ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/6037/26 Справа № 932/2981/24 Суддя у 1-й інстанції - Бєльченко Л.А. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 липня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Ткаченко І.Ю.,
суддів: Пищиди М.М., Свистунової О.В.,
за участю секретаря: Усенко Я.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, Комунального підприємства «Міські активи» Дніпровської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Лагуна 2013», Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркет груп», Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя», про визнання недійсним рішення Дніпропетровської міської ради
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 26 лютого 2026 року, -
В С Т А Н О В И В:
03 квітня 2024 року позивач ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» звернувся з позовом до Дніпровської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Лагуна 2013», Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркетгруп», Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя», про визнання недійсним рішення Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02.03.2011 року в частині передачі нежитлових приміщень на баланс КП «Бюро майнових прав та діяльності з нерухомістю» до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська. В обґрунтування позову посилається на те, що ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення №114б, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В березні 2011 року Дніпропетровською міської радою було прийнято рішення про передачу майна ОЖКП «Лівобережний» на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Передача майна ОЖКП «Лівобережний» на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» наразі призводить до порушення майнових прав ОСОБА_1 на вказане нежитлове приміщення, оскільки дане майно витребовується із його законного володіння у іншій судовій справі. Зазначено, що 18.08.2003 року головою Дніпропетровської обласної ради було видано розпорядження №159-р, яке затверджене Рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року, про передачу у власність територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу ОЖКП «Лівобережний». 02 березня 2011 року Дніпропетровською міською радою було прийнято Рішення №16/9 про реорганізацію комунальних підприємств та про передачу нежилих приміщень на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Проте, дане рішення щодо спірного майна не було виконане, оскільки акти приймання-передачі об`єктів нерухомого майна відсутні, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі КЖЕП «Лівобережжя». 15.06.2011 Дніпропетровською міською радою було прийнято рішення №45/12, яким вирішено припинити юридичну особу Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради, шляхом ліквідації. Відповідно до ч.4 ст. 105 та ч.1 ст.111 ЦК України, складено проміжний ліквідаційний баланс КЖЕП «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради та затверджено його Дніпропетровською міською радою рішенням №41/22 від 28.03.2012. Відповідно до затвердженого рішення ліквідаційного балансу, КЖЕП «Лівобережжя» є недостатньо для задоволення вимог кредиторів. При чому, активи боржника в ліквідаційному балансі зазначені із врахуванням всього майна, яке знаходилось на балансі підприємства на той момент, в тому числі спірного майна. Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року, у справі №38/5005/6636/2012, КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. В межах ліквідаційної процедури проведено торги. 27 червня 2013 між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Маркетгруп», на підставі протоколу №61 проведення біржових торгів, укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення №114а на АДРЕСА_1 , загальною площею 265,4 кв.м., посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., реєстровий номер 1022, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 25 жовтня 2013 вказане нерухоме майно було придбане ТОВ «Лагуна-2013» у ТОВ «Маркетгруп» на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу. 07 липня 2014 зазначене нерухоме майно було продане ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Михайлець К.О., реєстровий запис №1406. Надалі приміщення було поділено на три частини, згідно з висновком № 27 від 15.12.2016, щодо технічної можливості поділу нежитлового приміщення та технічних паспортів, та 25 травня 2018 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Є.В. на цій підставі було зареєстровано право власності ОСОБА_4 на три окремих приміщення: нежитлове приміщення №114б на АДРЕСА_1 , загальною площею 37,2 к.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1563918112101); нежитлове приміщення №114в на АДРЕСА_1 , загальною площею 203,1 к.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна-1563953712101); нежитлове приміщення № НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 , загальною площею 52,6 к.м. (реєстраційний номер обєкта нерухомого майна - 1563977912101). 01 червня 2018 нежитлове приміщення №114б, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , було продано ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Є.В., реєстровий номер 1343. 02 листопада 2018 позивач ОСОБА_1 придбав вказане майно у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В., реєстровий запис №5037. Оскільки спірне майно вибуло із комунальної власності на публічних торгах, санкціонованих Господарським судом при ліквідації підприємства, а у подальшому неодноразово продавалося за договорами купівлі-продажу, які оформлювались у встановленому діючим законодавством порядку, позивач є законним власником вказаного майна. Але наразі існує реальна загроза того, що майно, яке належить ОСОБА_1 на законних підставах, буде витребувано з його законного володіння на користь територіальної громади, оскільки в провадженні Індустріального районного суду міста Дніпра знаходиться цивільна справа №202/2872/17 за позовною заявою заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави, в особі Дніпровської міської ради, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛАГУНА-2013», Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркетгруп», Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя», про витребування майна, в тому числі спірного нежитлового приміщення №114б, по АДРЕСА_1 . Підсумовючи, позивача зазначено, що вказане нерухоме майно обліковувалося на балансі ОЖКП «Лівобережний». В березні 2011 року Дніпропетровською міською радою було прийнято спірне рішення про реорганізацію комунальних підприємств та про передачу нежилих приміщень на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». А вже в червні 2011 року відповідачем прийнято рішення про припинення юридичної особи - Комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради, шляхом ліквідації. Тобто рішення про передачу майна було прийнято за три місяці до прийняття рішення про припинення юридичної особи, на балансі якої перебувало дане майно. А отже, на думку позивача, спірне рішення в частині передачі майна на баланс іншого підприємства прийняте з метою приховання майна від кредиторів. Вважає, що Рішення Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02 березня 2011 року про реорганізацію комунальних підприємств та про передачу нежилих приміщень на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» в частині передачі нежилих приміщень є фраудаторним правочином, тому вказаний правочин в частині передачі майна підлягає визнанню недійсним (том 1 а.с. а.с.1-7,183-186,193,201)
Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 26 лютого 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, Комунального підприємства «Міські активи» Дніпровської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Лагуна 2013», Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркет груп», Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя», про визнання недійсним рішення Дніпропетровської міської ради - відмовлено (том 2 а.с. 40-43).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неповне дослідження обставин справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (том 2 а.с. 45-51).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення - без змін, з наступних підстав.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 02.03.2011 року Дніпропетровською міською радою було прийнято Рішення № 16/9 «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради», котрим передано на баланс Комунальному підприємству «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради нежилі приміщення в жилих будинках, призначених для торгівельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, в тому числі, за адресою: АДРЕСА_1 (том1 а.с.130-141).
На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 02.11.2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солощенко Ю.В., позивач ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення загальною площею 37,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 (том 1 а.с.9).
В провадженні Індустріального районного суду міста Дніпра перебуває цивільна справа №202/2872/2017 за позовом прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради про витребування, в тому числі, від ОСОБА_1 вищевказаного нежитлового приміщення (том 1 а.с.ас.. 11,145-152 ).
Вказаний позов обґрунтований тим, що Рішенням Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011 року об`єкти нерухомого майна з балансу комунально-експлуатаційних підприємств, зокрема, КЖЕП «Лівобережжя», передано на баланс Комунальному підприємству «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». Разом з тим, 06.08.2012 ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області відкрито провадження у справі №38/5005/Є6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя». На час відкриття провадження у справі про банкрутство Рішення Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011 року в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі КЖЕП «Лівобережжя» за відсутності правових підстав.
Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2012, у справі №38/5005/6636/2012, КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. На підставі вищевказаної постанови арбітражним керуючим вказане нежитлове приміщення було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу нежитлового приміщення №114а по АДРЕСА_1 , загальною площею 265,4 кв.м.; переможцем торгів визначено ТОВ «Маркетгруп».
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016, у справі №38/5005/6636/2012, визнано неправомірними дії ліквідатора щодо включення до ліквідаційної маси банкрута ряду об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу на відкритих торгах та визнано недійсними договори купівлі-продажу, укладені на їх підставі, в тому числі і вищевказане нежитлове приміщення.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Так, згідно з частиною першою ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої ст.13 цього Кодексу, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках
Відповідно до частини третьої ст.12, частини першої ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК).
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення ( ч.2 ст.77 ЦПК).
Положенням частини першої ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені статтею 203 ЦК України.
Положенням ст. 215 ЦК України визначені підстави недійсності правочину.
Цивільне законодавство України не містить визначення поняття - фраудаторний правочин.
Верховний Суд у постанові від 06.10.2022 року, у справі №904/624/19, висловився відносно критеріїв (ознак), за якими правочин може бути кваліфікований, як фраудаторний, зазначивши наступне.
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.
Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі);
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі №908/794/19 (905/1646/17), від 28.07.2022 у справі №902/1023/19 (902/1243/20)).
До фраудаторного правочину як зловживання правом, намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним визначальним критерієм зловживання правом.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач вважає Рішення Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02 березня 2011 року «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради» фраудаторним правочином; вважає, що існує загроза того, що майно, що йому належить, за адресою: АДРЕСА_2 , буде витребувано із його законного володіння на користь територіальної громади міста.
Рішення Дніпропетровської міської ради, що оскаржується позивачем, є актом ненормативного характеру, а не правочином.
Рішення місцевої ради ухвалюється компетентним органом і має на меті вирішення конкретних питань управління територіальною громадою, тоді як фраудаторний правочин укладається боржником на шкоду кредитору.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду 1 інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання недійсним Рішення Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02 березня 2011 року «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради» у зв`язку з його фраудаторністю, є безпідставними, оскільки оскаржуване рішення не є угодою в розумінні положень ст. 202 ЦК України, а є актом ненормативної дії, направленим на вирішення конкретних питань, віднесених до відома територіальної громади.
Крім того, позивачем не доведено, в чому полягає порушення його прав з боку відповідача - Дніпровської міської ради в результаті прийняття оскаржуваного ОСОБА_1 рішення.
За таких обставин вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вірно визначив характер спірних правовідносин між сторонами, застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи, надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Посилання апелянта в апеляційній скарзі на норми ЦК України, та на застосовування аналогії закону, зазначаючи про те, що акт органу влади (рішення №16/9 від 02.03.2011) за своїм змістом та наслідками замінює собою правочин (передачу майна), до нього застосовуються загальні засади цивільного законодавства, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки рішення міської ради є актом органу місцевого самоврядування, що має індивідуально-правовий або нормативний характер, а не цивільно-правовою угодою (договором). Воно є одностороннім розпорядчим актом, прийнятим у межах повноважень, а не результатом згоди сторін, тому його скасування не є розірванням договору або недійсності.
Згідно зі статтею 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції ). або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
Вказаний висновок вже неодноразово надавався Верховним Судом у справах, предметом позову у яких була вимога про визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним та його скасування. Зокрема, у постановах від 29.04.2020 у справі № 922/1363/19, від 14.05.2020 у справі № 927/580/19, від 12.12.2019 у справі № 924/817/16 (та інших).
Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
Нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
Така правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі № 580/2623/19.
З огляду на загальновідомі ознаки та властивості нормативно-правового й індивідуального актів оскаржувані рішення є актами індивідуальної дії, оскільки: не містять загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачають індивідуалізовані приписи з питання реорганізації, припинення деяких юридичних осіб Міськради; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямоване на виникнення конкретних правовідносин щодо передачі комунального майна на баланс новоствореній юридичній особі; не розраховане на багаторазове застосування, а вичерпує дію після зарахування на баланс об`єктів нерухомого майна (за переліком) новоствореній юридичній особі та оформлення відповідної документації.
Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України України (далі - ЦК ) власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Конституцією України надано право територіальним громадам села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляти майном, що є в комунальній власності, а також утворювати, реорганізовувати та ліквідовують комунальні підприємства, організації й установи, здійснювати контроль за їх діяльністю (частина 1 статті 143 Конституції України).
Такі права реалізовуються органами місцевого самоврядування із застосуванням положень статей 16 , 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» , відповідно до яких від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради; територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно визначене відповідно до закону, як об`єкти комунальної власності; органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Зазначені повноваження надають право органам місцевого самоврядування передавати комунальне майно на праві повного господарського відання до створених ними комунальних підприємств.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19.12.2019 у справі № 923/220/19.
Тобто, Дніпровська міська рада, відповідно до закону мала право здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами комунальної власності від імені та в інтересах територіальних громад.
Враховуючи викладене рішення Дніпропетровської міської ради та №16/9 від 02.03.2011 «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпровської міської ради» (зі змінами та доповненнями) безпосередньо стосуються прав та обов`язків зокрема, КЖЕП «Лівобережжя», що знаходилось в сфері управління Дніпровської міської ради. Таким чином, Дніпровська міська рада зазначає, що позивач у справі не був та не є учасником організаційно-господарських відносин між Дніпровською міською радою та комунальними житлово-експлуатаційними підприємствами, зокрема, КЖЕП «Лівобережжя». Відтак, права Позивача не було порушено.
Зазначений висновок викладений у постанові Верховного суду від 10.09.2017 по справі №904/3368/18.
Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, власним тлумаченням норм права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, вказані доводи були предметом розгляду у суді першої інстанції та судом першої інстанції їм було надано обґрунтовану оцінку, а тому вони додатковому правовому аналізу не підлягають.
Крім того, апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволені позовних вимог.
Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 26 лютого 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Повний текст постанови складено 30 липня 2026 року.
Судді: