ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 липня 2026 року
м. Харків
справа № 643/18166/25
провадження № 22-ц/818/3179/26
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Мальованого Ю.М., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Шнайдер Д.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Харківська міська рада, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на заочне рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року, постановлене під головуванням судді Довготько Т.М.,-
в с т а н о в и в:
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_5 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи - Харківська міська рада, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Заочним рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в особі свого представника - ОСОБА_5 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, судові витрати покласти на відповідача.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом неповно з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи та дано неправильну оцінку наданих доказів, а також порушено норми матеріального та процесуального права. Зазначає, що позивач звернулась до суду внаслідок того, що відповідач за власним бажанням остаточно залишив спірне помешкання в 2014 році та протягом більше 10 років поспіль не повертався та не вказував якимось чином своє бажання користуватися спірною квартирою, брати участь в утриманні квартири в належному стані, що, на її думку, свідчить про наявність факту відсутності достатніх триваючих зв`язків зі спірною квартирою та факту свідомої поведінки відповідача, яка свідчить про втрату ним інтересу до житла, як до постійного місця проживання, реєстрація відповідача у спірній квартирі є формальною. Вказує, що непроживання ОСОБА_2 в спірній квартирі більше 10 років підтвердили сусіди ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , що вбачається з протоколів опитування їх за згодою від 14.10.2025 року, які на її думку, повинні були бути прийняті судом першої інстанції. Позивач також була допитана під час розгляду в суді першої інстанції в якості свідка та надала покази про те, що її брат ОСОБА_2 у 2014 році виїхав до Автономної республіки Крим, де одружився та з цього часу до м. Харкова не повертався, у спірній квартирі не проживає, за комунальні послуги не сплачує, наразі зв`язок з братом втрачено та вони не спілкуються. Крім того, посилається на те, що в матеріалах справи наявні поштові конверти, які направлялись судом відповідачу, але повернулись без вручення, про відсутність адресата за спірною адресою, що на її переконання, також свідчить про відсутність відповідача за місцем реєстрації. Вказані покази судом враховано не було. Вважає, що наведені докази окрема та у сукупності свідчать про відсутність відповідача за місцем проживання в спірній квартирі більше 6 місяців поспіль, а інших доказів, які б спростовували ці обставини, матеріали справи не містять.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відсутність у справі достатніх доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 не проживає в жилому приміщенні по місцю своєї реєстрації більше шести місяців без поважних причин, позбавляє суд права задовольнити позовні вимоги та визнати останнього таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судовим розглядом встановлено, що відповідно до контрольного талону до ордеру №020003, виданого 13.01.1986 виконкомом Московської райради народних депутатів ОСОБА_8 на сім`ю з трьох осіб надана двокімнатна квартира АДРЕСА_2 .
Згідно договору № 673 найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду, наймодавець ВЖРЕП-2 Московського району надав наймачу ОСОБА_8 та членом його сім`ї у безстрокове користування квартиру АДРЕСА_2 .
З копії свідоцтва про розірвання шлюбу Серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_8 та ОСОБА_3 21.04.2005 розірвали шлюб.
Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, станом на 10.10.2025 за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_4 (донька позивача), ОСОБА_3 (мати позивача), ОСОБА_2 (брат позивача) та ОСОБА_1 (позивач).
Як вбачається з відповіді Харківського РУП №2 ГУНП в Харківській області №213277-2025 від 16.09.2025 на адвокатський запит, згідно облікових даних інформаційно-комунікаційної системи інформаційного порталу НПУ, заяв, скарг та повідомлень від гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з приводу перешкоджання йому в користуванні квартирою АДРЕСА_2 у період з 01.01.2004 по теперішній час до Харківського РУП №2 в Харківській області не надходило.
Згідно відповіді КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради від 23.09.2025 № 13508/0411/25 інвентаризаційна справа на квартиру АДРЕСА_2 , не складалася та у відділі не обліковується. В матеріалах інвентаризаційної справи за вказаною адресою відсутня інформація станом на 2003 рік та на 31.12.2012 щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 .
Згідно повідомлення Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради від 18.09.2025, заяв на приватизацію квартири АДРЕСА_2 до Управління не надходило, рішення про приватизацію вказаної квартири Управлінням не приймалось.
Допитана в якості свідка позивач ОСОБА_1 підтвердила обставини викладені у позовній заяві та зазначила, що її брат ОСОБА_2 у 2014 році виїхав до Автономної республіки Крим, де одружився та з цього часу до м. Харкова не повертався, у спірній квартирі не проживає, за комунальні послуги не сплачує, зв`язок з братом наразі втрачено та вони не спілкуються, у зв`язку з чим, позивач просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житлом.
Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Як зазначено у статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа № 201/489/17, провадження № 61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа № 725/5243/19, провадження № 61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа № 686/21929/19-ц, провадження № 61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа № 200/17337/17, провадження № 61-21102св21.
У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20), вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
На підтвердження своїх доводів про непроживання відповідача у квартирі, представником ОСОБА_1 надано акти опитування особи за її згодою, а саме - сусідів ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , складені адвокатом, які судом першої інстанції визнані неналежними доказами.
В апеляційній скарзі представником заявлено клопотання, в якому представник позивача просила допитати під час апеляційного розгляду вказаних осіб. При цьому, до суду апеляційної інстанції зазначені особи не з`явились.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів об`єктивної неможливості подання вказаних доказів стороною позивача під час розгляду справи в суді першої інстанції, у зв`язку з чим, відповідні доводи позивача в цій частині, суд апеляційної інстанції не приймає.
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивачем не надано, а матеріали справи не містять належних доказів непроживання ОСОБА_2 за місцем реєстрації понад шість місяців без поважних причин.
Докази на підтвердження факту виїзду відповідача у 2014 році не постійне проживання у Автономну республіку Крим, матеріали справи не містять.
Сам факт непроживання відповідача у спірній квартирі певний час, не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є її непроживання понад шість місяців у житловому приміщенні без поважних причин.
Даних про наявність у відповідача іншого житла або переїзд на інше постійне місце проживання, позивачем суду не надано.
Виходячи з вищевикладеного, судова колегія приходить до висновку, що доводи про непроживання відповідача без поважних причин, є недоведеними.
Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідача на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачем свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для позбавлення відповідача права користування спірним житлом та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , за їх недоведеністю.
Також колегія суддів враховує, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 призведе до порушення права відповідача на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції, адже доказів того, що він має інше житло, суду не надано.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно вирішив справу на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.375, ст.ст.381 - 384, 389 ЦПК України, суд -
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката - Беркути Наталії Михайлівни - залишити без задоволення.
Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Ю.М. Мальований
В.Б. Яцина
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
(вступна та резолютивна частини)
21 липня 2026 року
м. Харків
справа № 643/18166/25
провадження № 22-ц/818/3179/26
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Мальованого Ю.М., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Шнайдер Д.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Харківська міська рада, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на заочне рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року, постановлене під головуванням судді Довготько Т.М.,-
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката - Беркути Наталії Михайлівни - залишити без задоволення.
Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Ю.М. Мальований
В.Б. Яцина