскільки індексація грошового забезпечення є складовою грошового доходу військовослужбовця, її несвоєчасна виплата є підставою для компенсації втрати частини доходів. Позивач вказує, що відповідно до статей 2-4 Закону України №2050-III компенсація проводиться у разі затримки виплати доходів на один і більше календарних місяців, а її розмір визначається шляхом множення суми нарахованого, але фактично не виплаченого доходу на індекс інфляції за період невиплати. При цьому виплата такої компенсації має здійснюватися у тому ж місяці, в якому проведено виплату заборгованості за відповідний період. Також позивач посилається на правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких право на компенсацію втрати частини доходів виникає незалежно від того, чи були відповідні суми доходу попередньо нараховані роботодавцем (органом владних повноважень), чи їх виплата була здійснена на підставі судового рішення. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19 зазначено, що у разі невиплати індексації грошового забезпечення особа має право на компенсацію втрати частини доходів за період затримки її виплати. З огляду на викладене, позивач вважає бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів протиправною, оскільки така бездіяльність порушує її право на своєчасне отримання належного грошового забезпечення, гарантоване Конституцією України та спеціальним законодавством про соціальний захист військовослужбовців. У зв`язку з цим просить суд визнати таку бездіяльність протиправною та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів за весь період затримки виплати індексації грошового забезпечення.
За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.05.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 22.05.2026 року передана судді Пруднику С.В.
27.05.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі, призначено розгляд за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи.
15.06.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог та вказав на їх необґрунтованість і передчасність. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що відсутні правові підстави для нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, оскільки обов`язковою умовою для виникнення такого права є наявність факту несвоєчасної виплати саме нарахованого доходу. Відповідач послався на положення статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи повинні діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Зазначив, що військова частина НОМЕР_1 у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України. Військова частина НОМЕР_1 вказала, що відповідно до статей 1, 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців є функцією держави, спрямованою на забезпечення реалізації їх конституційних прав, а до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові та одноразові види грошового забезпечення. Порядок виплати грошового забезпечення визначається відповідними нормативними актами уповноважених органів. Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація здійснюється у випадку порушення встановлених строків виплати грошових доходів громадян, які були нараховані, але своєчасно не виплачені. Аналогічні положення містить пункт 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159. На думку відповідача, у спірних правовідносинах відсутній факт затримки виплати нарахованої індексації грошового забезпечення, оскільки індексація за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року позивачу не була нарахована та виплачена, що стало предметом судового спору у справі №160/9771/25. Відповідач зазначив, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.06.2025 року у справі №160/9771/25 було задоволено позов ОСОБА_1 та визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення із застосуванням базового місяця - січня 2008 року. Водночас, на переконання відповідача, встановлення судом обов`язку провести нарахування та виплату індексації не свідчить про наявність підстав для компенсації втрати частини доходів. Також відповідач послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 09.08.2022 року у справі №460/4765/20, відповідно до якої основною умовою для виплати компенсації за Законом України №2050-III та Порядком №159 є порушення строків виплати саме нарахованих доходів, а кошти, що виплачуються як компенсація, мають компенсаторний характер. Крім того, відповідач звернув увагу суду на особливості фінансування військової частини як бюджетної установи. Вказав, що військова частина НОМЕР_1 є розпорядником бюджетних коштів третього рівня, не має власних джерел фінансування та здійснює видатки виключно в межах бюджетних асигнувань, визначених кошторисами. Посилаючись на положення статей 23, 48, 51 Бюджетного кодексу України, статті 15 Закону України «Про Збройні Сили України» та статті 23 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідач зазначив, що фінансове забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Відповідач наголосив, що військова частина не може самостійно визначати обсяг бюджетних призначень та здійснювати видатки поза межами затверджених кошторисів, а тому покладення на неї обов`язку щодо виплати коштів, які не були передбачені бюджетним фінансуванням, суперечитиме вимогам бюджетного законодавства. З огляду на викладене, військова частина НОМЕР_1 просила суд відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 у повному обсязі.
Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України - в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та була виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. У період проходження військової служби відповідачем не було здійснено належного нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, у зв`язку із чим між сторонами виник спір щодо права позивача на отримання відповідних сум.
Матеріалами справи підтверджується, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 червня 2025 року у справі №160/9771/25 було задоволено позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , визнано протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за спірний період із застосуванням базового місяця - січня 2008 року. На виконання зазначеного судового рішення 31 березня 2026 року відповідачем було здійснено виплату позивачу суми індексації грошового забезпечення.
Таким чином, фактичні обставини справи свідчать, що позивач отримала належні їй суми індексації грошового забезпечення не у період її виникнення та належного строку виплати, а після судового вирішення спору щодо обов`язку відповідача провести відповідне нарахування та виплату.
Водночас відповідач проти задоволення позову заперечує, посилаючись на те, що компенсація втрати частини доходів відповідно до Закону України №2050-III та Порядку №159 виплачується лише у випадку порушення строків виплати нарахованих доходів, тоді як у спірних правовідносинах індексація грошового забезпечення за відповідний період була предметом судового спору та була нарахована і виплачена лише після ухвалення судового рішення.
Отже, предметом правової оцінки у цій справі є питання наявності у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку із несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення, яка була нарахована та виплачена відповідачем на виконання судового рішення.
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зазначений конституційний принцип є імперативним та визначає межі дискреції суб`єкта владних повноважень, виключаючи можливість його свавільної поведінки або ухилення від виконання прямо передбачених законом обов`язків.
Спірні правовідносини у даній справі виникли у зв`язку з невиконанням відповідачем обов`язку щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення (індексації), а відтак регулюються спеціальним Законом України від 19.10.2000 №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).
Відповідно до статті 1 Закону №2050-III, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у разі порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Отже, обов`язок щодо здійснення такої компенсації є імперативним та не залежить від розсуду суб`єкта владних повноважень.
Згідно зі статтею 2 Закону №2050-III, компенсація втрати частини доходів здійснюється у разі затримки виплати грошових доходів на один і більше календарних місяців. При цьому законодавець не пов`язує виникнення права на компенсацію з будь-якими додатковими умовами, окрім факту несвоєчасної виплати належних громадянину доходів.
Пунктом 2 Порядку №159 конкретизовано, що компенсація проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам починаючи з 1 січня 2001 року. Таким чином, нормативне регулювання охоплює всі випадки несвоєчасної виплати грошового забезпечення, незалежно від причин такої затримки.
Відповідно до пункту 3 Порядку №159, компенсації підлягають грошові доходи, що мають регулярний характер, у тому числі заробітна плата (грошове забезпечення), а також суми індексації, які є складовою частиною грошового доходу. Отже, індексація грошового забезпечення прямо віднесена до об`єктів компенсації у разі порушення строків її виплати.
Згідно з пунктом 4 Порядку №159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) та приросту індексу споживчих цін (інфляції), поділеного на 100. Індекс споживчих цін визначається шляхом множення відповідних щомісячних індексів за період невиплати доходу, при цьому індекс за місяць виплати до розрахунку не включається.
Аналіз наведених норм свідчить, що законодавець встановив чіткий, імперативний та математично визначений механізм компенсації втрати частини доходів, який не передбачає дискреції органу щодо вирішення питання про її виплату. Наявність чи відсутність попереднього окремого нарахування відповідних сум не впливає на виникнення права на компенсацію, оскільки визначальним є сам факт порушення строків виплати належного грошового доходу.
Таким чином, правове значення для вирішення спору має встановлення юридичного факту несвоєчасної виплати грошового забезпечення (включно з індексацією), що у свою чергу породжує обов`язок відповідача здійснити компенсацію втрати частини доходів у порядку, визначеному Законом №2050-III та Порядком №159.
Вказаний підхід узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 14.05.2020 у справі №816/379/16, від 30.09.2020 у справі №280/676/19, від 13.09.2021 у справі №639/3140/17 та від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, відповідно до яких компенсація втрати частини доходів підлягає нарахуванню незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані або встановлені судовим рішенням.
Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, що забезпечує єдність судової практики та правову визначеність.
Отже, з урахуванням системного аналізу наведених норм права та усталеної судової практики, суд доходить висновку, що у відповідача виник обов`язок щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, а його невиконання є протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).
Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).
Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.
Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для задоволення заявлених вимог.
Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.
Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України "Про судовий збір" з відповідача судові витрати, відповідно до ст.139 КАС України, не стягуються, внесений ним судовий збір у розмірі 1331,20 грн. підлягає поверненню за його клопотанням.
Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 31 березня 2026 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 31 березня 2026 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С. В. Прудник