Справа № 462/7195/24 Головуючий у 1 інстанції: Бориславський Ю.Л.
Провадження № 22-ц/811/3350/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 липня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Хоцянович О. В.,
з участю - позивача ОСОБА_1 , представника відповідача - Кисельової В. С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скарга ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із врахуванням компенсації та індексації, стягнення недоплаченої суми відшкодування,
ВСТАНОВИВ:
у вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із врахуванням компенсації та індексації, стягнення недоплаченої суми відшкодування.
Позов мотивований тим, що наказом № 2147/ос від 30 листопада 2010 року його було звільнено з роботи з посади начальника пасажирського поїзда ДТГО «Львівська залізниця». Вважає таке звільнення незаконним, оскільки звільнення відбулося без звернення роботодавця до вільної профспілки, членом якої він був з березня 2010 року, а дисциплінарне стягнення застосовано до неналежної особи, адже позивач в момент інкримінованого йому порушення трудової дисципліни не виконував своєї роботи, так як реалізував своє право на гарантований йому відпочинок, відповідно є відсутнє систематичне невиконання ним своїх трудових обов`язків. Посилається також як на підставу позову на не проведення з ним в момент його звільнення повного нарахування та виплати всіх розрахункових сум в порядку, встановленому КЗпП України, що встановлено рішенням Апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2017 року, у тому числі з підстав помилкового розрахунку середньоденного заробітку позивачу відповідачем, який помилково вважав, що такий складає 95 грн 50 коп., замість правильного в розмірі 193 грн 42 коп., за час вимушеного прогулу з 01 грудня 2010 року по день винесення рішення судом, з компенсацією та індексацією, та суму недоплаченого відшкодування у розмірі 979 грн 20 коп. за статтею 117 КЗпП України, що складає різницю, викликану неправильним обрахунком середньоденного заробітку. Вказує і на те, що звільнення є незаконним з тих підстав, що на цей момент позивач був батьком - одинаком. Також просить поновити строк звернення до суду, пропущений з поважних причин, а саме з причин судової тяганини, оскільки позивач неодноразово звертався до судів різних інстанцій, зокрема, із аналогічною позовною заявою у справі № 462/2711/17, яку залишено без розгляду, на думку позивача, з надуманих підстав, а також у справі № 462/5952/22, яку визнано неподаною та повернуто заявнику. Зазначає, що матеріали позовної заяви з додатками з останньої справи, районним судом йому повернуто лише у серпні 2024 року. Додатково, як підставу поважності пропуску строку звернення до суду, позивач наводить введений в країні воєнний стан, затримки з доставкою поштової кореспонденції. Оскільки підприємство на якому працював позивач, починаючи з липня 2021 року припинило продовжувати дію трудових контрактів з працівниками, виникла необхідність пред`явити додаткову позовну вимогу про продовження дії недопрацьованого позивачем контракту.
З огляду на викладене просив:
- поновити пропущений строк звернення до суду з вказаним позовом;
- скасувати наказ № 2147/ос «Про припинення трудового договору (контракту)»;
- наказ № 546/К «Про припинення трудового договору з начальником поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи АТ «Українська залізниця»;
- стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 грудня 2010 року по день винесення рішення судом, з компенсацією та індексацією;
- стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 суму недоплаченого відшкодування у розмірі 979 грн 20 коп. за статтею 117 КЗпП України;
- поновити термін дії контракту начальника поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи ОСОБА_1 з АТ «Українська залізниця» на термін недопрацьованого строку попереднього контракту.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 08 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із врахуванням компенсації та індексації, стягнення недоплаченої суми відшкодування, відмовлено.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в жовтні 2025 року апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 вересня 2025 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував того, що строк звернення з таким пропущено позивачем з поважних причин, а саме через судову тяганину в попередніх справах, на підтвердження чого позивачем наведено відповідне обґрунтування. Не враховано і те, що на вимоги про стягнення заробітної плати не поширюються строки звернення до суду. Суд в оскарженому рішенні лише описав хронологію подій, не вирішивши спір по суті, не врахувавши преюдиційні обставини, встановлені у справі № 462/4505/16. Допустився суд і порушень норм процесуального права, адже прийняв відзив на позовну заяву, копію якого позивач не отримав, тим самим позбавивши останнього права подати відповідь на відзив на позовну заяву. Зазначає про безпідставну відмову в задоволенні його заяви про відвід головуючому у справі, а також про винесення розпорядження про передачу справи до іншого суду. Вказує на порушенням судом і норм матеріального права, а саме положень статей 106, 116 КЗпП України.
В жовтні 2025 року від АТ «Українська залізниця» через систему «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення суду.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить з того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).
У справі «Беллє проти Франції» у рішенні від 04 грудня 1995 року (заява № 23805/94) ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваниллес проти Іспанії», заява № 28090/95).
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (рішення ЄСПЛ у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03, § 22).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
У рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) ЄСПЛ зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти росії», заява № 52854/99).
Разом із тим завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності, визначеній нормами ЦПК України.
Відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення є обов`язковими для виконання на всій території України.
За змістом частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальним правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України можливе у трьох випадках: наявність рішення суду, ухваленого по суті спору; наявність ухвали про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; наявність судового наказу, що набрав законної сили за тими самими вимогами (постанова Верховного Суду від 24 серпня 204 року в справі № 127/2697/23).
Однією з цілей застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України законодавець визначив уникнення можливості формування різних висновків та тлумачень щодо наявних між сторонами обставин та правовідносин, як і уникнення застосування можливості подання нового позову з тим же предметом, з тих же підстав та між тими ж сторонами як засобу, спрямованого на спробу переглянути висновки судів за результатами розгляду попереднього позову, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності. Здійснення судом всебічного аналізу предмета і підстав заявленого позову сприяє з`ясуванню наявності та характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку (постанова Верховного Суду від 29 листопада 2014 року в справі № 766/95/23).
Необхідність застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили. За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. В розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 761/7978/15-ц.
У постанові від 12 червня 2019 року в справі № 320/9224/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що «згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі».
Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно тотожні сторони, підстави та предмет спору. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору (постанова Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 203/2741/22).
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 зазначено, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом із тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Вказаний висновок підтриманий Верховним Судом у постанові від 09 липня 2020 року в справі № 922/404/19.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17 дійшла висновку про те, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права (постанова Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 178/3312/23).
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили.
Європейський суд з справ людини у рішеннях від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» та від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» зазначав, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Повторне звернення з тими самим вимогами з тих самих підстав фактично свідчить про намагання домогтися нового слухання справи та нового її вирішення, що не відповідає принципу юридичної визначеності та суперечить положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому подання нових доказів чи інше перефразування підстави позову не буде свідчити про пред`явлення іншого позову, у будь-якому випадку це буде тотожний позов (постанова Верховного Суду від 07 червня 2023 року в справі № 204/7727/19).
У постанові Верховного Суду від 24 серпня 204 року справі №127/2697/23 зазначено, що зміна суми вимог, перефразування, розширення викладу позовних вимог не свідчить про зміну предмета та підстав позову про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації за невикористану відпустку.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 04 лютого 2026 року в справі № 295/12458/24 та від 08 червня 2026 року в справі № 369/5483/25.
Також не ефективний захист, надання не всіх доказів, не зазначення всіх аргументів не може бути підставою для повторного розгляду спору між тими ж сторонами з приводу незаконного звільнення позивача на підставі одного і того ж наказу. Чинне процесуальне законодавство України не допускає подання позивачем нового позову про той самий предмет і з тих самих підстав, з яких вже є прийняте рішення, що фактично полягатиме у переоцінці обставин, встановлених рішенням суду, яке набрало законної сили (постанова Верховного Суду від 10 грудня 2025 року в справі №361/7426/25).
З матеріалів витребуваних судом апеляційної інстанції цивільних справ за участю сторін у даній справі, убачається таке.
Так, в межах цивільної справи № 462/2711/17 у червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Залізничного районного суду м. Львова з позовом до АТ «Українська залізниця», в якому, з урахуванням уточнень, просив:
- визнати незаконними та скасувати накази № 2147/ос «Про припинення трудового договору (контракту)», наказ № 546/К «Про припинення трудового договору з начальником поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи АТ «Українська залізниця»;
- стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток (193,42 грн за день) за час вимушеного прогулу з 01 грудня 2010 року по день винесення рішення судом з компенсацією та індексацією;
- стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 суму недоплаченого відшкодування у розмірі 979,20 грн за статтею 117 КЗпП України;
- визнати неправомірними дії АТ «Українська залізниця» щодо грубого порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки не були надані відповіді на інформаційні запити ОСОБА_1 від 16 червня 2018 року, від 23 вересня 2018 року;
- визнати неправомірними дії АТ «Українська залізниця» щодо грубого порушення статті 45 Конституції України, КЗпП України внаслідок звільнення з роботи начальника поїзда ОСОБА_1 за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки дисциплінарне стягнення застосовано до неналежної особи.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 31 січня 2022 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 25 липня 2022 року, позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 25 липня 2022 року. Відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 25 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про визнання незаконними та скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням компенсації та індексації, стягнення недоплаченої суми відшкодування.
Аналіз змісту судових рішень у справі № 462/4505/16-ц свідчить, що у серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Українська залізниця», в якому, уточнивши у вересні 2016 року позовні вимоги, просив стягнути невиплачену заробітну плату за період з 01 грудня 2010 року по 09 грудня 2010 року в розмірі 348, 58 грн, виплату сум обов`язкових податків до державних фондів та військового збору провести за рахунок АТ «Українська залізниця» та зобов`язати відповідача нарахувати й виплатити заробітну плату за відпрацьовані години (надурочний час), що не була виплачена йому при звільненні в листопаді 2010 року.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що наказом від 30 листопада 2010 року № 2147/ос його було звільнено з роботи з посади начальника пасажирського поїзда ДТГО «Львівська залізниця», на даний час підрозділ пасажирського вагонного депо - Львів Регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Останнім його робочим днем було 30 листопада 2010 року, однак в порушення вимог статті 116 КЗпП України повний розрахунок з ним було проведено тільки 09 грудня 2010 року. На підставі припису Головного управління Держпраці у Львівській області про виявлені порушення щодо незабезпечення проведення з позивачем остаточного розрахунку в день звільнення на користь ОСОБА_1 за період затримки повного розрахунку, з 01 грудня 2010 року по 09 грудня 2010 року, було нараховано середній заробіток в розмірі 955 грн, з яких утримано податок з доходів фізичних осіб в сумі 171 грн 90 коп. та військовий збір в сумі 14 грн 33 коп. й виплачено позивачеві 768 грн 77 коп., які останній отримав поштовим переказом 23 травня 2016 року. Проте, згідно з довідкою відповідача від 08 грудня 2010 року № 3146 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 124, 15 грн, тобто відповідачем недоплачено йому заробітну плату за період з 01 грудня 2010 року по 09 грудня 2010 року в розмірі 348, 58 грн ((124, 15 х 9) - 768, 77). Крім цього, виплативши йому 768, 77 грн з нього незаконно утримали податок з доходів фізичних осіб і військовий збір. Вважає, що оскільки невиплата вчасно усієї заробітної плати відбулась з вини роботодавця, тому й зазначені стягнення повинні утримуватись за рахунок відповідача. Також, посилаючись на те, що за листопад 2010 року ним понаднормово відпрацьовано 53 години 33 хвилини, що підтверджується маршрутним листом за грудень 2010 року, однак в порушення положень статті 106 КЗпП України йому відповідачем не оплачено цей час у подвійному розмірі, ОСОБА_1 просив зобов`язати ПАТ «Українська залізниця» нарахувати та виплатити на його користь заробітну плату за відпрацьовані години (надурочний час), що оплачується в подвійному розмірі годинної ставки, які не були вчасно виплачені при звільненні з роботи у листопаді 2010 року, а саме: 53 години 33 хвилини відпрацьованих понаднормово; 3, 5 добових; 16 годин нічних; 8 годин вечірніх.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2017 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано АТ «Українська залізниця» нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 заробітну плату за відпрацьовані години у надурочний час з розрахунку відпрацьованих 30 годин понаднормово у період жовтень - листопад 2010 року. У задоволенні решти позову відмовлено. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь держави 551 грн 20 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 606 грн 32 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» задоволено. Рішення апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про зобов`язання нарахувати й виплатити заробітну плату за відпрацьований надурочний час скасовано. В цій частині залишено в силі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року.
Постанова суду мотивована тим, що правильним є висновок суду першої інстанції про те, що нарахування та виплату заробітної плати за період жовтень - листопада 2010 року позивачу здійснено у розмірі, що відповідає чинному законодавству, а тому вимоги про нарахування та виплату заробітної плати за відпрацьовані години (надурочний час) є безпідставними.
З матеріалів цивільної справи № 2-1528/11 убачається, що у січні 2011 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ДТГО «Львівська залізниця» (правонаступником якого є АТ «Українська залізниця»), в якому просив:
- поновити його на посаді начальника поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи;
- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу;
- визнати недійсним наказ № 2147/ос від 30 листопада 2010 року про припинення контракту;
- визнати недійсними накази № 546/К від 30 листопада 2010 року, № 140/К від 29 березня 2010 року та № 294/К від 29 червня 2010 року про притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
Позов мотивував тим, що ним не порушувались посадові обов`язки, своє звільнення вважає незаконним.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 15 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 05 грудня 2011 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Судом касаційної інстанції 27 квітня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у даній справі.
Також встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду із заявами про перегляд ухвалених у даній справі судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами.
Так, подаючи заяву у серпні 2022 року ОСОБА_1 як на ново виявлену обставину посилався на відсутність згоди вільної профспілки, членом якої він був на час його звільнення.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 18 вересня 2012 року заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.
З аналогічною заявою ОСОБА_1 звертався у жовтні 2012 року.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 26 жовтня 2012 року заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Залізничного районного суду м. Львова від 15 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 05 грудня 2011 року у зв`язку з нововиявленими обставинами залишено без розгляду.
Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 04 березня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 26 жовтня 2012 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2013 року у відкритті касаційного провадження у справі відмовлено на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України.
Втретє ОСОБА_1 подав заяву про перегляд судових рішень за ново виявленими обставинами у січні 2014 року.
У цій заяві ОСОБА_1 як на новоявлену обставину посилався на відсутність у нього інформації щодо режиму роботи та відпочинку начальника поїзда.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 25 лютого 2014 року, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 02 червня 2014 року, заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Залізничного районного суду м. Львова від 15 квітня 2011 року та ухвали апеляційного суду Львівської області від 05 грудня 2011 року у зв`язку з нововиявленими обставинами залишено без задоволення.
Під час апеляційного розгляду встановлено, що предметом позову у справі, що переглядається та у справі № 2-1528/11 є вимоги позивача про:
- визнання недійсним та скасування наказів № 2147/ос від 30 листопада 2010 року «Про припинення трудового договору (контракту)» та № 546/К від 30 листопада 2010 року «Про припинення трудового договору з начальником поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи ОСОБА_1 »;
- поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи АТ «Українська залізниця»;
- стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу,
а у справі № 462/2711/17, як і у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просив стягнути з АТ «Українська залізниця» на його користь суму недоплаченого відшкодування у розмірі 979 грн 20 коп. за статтею 117 КЗпП України.
Як на підставу для звернення до суду із позовом у цих справах ОСОБА_1 посилалась на те, що його незаконно звільнено із займаної посади, а також те, що йому відповідачем недоплаченого відшкодування у розмірі 979 грн 20 коп. за статтею 117 КЗпП України.
Позивачем у обох справах є ОСОБА_1 , а відповідачем - АТ «Українська залізниця», яке є правонаступником як ПАТ «Українська залізниця, так і ДТГО «Українська залізниця», тобто суб`єктний склад у цих справах також співпадає.
Встановивши, що підстави і предмет позову у цих справах є ідентичними, колегія суддів вважає, що ці справи є тотожними.
При цьому посилання у справі, яка переглядається на ті самі обставини, що і у справах, зазначених вище, не свідчить про пред`явлення іншого позову, а фактично свідчить про намагання заявника домогтися переоцінки обставин, які вже були встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили.
Відмінність між цими справами та справою, яка переглядається, полягає в тому, що ОСОБА_1 розширив лише виклад позовних вимог, а саме доповнив їх доводом про відсутність згоди профспілки на його звільнення, а також пред`явив нову вимогу - - поновити термін дії контракту начальника поїзда (пасажирського) дільниці 2 групи ОСОБА_1 з АТ «Українська залізниця» на термін недопрацьованого строку попереднього контракту.
Проте, такі зміни, а саме доповнення нової вимогою, розширення викладу позовних вимог про поновлення на роботі не свідчать про зміну предмета та підстав позову про звільнення позивача, поновлення його на роботі, стягнення недоплаченої заробітної плати.
При цьому колегія суддів враховує, що така підстава як відсутність згоди профспілки на звільнення позивача з роботи, додатково була перевірена під час перегляду судових рішень у справі № 2-1528/11 за ново виявленими обставинами, рішення за результатами розгляду відповідних заяв також набрали законної сили.
Таким чином, вже існують судові рішення, які набрали законної сили, у справах, ухвалених з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Місцевий суд не врахував змісту пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, не проаналізували позови у справі, яка переглядається, та у справах № 2-1528/11 та № 462/2711/17 на предмет їх тотожності.
За таких обставин суд першої інстанції помилково, а саме повторно розглянув заявлені ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» позовні вимог про той самий предмет і з тих самих підстав.
Тому у місцевого суду не було підстав для вирішення справи по суті, а провадження у справі підлягало закриттю на підставі пункту 3 статті 255 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи встановлені під час апеляційного розгляду підстави для закриття провадження у справі, колегія суддів не убачає підстав для детального аналізу доводів апеляційної скарги щодо неправильного, на думку особи, яка її подала, вирішення спору по суті.
Відповідно до приписів частини четвертої статті 367 УПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу (частина перша статті 377 ЦПК України).
Враховуючи наведені обставини, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження в справі (крім випадків, якщо провадження в справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), зокрема в апеляційній та касаційній інстанціях.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі положень Закону України «Про судовий збір», підстави вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 255, 259, 268, 367, 368, 374, 377, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд
УХВАЛИВ:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 вересня 2025 року скасувати, провадження у за справі позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із врахуванням компенсації та індексації, стягнення недоплаченої суми відшкодування, закрити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С. М. Копняк
Судді: С. М. Бойко
А. В. Ніткевич