ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/7201/26 Справа № 201/5818/26 Суддя у 1-й інстанції - Наумова О. С. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 липня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Халаджи О. В.
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,
секретар: Кругман А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Соборного районного суду міста Дніпра від 27 квітня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором, (суддя першої інстанції Наумова О.С.),
В С Т А Н О В И В:
23 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Соборного районного суду міста Дніпра з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором.
Ухвалою Соборного районного суду міста Дніпра від 27 квітня 2026 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором передано на розгляд до Рахівського районного суду Закарпатської області.
Не погодившись із вказаною ухвалою суду, позивач ОСОБА_1 в особі представника адвоката Ганчевої М. А.. подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Соборного районного суду міста Дніпра від 27 квітня 2026 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Мотивує скаргу тим, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи та порушив вимоги ч. 1 ст. 27, ст. 187 ЦПК України, оскільки цивільний процесуальний закон не наділяє суд повноваженнями використовувати для встановлення зареєстрованого місця проживання фізичної особи відомості з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери; єдиним джерелом відомостей про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи є відомості, отримані від уповноваженого органу реєстрації місця проживання за запитом суду, або відомості Єдиного державного демографічного реєстру.
Апелянт посилається на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21, згідно з яким у нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, а фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення для встановлення територіальної підсудності, оскільки фактичне місце проживання може змінюватися, тоді як особа може мати лише одне зареєстроване місце проживання.
Крім того, апелянт зазначає, що відповідачка має декілька місць проживання: за адресою фактичного місця проживання, зазначеною в договорі про надання правничої допомоги від 06.03.2023 та додатковому договорі від 07.03.2023 ( АДРЕСА_1 ), а також за цією ж адресою, вказаною як місцезнаходження відповідачки у статусі фізичної особи-підприємця згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; саме на цю адресу позивачем на виконання вимог ст. 177 ЦПК України надіслано копію позовної заяви, яку відповідачка отримала 29 квітня 2026 року. Апелянт вважає, що єдиним зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання відповідачки є адреса: АДРЕСА_2 .
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо передачі справи на розгляд іншого суду.
Згідно ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Оскільки, в даній справі оскаржується ухвала щодо передачі справи на розгляд іншого суду, то її розгляд слід проводити без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно з відповіддю № 2647350 від 24.04.2026 з Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ; а також, згідно з відповіддю № 2649271 від 24.04.2026 щодо отримання інформації про внутрішньо переміщену особу з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери, ОСОБА_2 перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа та проживає за адресою: АДРЕСА_3 , що за територіальною підсудністю відноситься до Рахівського районного суду Закарпатської області, у зв`язку з чим суд першої інстанції ухвалою від 27 квітня 2026 року передав її до Рахівського районного суду Закарпатської області
Передаючи справу до Рахівського районного суду Закарпатської області, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка проживає за адресою : АДРЕСА_3
Апеляційний суд погоджується з даним висновком суду першої інстанції.
Щодо повноважень суду використовувати відомості Єдиної інформаційної системи соціальної сфери про реєстрацію відповідача як внутрішньо переміщеної особи. Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації.
Згідно з ч. 1 ст. 5 цього Закону довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
Отже, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» є спеціальним законом щодо статусу внутрішньо переміщених осіб, яким прямо встановлено, що реєстрація місця проживання такої особи здійснюється, зокрема, шляхом взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи, відомості про що вносяться до Єдиної інформаційної системи соціальної сфери.
Таким чином, відомості з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери про взяття фізичної особи на облік як внутрішньо переміщеної особи є відомостями про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання цієї особи в розумінні ч. 1 ст. 27 ЦПК України, а не відомостями про її невизначене «фактичне» місце проживання, як помилково вважає апелянт. Отримання судом першої інстанції таких відомостей для цілей встановлення територіальної підсудності справи повністю узгоджується з вимогами процесуального закону.
З приводу посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 24.06.2024 у справі № 554/7669/21. Зазначена постанова ухвалена за інших фактичних обставин: у справі позивач обґрунтовував своє фактичне місце проживання, відмінне від зареєстрованого, договором найму житлового приміщення, який не є актом реєстрації місця проживання у визначеному законом порядку. Саме з огляду на це Верховний Суд дійшов висновку, що використання для визначення підсудності фактичної адреси проживання, підтвердженої лише договором оренди, є неприпустимим, оскільки таке фактичне місце проживання може змінюватися і не піддається державному обліку.
Натомість у справі, що переглядається, йдеться не про довільно обране особою фактичне місце перебування, а про місце проживання, офіційно засвідчене в порядку, встановленому спеціальним законом - Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», шляхом взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, тобто про реєстрацію у розумінні ч. 1 ст. 27 ЦПК України.
Такий підхід узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 серпня 2024 року у справі № 607/5535/22, в якій зазначено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання такої особи, а особа-переселенець, яка зареєструвалася на новому місці як внутрішньо переміщена особа, може звертатися з позовом до суду за місцем свого фактичного проживання (перебування), підтвердженого такою довідкою (обліком).
Отже, посилання апеляційної скарги на постанову у справі № 554/7669/21 не спростовує правильності висновку суду першої інстанції, оскільки правовідносини у цій справі, за участю особи, яка перебуває на обліку як внутрішньо переміщена, не є подібними до правовідносин у справі № 554/7669/21, а є подібними до правовідносин, які були предметом оцінки Верховного Суду у справі № 607/5535/22.
Щодо доводів про наявність у відповідачки декількох місць проживання та статусу фізичної особи-підприємця за цією ж адресою. Наведені апелянтом обставини - зазначення адреси в АДРЕСА_4 у договорі про надання правничої допомоги, отримання відповідачкою за цією адресою кореспонденції, а також наявність у відповідачки статусу фізичної особи-підприємця з місцезнаходженням за цією ж адресою - не спростовують висновку суду першої інстанції, оскільки жодна з цих обставин не є реєстрацією місця проживання фізичної особи у порядку, встановленому законом. Адреса фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є обліковими відомостями про суб`єкта господарювання і не тотожна зареєстрованому місцю проживання фізичної особи в розумінні ч. 1 ст. 27 ЦПК України; так само й зазначення адреси в цивільно-правовому договорі не є актом реєстрації місця проживання.
Крім того, факт вручення відповідачці кореспонденції за вказаною адресою сам по собі не спростовує наявності у неї офіційного статусу внутрішньо переміщеної особи, засвідченого відповідними відомостями Єдиної інформаційної системи соціальної сфери, які на момент вирішення судом першої інстанції питання підсудності не були скасовані, оскаржені чи визнані недостовірними.
За таких обставин суд першої інстанції правильно виходив із зареєстрованого відповідно до спеціального закону місця проживання відповідачки як внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_3 , та дійшов обґрунтованого висновку про непідсудність справи Соборному районному суду міста Дніпра.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно застосував норми процесуального права щодо визначення територіальної підсудності справи, а тому підстави для скасування ухвали в межах доводів апеляційної скарги відсутні.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Соборного районного суду міста Дніпра від 27 квітня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.
Судді: О.В. Халаджи
А.В. Гапонов
Л.П. Никифоряк