ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2026 року Справа №160/13588/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Прудника С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
20.05.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 20.05.2026 року через систему "Електронний суд" ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) остаточного розрахунку при його звільненні 31.05.2024 року;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 31.05.2024 року у розмірі 171 113,40 грн. (сто сімдесят одна тисяча сто тринадцять гривень 40 копійок)
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив вимоги Кодексу законів про працю України, оскільки не виплатив позивачу при звільненні всіх належних йому сум. Таким чином, позивач вважає, що існують достатні правові підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення.
За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 21.05.2026 року передана судді Пруднику С.В.
В період з 25.05.2026 року по 26.05.2026 року суддя Прудник С.В. перебував у щорічній основній відпустці.
27.05.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду вказану позовну заяву було залишено без руху та надано було строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 (п`яти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду: доказів, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (наказ про зарахування та наказ про виключення з військової частини НОМЕР_1 , військовий квиток).
У встановлений Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.05.2026 року строк позивач усунув недоліки адміністративного позову.
08.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 довідку про середній заробіток ОСОБА_1 за період з квітня 2022 року по травень 2022 року із зазначенням середньоденної заробітної плати з відрахуванням податків та зборів (без відрахування податків та зборів). Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 09.07.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.
17.06.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив щодо задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки позивач проходив військову службу, а не перебував у трудових відносинах із військовою частиною. Відповідач вказав, що питання проходження військової служби, порядку виплати грошового забезпечення та проведення розрахунків при звільненні врегульовані спеціальним законодавством, зокрема Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008. Відповідач послався на те, що на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини 31.05.2024 року між сторонами був відсутній спір щодо розміру належних до виплати сум, а остаточний перерахунок грошового забезпечення був здійснений на виконання рішення суду у справі №160/15724/25, яке набрало законної сили вже після звільнення позивача. На думку відповідача, суми, які були виплачені позивачу 28.04.2026 року на виконання судового рішення, не були належними йому при звільненні, а тому їх невиплата на дату виключення зі списків особового складу не може вважатися затримкою розрахунку при звільненні у розумінні статті 117 КЗпП України. Також відповідач зазначив, що право позивача на отримання перерахованого грошового забезпечення виникло лише після ухвалення судового рішення у справі №160/15724/25, яким було визнано протиправними дії військової частини щодо визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням із застосуванням прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018 року, та зобов`язано здійснити відповідний перерахунок за період з 27.07.2022 по 31.05.2024 року. У зв`язку з цим відповідач вважає, що відсутня його вина у невиплаті відповідних сум під час звільнення позивача. Крім того, відповідач звернув увагу суду на правові висновки Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, відповідно до яких компенсація за затримку виплати сум, визначених судовим рішенням, не може здійснюватися за правилами статті 117 КЗпП України. Зокрема, відповідач послався на постанови Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №810/1543/17, від 10.04.2019 у справі №823/1919/16, від 04.09.2020 у справі №260/348/19, а також на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02). Водночас відповідач зазначив, що навіть у разі висновку суду про наявність підстав для застосування статті 117 КЗпП України, заявлений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку у сумі 171 113,40 грн є неспівмірним із сумою фактично виплаченого перерахованого грошового забезпечення у розмірі 123 440,34 грн. У зв`язку з цим відповідач просив застосувати принципи розумності, справедливості та пропорційності та зменшити розмір можливого відшкодування відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 08.10.2025 у справі №489/6074/23. Таким чином, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а у разі встановлення підстав для часткового задоволення позову - зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням принципу пропорційності.
22.06.2026 року від представника позивача Кисельова Ю.С. до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник зазначив, що позиція військової частини НОМЕР_1 , викладена у відзиві на позовну заяву, є необґрунтованою та такою, що не спростовує заявлених позовних вимог. Представник позивача вказав, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює порядок проходження військової служби та виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, не визначено відповідальності за несвоєчасний розрахунок із військовослужбовцем при звільненні. Зазначив, що положення трудового законодавства в частині відповідальності за затримку виплати належних при звільненні сум можуть застосовуватися до правовідносин щодо звільнення військовослужбовців, оскільки такі правовідносини не врегульовані спеціальними нормативно-правовими актами. При цьому послався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01.03.2018 у справі №806/1899/17, від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі №140/2006/19. Представник позивача наголосив, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.07.2022 по 31.05.2024, а остаточний розрахунок із ним проведено лише 28.04.2026 на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.08.2025 у справі №160/15724/25, яким було зобов`язано відповідача здійснити виплату належних позивачу сум грошового забезпечення. На думку представника позивача, період затримки розрахунку при звільненні обчислюється з 31.05.2024 по 28.04.2026, однак з урахуванням редакції статті 117 КЗпП України, чинної після набрання чинності Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ, розмір компенсації має бути обмежений шістьма місяцями затримки розрахунку. Також представник зазначив, що розрахунок середнього грошового забезпечення за час затримки проведено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Зокрема, виходячи з розміру грошового забезпечення позивача за березень та квітень 2024 року у сумі 28 994,10 грн за кожний місяць, середньоденний розмір грошового забезпечення становить 950,63 грн, а за 180 календарних днів затримки сума середнього заробітку складає 171 113,40 грн. Представник позивача також заперечив проти доводів відповідача щодо необхідності застосування принципу співмірності при визначенні розміру компенсації, зазначивши, що чинна редакція статті 117 КЗпП України вже передбачає законодавче обмеження періоду виплати компенсації шістьма місяцями, а тому додаткове зменшення її розміру не передбачене законом. Крім того, представник позивача послався на постанову Верховного Суду від 18.08.2025 у справі №380/20130/23, у якій зазначено про необхідність врахування положень чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо обмеження періоду виплати середнього заробітку шістьма місяцями без застосування додаткового зменшення суми компенсації. У зв`язку з наведеним представник позивача просив суд врахувати викладені у відповіді на відзив обставини, відхилити доводи відповідача та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.07.2022 року по 31.05.2024 року.
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 27.07.2022 року №113 капітана ОСОБА_1 , призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_3 (по особовому складу) від 20.07.2022 року №114 на посаду офіцера групи логістики військової частини НОМЕР_1 , з 27.07.2022 року було зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення.
Згідно з вказаним наказом позивачу з 27.07.2022 року було встановлено виплату грошового забезпечення відповідно до займаної посади, зокрема посадовий оклад у розмірі 3810 грн на місяць, щомісячну премію у розмірі 179 % посадового окладу, надбавку за особливості проходження військової служби у розмірі 65 % від посадового окладу, окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років, а також надбавку за вислугу років у розмірі 35 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням.
В подальшому, відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.05.2024 року №157, капітана ОСОБА_1 , офіцера групи логістики штабу військової частини НОМЕР_1 , було виключено із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення з 31.05.2024 року у зв`язку з вибуттям до нового місця служби - військової частини НОМЕР_3 .
Зазначеним наказом встановлено, що позивачу підлягали виплаті належні види грошового забезпечення, зокрема:
щомісячна премія за особистий внесок у загальні результати служби у розмірі 443 % посадового окладу;
надбавка за особливості проходження служби у розмірі 65 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням;
надбавка за вислугу років у розмірі 40 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням;
надбавка за роботу з відомостями, що мають ступінь секретності «таємно», у розмірі 10 % посадового окладу за період з 01.05.2024 року по 31.05.2024 року.
Крім того, у наказі зазначено, що позивач отримав грошову допомогу для оздоровлення за 2024 рік, щорічна основна відпустка за 2023 та 2024 роки була надана, однак щорічна додаткова відпустка як учаснику бойових дій до дня виключення зі списків особового складу військової частини не надавалася.
Судом встановлено, що при звільненні та виключенні позивача зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 31.05.2024 року відповідачем не було проведено повного розрахунку з позивачем, оскільки належні суми грошового забезпечення були виплачені не у повному розмірі.
Так, 02.05.2025 року позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою, в якій просив, зокрема:
повідомити порядок проведення розрахунку та виплати йому грошового забезпечення за період з 27.07.2022 року по 31.05.2024 року;
здійснити перерахунок та виплату належного грошового забезпечення за вказаний період з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2022 рік у розмірі 2481 грн, на 2023 рік у розмірі 2684 грн та на 2024 рік у розмірі 3028 грн на відповідні тарифні коефіцієнти відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704;
здійснити перерахунок та виплату грошової допомоги для оздоровлення за 2022 та 2023 роки.
Листом від 28.05.2025 року №1705/1264 військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про відмову у проведенні такого перерахунку.
У зв`язку з цим позивач звернувся до суду із адміністративним позовом.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.08.2025 року у справі №160/15724/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 було задоволено повністю.
Вказаним рішенням суд:
визнав протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу у період з 27.07.2022 року по 31.05.2024 року грошового забезпечення, виходячи з розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року;
визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та виплати позивачу належного грошового забезпечення за період з 27.07.2022 року по 31.05.2024 року;
визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення перерахунку та виплати грошової допомоги для оздоровлення за 2022 та 2023 роки;
зобов`язав військову частину НОМЕР_1 здійснити відповідний перерахунок та виплату із врахуванням раніше виплачених сум.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 06.01.2026 року у справі №160/15724/25 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задоволено частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.08.2025 року було скасовано в частині задоволення позовних вимог за період з 20.05.2023 року по 31.05.2024 року. У задоволенні позовних вимог у цій частині було відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
На виконання судового рішення військовою частиною НОМЕР_1 28.04.2026 року здійснено виплату позивачу коштів.
Відповідно до наданих позивачем доказів та листа військової частини НОМЕР_1 від 04.05.2026 року №1705/1038, загальний розмір нарахованих коштів становив 123 440,34 грн, з яких:
фактично перераховано на картковий рахунок позивача - 95 037,56 грн;
утримано податок на доходи фізичних осіб - 22 228,26 грн;
утримано військовий збір - 6174,52 грн.
Таким чином, остаточний розрахунок за належними позивачу сумами грошового забезпечення, які мали бути виплачені при звільненні 31.05.2024 року, фактично проведено відповідачем лише 28.04.2026 року, тобто через тривалий час після виключення позивача зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Разом з тим, позивач вважає, що відповідачем допущено порушення строків проведення розрахунку, у зв`язку з чим заявлено вимоги щодо виплати середнього заробітку за час затримки виплати належних сум.
Вважаючи достатніми підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні позивач звернулась з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Вирішуючи спір по суті, суд виходив з такого.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення визначає закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Разом з тим, цим Законом не передбачена відповідальність за порушення строків розрахунку при звільненні.
Водночас така відповідальність врегульована Кодексом законів про працю України.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Тому, до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні положення Кодексу законів про працю України. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у по справі №813/356/16.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України (чинної на момент виключення позивача зі списків особового складу) При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України, в редакції на дату звільнення позивача з військової служби, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Водночас, частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
У цьому випадку факт вирішення спору не може вважатись фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.
Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі №821/1083/17.
Постановою суду від 27.07.2023 у справі №560/11025/22 встановлене право позивача при звільненні з військової служби на отримання грошового забезпечення.
Після виконання зазначеного рішення відповідач не звільняється від встановленої статтею 117 КЗпП України відповідальності у виді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період невиплати належних позивачу при звільненні сум.
Отже, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Невиплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підставі статті 116 КЗпП України роботодавець повинен виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому від підприємства.
Позивача виключено з списків військової частини НОМЕР_1 - 31.05.2024, що не заперечується відповідачем у справі.
Тому відлік строку затримки щодо виплати позивачу заробітної плати розпочинається з 14.09.2024, з дня наступного за днем, у який позивачу не виплачене в повному обсязі грошове забезпечення.
Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022, яким викладена в новій редакції стаття 117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22.
Відтак, за період з 01.06.2024 по 28.04.2026 регулюється статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ з 19.07.2022 з застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Таким чином, з урахуванням приписів статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ починаючи з 19.07.2022 позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 28.04.2026, лише в межах шести місяців - з 01.06.2024.
Вирішуючи позовні вимоги щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за період з 01.06.2024 по 01.12.2024, суд враховує таке.
Відповідно до довідки про нараховане грошове забезпечення ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) за період з 27.07.2022 року по 31.05.2024 року в частині грошового забезпечення за період березня 2024 року по квітень 2024 року ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата позивача складає: 950,63 (28 994,10 грн (березень 2024 року) + 28 994,10 грн (квітень 2024 року) = 57 988,20 грн/61 календарних днів).
Враховуючи наведене, розмір грошового забезпечення позивача за два місяці служби перед звільненням становив 57 988,20 грн (28 994,10 грн + 28 994,10).
Звідси, середньоденний заробіток позивача становить 960,53 грн (57 988,20 грн/61 календарних дні).
Отже, період затримки розрахунку при звільненні з 01.06.2024 по 01.12.2024 включно (з урахуванням обмеження 6 місячним строком до 01.12.2024 включно) складає 184 дні.
Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 174 915,92 грн (середньоденне грошове забезпечення 950,63 грн х 184 календарних днів).
З зазначених сум роботодавець утримує податок з доходів та інші обов`язкові платежів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (№ в ЄДРСР 131035280) зробила наступний висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»
У постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Суд зазначає, що частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Тобто, якщо працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум, момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постановах від 20.05.2020 по справі № 816/1640/17, від 25.09.2020 по справі № 400/3365/19 зазначивши про обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно з середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Судом під час вирішення даної справи врахована правова позиція та механізм врахування коефіцієнта істотності частки складових заробітної плати у порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку, викладені Верховним Судом у постанові від 30.10.2019 по справі №806/2473/18.
У вказаному рішенні вказано, що коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку розраховується за наступною формулою (з урахуванням предмету спору): частка недоплачених коштів / середній заробіток за час затримки розрахунку * 100 (помножити на 100). Коефіцієнт у відсотках.
Сама ж сума, яка підлягатиме виплаті з урахуванням принципів пропорційності та співмірності, а також істотності частки складових заробітної плати, розраховується за такою формулою: середньоденний розмір грошового забезпечення * (помножити) коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати, отримане помножити на кількість днів (календарних або робочих) затримки розрахунку.
Суд враховує зазначений механізм обчислення, сформульований Верховним Судом, та здійснює розрахунок наступним чином:
коефіцієнт істотності частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку вираховується наступним чином:
- середньоденне грошове забезпечення позивача складає 950,63 грн.; 57 988,20 грн. / 2 місяці (61 календарних днів) = 950,63 грн.), розрахункова сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 01.06.2024 року (наступного для після звільнення) по 01.12.2024 року становить 174 915,92 грн.
- за період 27.07.2022 року по 19.05.2023 року - 123 440,34 грн. (невиплачена сума грошового забезпечення у день звільнення) / 174 915,92 грн. (розрахункова сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку) х 100 = 70,57 %.
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 70,57% становить: 950,63 грн. (середньоденне грошове забезпечення позивача) х 70,57% = 670,86 грн.; 670,86 грн. х 184 (днів затримки розрахунку) = 123 440,34 грн.
З врахуванням принципу співмірності та істотності частки недоплаченої суми коштів порівняно із середнім заробітком, за час затримки розрахунку позивачеві слід виплатити 123 440,34 грн.
Зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, оскільки стягнення компенсації у розмірі: 174 915,92 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у розмірі 123 440,34 грн. було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача.
Можливість зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача викладена також у постанові Верховного суду від 04.09.2020 року у справі №260/348/19.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача та визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 123 440,34 грн. та належним способом захисту порушених прав позивача є стягнення відповідача на користь позивача вказаних сум.
У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) і «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів і інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що решта аргументів сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, на вирішення спірних правовідносин не впливають та не змінюють судовий розсуд цього спору за результатами судового процесу.
В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 2 статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення за період з 01.06.2024 року по 01.12.2024 року.
Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення за період з 01.06.2024 року по 01.12.2024 року у сумі 123 440,34 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С. В. Прудник