справа № 492/96/24
провадження № 6/492/143/26
УХВАЛА
Іменем України
28 липня 2026 року м. Арциз
Арцизький районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді - Варгаракі С.М.,
при секретарі судового засідання - Богдан А.І.,
розглянув у відкритому судовому засіданні подання старшого державного виконавця Саратського районного відділу державної виконавчої служби Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Мандражи Олени Петрівни про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 без вилучення паспортного документу, -
встановив:
Старший державний виконавець Саратського районного відділу державної виконавчої служби Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Мандражи О.П. (далі - державний виконавець) звернулася до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 .
Державний виконавець зазначила, що на виконанні у Саратському районному відділі державної виконавчої служби Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Відділ ДВС) перебуває виконавче провадження № 77706223 щодо примусового виконання виконавчого листа Арцизького районного суду Одеської області № 492/96/24 від 25 березня 2025 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 26 000 дол. США. Боржником за вказаним виконавчим провадженням є ОСОБА_1 , рішення не виконано, декларацію не надано, будь-яких дій спрямованих на його виконання не здійснено.
За таких обставин державний виконавець просила суд тимчасово обмежити у праві виїзду за кордон ОСОБА_1 .
У відповідності до частини 4 статті 441 ЦПК України суд негайно розглядає подання державного виконавця про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця.
Відповідно до частини 2 статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Закон України від 21 січня 1994 року № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі Закон № 3857-ХІІ) регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері з урахуванням вимог Закону «Про адміністративну процедуру».
Пунктом 5 частини 1 статті 6 Закону № 3857-ХІІ визначено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадку, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.
За змістом пункту 19 частини 3 статті 18 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника фізичної особи чи керівника боржника юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.
В силу статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.
З системного аналізу вищезазначених норм вбачається, що заборона виїзду за кордон є одним з найсуворіших заходів, що сприяє примусовому виконанню судових рішень, так як пов`язаний з обмеженням конституційного права людини на вільне пересування та вибір місця проживання.
Особа, яка має невиконані зобов`язання, не може вважатися винною в ухиленні від їх виконання, поки не буде доведено протилежного.
Тому, зобов`язання державного виконавця на звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон не є абсолютним, а виникає лише у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішення чи то рішень інших органів (посадових осіб).
При зверненні до суду із поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України тягар доказування наявності факту ухилення від виконання зобов`язань покладається на виконавця.
При цьому ухиленням від виконання зобов`язань є свідоме вчинення боржником діяння (дії або бездіяльності), що спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у боржника є всі реальні можливості і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини.
Така юридична санкція у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України передбачена законом не за наявність факту невиконання зобов`язань, а за ухилення від їх виконання, при цьому дії боржника по ухиленню від виконання судового рішення повинні бути зазначені в поданні.
Це означає, що подання виконавця повинно бути обґрунтованим, тобто містити обставини, що підтверджують необхідність обмежити право особи на виїзд за межі України.
Таким чином, для вирішення питання про обмеження у праві виїзду за межі України боржника, згідно вказаних правових норм, необхідним елементом є пропорційність втручання у право особи на вільне пересування, наявність справедливого балансу між публічним інтересом у демократичному суспільстві щодо належного виконання обов`язкових рішень суду та інших органів чи посадових осіб та міжнародних гарантій на вільне пересування особи, який забезпечується державним примусом у разі умисного невиконання боржником своїх обов`язків перед стягувачем, а застосоване державою відповідно до закону та з легітимною метою обмеження, ефективно забезпечує виконання боржником цього обов`язку.
Суд, враховує те, що для задоволення подання виконавця про обмеження у праві виїзду за межі України, що є тимчасовим обмеженням конституційних прав громадянина України, які також гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, повинні бути достатньо вагомі підстави, які б свідчили про необхідність застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вільне пересування і вибір місця проживання є невід`ємною складовою загальної свободи особи. Водночас це право особи не є абсолютним, оскільки свобода пересування та вільний вибір місця проживання можуть бути обмежені законом.
Такі обмеження можуть бути покладені на боржника, який ухиляється від виконання судового рішення чи рішення іншого органу (посадової особи), що підлягають виконанню у примусовому порядку. При цьому ухилення від виконання зобов`язань, покладених судовим рішенням або рішенням іншого органу (посадової особи), визначає з об`єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов`язків, у зв`язку з чим і здійснюється примусове виконання.
Відтак ухилення боржника від виконання рішення є підставою для звернення виконавця з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов`язань повинен вже відбутися і бути об`єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження. Обов`язок щодо підтвердження цих обставин належними доказами покладається на виконавця, який ініціює встановлення тимчасового обмеження у виїзді особи за межі України.
Водночас, сам по собі факт невиконання боржником судового рішення, якщо відсутні відомості про навмисне ухилення його від виконання цього зобов`язання, не є підставою для обмеження права боржника на виїзд за кордон.
З матеріалів подання не вбачається, що державним виконавцем було повідомлено боржника ОСОБА_1 про наявність виконавчого провадження, зокрема, про відкриття виконавчого провадження, де боржником є ОСОБА_1 .
Крім того, у справі відсутні будь-які докази щодо вчинення державним виконавцем виконавчих дій у виконавчому провадженні, а також ухилення ОСОБА_1 від виконання рішення суду. Державний виконавець не довела цієї обставини, внаслідок чого у суду відсутні підстави для тимчасового обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України.
Із матеріалів справи, не вбачається підстав для обмеження у праві виїзду за кордон ОСОБА_1 , оскільки поданням обґрунтовується лише перебування останньої у статусі боржника.
Крім того, суд звертає увагу на наступне.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права позивача (стягувача) на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення ст. 6 Конвенції, зазначає, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін, а тому виконання рішення, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» («Горнсбі проти Греції»).
Окрім того, існування боргу, який підтверджений остаточним судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення постановлено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату цього боргу і становить «майно» цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, ухваленого на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, передбачене ст. 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справах: «Агрокомплекс проти України», «Іванов проти України»).
Згідно з частиною 4 статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно і свою власну (частина друга). На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб (частина третя).
Аналогічне закріплено і в статті 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об`єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав та свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.
ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо заборони виїзду особи з власної країни через несплату боргу за рішенням суду.
Так, у рішенні від 26 листопада 2009 року у справі «Гочев проти Болгарії» («Gochev v. Bulgaria», заява №34383/03, пункт 44) ЄСПЛ сформулював загальні стандарти щодо права на свободу пересування, зазначивши, що таке обмеження має відповідати трьом критеріям: по-перше, має ґрунтуватися на законі, по-друге, переслідувати одну з легітимних цілей, передбачених у частині третій статті 2 Протоколу №4 до Конвенції, і по-третє, знаходитися в справедливому балансі між правами людини та публічним інтересом (тобто бути пропорційним меті його застосування).
Критерій законності означає, що обмеження свободи пересування повинно здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм (пункт 46).
Обмеження свободи пересування є виправданим, якщо воно переслідує легітимну (законну) мету, зокрема захист прав інших осіб кредиторів (пункт 47).
Принцип «пропорційності» обмеження свободи пересування передбачає, що таке обмеження може бути виправдано лише тоді, коли воно дійсно сприятиме погашенню заборгованості. Проте навіть якщо зазначене обмеження свободи пересування було виправданим на самому початку, воно може стати непропорційним і таким, що порушує права людини, якщо воно автоматично продовжуватиметься протягом тривалого періоду. Тому застосування такого обмеження має періодично переглядатися судом (принаймні в останній інстанції) з метою з`ясування доцільності його подальшого застосування, причому обсяг судового розгляду повинен дозволити суду взяти до уваги всі фактори, й у тому числі ті, що стосуються пропорційності такого обмеження.
Схожі за змістом висновки ЄСПЛ зробив у справі «Ігнатов проти Болгарії» («Ignatov v. Bulgaria», рішення від 2 липня 2009 року, заява № 50/02) та у справі «Хлюстов проти Росії» («Khlyustov v. Russia», рішення від 11 липня 2013 року, заява №28975/05).
У справі, з огляду на встановлені судом обставини, характер правовідносин і застосовані правові норми, вбачається невідповідність обмеження свободи пересування ОСОБА_1 критеріям такого обмеження, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Так, Законом № 3857-ХІІ встановлено, що громадянин України може бути обмежений у праві виїзду за кордон, зокрема, у випадку, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання таких зобов`язань. Отже, Законом, який є доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм, врегульовано питання щодо обмеження свободи пересування громадян.
При цьому під ухиленням від виконання зобов`язань, покладених судовим рішенням слід розуміти такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні ним таких обов`язків.
Судом не встановлено, що ОСОБА_1 свідомо ігнорує зобов`язання за рішенням суду та навмисно не виконує його, тобто ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї судовим рішенням.
Також відсутні дані про те, що обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за кордон буде сприяти стягненню на користь стягувача заборгованості, у зв`язку з чим таке обмеження буде пропорційним меті його застосування (буде дотримано справедливий баланс між правами людини і публічним інтересом).
Враховуючи вищевикладене, суд, дослідивши надані матеріали та оцінивши їх у сукупності, дійшов висновку, що виконавцем не доведено наявності у діях ОСОБА_1 ознак свідомого або умисного ухилення від виконання покладених на неї обов`язків, тому у задоволенні подання слід відмовити.
Керуючись статтями 4, 12, 76-81, 141, 247, 258-259, 260-261, 263, 268, 353-354, 441 ЦПК України, статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження», суд, -
ухвалив:
У задоволенні подання старшого державного виконавця Саратського районного відділу державної виконавчої служби Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Мандражи Олени Петрівни про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 без вилучення паспортного документу - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому наявної ухвали суду.
Суддя Арцизького районного суду
Одеської області Варгаракі С.М.