ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/6712/26 Справа № 210/2313/26 Суддя у 1-й інстанції - Скотар Р.Є. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 210/2313/26
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Остапенко В.О.
суддів - Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання - Дяченко Д.П.
сторони:
заявники - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
заінтересовані особи - Виконавчий комітет Криворізької міської ради, Лисичанська міська військова адміністрація Сіверськодонецького району Луганської області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Токарєва Інна Віталіївна, на ухвалу Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 01 квітня 2026 року, яка постановлена суддею Скотарем Р.Є.у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 01 квітня 2026 року, -
ВСТАНОВИВ:
У березні 2026 року заявники ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулись до суду в порядку окремого провадження цивільного судочинства з заявою про встановлення факту проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, а саме факту державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 11 травня 1994 року Лисичанським Фондом міського комунального майна у м. Лисичанську, згідно з розпорядженням (наказом) № 1088 від 10 травня 1994 року та зареєстрованого в Лисичанському комунальному підприємстві «Бюро технічної інвентаризації», про що зроблено запис у реєстрову книгу за № 27 за реєстровим № 244 від 16.06.1994 року.
Ухвалою Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 01 квітня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
В апеляційній скарзі заявники ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Токарєва І.В., просять скасувати ухвалу суду і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що висновки суду про наявність спору про право є передчасними та не грунтуються на заявлених вимогах та матеріалах справи. Необхідність встановлення факту проведення державної реєстрації саме по собі не свідчить про наявність спору. Так, у заяві про встановлення факту заявники зазначають, що вони є власниками квартири, яка знаходиться на тимчасово окупованій території України, проте суд не перевірив їх доводи, не встановив, і в своєму рішенні не зазначив, яка особа оспорює їх право власності, а також між ким існує спір щодо права власності, оскільки існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним. Відмова державного реєстратора у внесенні відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, пов`язана лише з відсутністю відповідної довідки від БТІ, архіви якого залишились на тимчасово окупованій території України в м. Лисичанську. Суд не з`ясував позицію виконавчого комітету Криворізької міської ради та Лисичанської міської військової адміністрації, які залучені до участі у справі і жодного разу не заявляли про невизнання чи оспорювання права власності заявників. Отже, висновок суду про наявність спору про право, який має розглядатися у порядку позовного провадження, є передчасним і нічим не підтверджений. Без відкриття провадження у справі неможливо встановити фактичні обставини щодо наявності спору про право.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника заявників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 - адвоката Токарєву І.В., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що факт, про встановлення якого просять заявники, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки є порядок захисту порушеного права, а саме звернення до суду в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви (стаття 392 ЦК України), а не заяви про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року чітко зазначено, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Із матеріалів даної справи колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду із заявою в порядку окремого провадження, в якій просили встановити факт державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 11 травня 1994 року Лисичанським Фондом міського комунального майна у м. Лисичанську, згідно з розпорядженням (наказом) № 1088 від 10 травня 1994 року та зареєстрованого в Лисичанському комунальному підприємстві «Бюро технічної інвентаризації», про що зроблено запис у реєстрову книгу за № 27 за реєстровим № 244 від 16.06.1994 року.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому випадку між цими особами виникає спір про право.
Підставою звернення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до суду із цією заявою є те, що внаслідок повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, ведення активних бойових дій на території міста Лисичанск Луганської області, та подальшої окупації цієї території, станом на тепер Лисичанське комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації», яке проводило реєстрацію права власності заявника на зазначене майно у міста Лисичанску Луганської області до 01 січня 2013 року, не релоковане, не проводить діяльності на території, підконтрольній Україні, доступу до реєстраційних книг та реєстраційних справ не має, у зв`язку із чим заявники позбавлений можливості розпоряджатися своїм майном, зокрема, проводити реєстраційні дії з підтвердження належності їм на праві приватної власності зазначеної квартири.
Метою заявлення вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є визнання за ними права володіння зазначеним майном, тобто, заявники фактично просять визнати за ними право власності, набуте раніше на законних підставах.
Колегія суддів наголошує, що з урахуванням мотивів заяви у цій справі та її мети, питанням, яке належить дослідити, є визначення порядку захисту порушених прав заявників щодо володіння на праві приватної власності квартири, підтвердження реєстрації яких, вчиненої до 01 січня 2013 року, було втрачено на тимчасово окупованій території міста Лисичанск Луганської області.
З огляду на те що йдеться про правовідносини, що стосуються права власності та повноважень власника, цілком очевидно, що закон, який регулює спірні правовідносини, є не процесуальним, а матеріальним.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України випливає, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див. постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19).
Результат аналізу наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка є власником/володільцем нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, за відсутності підтвердження державної реєстрації нерухомого майна, вчиненої до 01 січня 2013 року, має право на захист свого порушеного права в порядку позовного провадження відповідно до статті 392 ЦК України, яка є спеціальною нормою, що регулює спірні правовідносини.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку що, факт, про встановлення якого просять заявники, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки є порядок захисту порушеного права, а саме звернення до суду в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви (стаття 392 ЦК України), а не заяви про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження.
Враховуючи встановлені обставини справи, надавши належну оцінку доводам скаржника, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження.
Посилання апелянта на безпідставність застосування судом першої інстанції правової позиції Верховного Суду у справі № 201/9106/24 є необґрунтованим. Хоча у зазначеній справі підставою звернення була втрата правовстановлюючих документів, правовий висновок Верховного Суду стосується загального підходу до розмежування окремого та позовного провадження у справах, де фактично вирішується питання підтвердження права власності. Визначальним є не конкретна причина неможливості підтвердження права, а те, що заявник прагне отримати судове підтвердження вже набутого права власності.
Не спростовують правильності висновків, викладених в оскаржуваній ухвалі, доводи заявника на те, що встановлення факту має юридичне значення, оскільки без цього неможливо провести державну реєстрацію права власності, оскільки саме юридичне значення такого факту та його спрямованість на підтвердження права власності свідчать про необхідність застосування позовного способу захисту.
Оскільки чинним законодавством передбачено інший судовий порядок захисту порушеного права звернення з позовом про визнання права власності, підстав для розгляду справи в порядку окремого провадження не існує.
Доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
У відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки, суд першої інстанції ухвалив в судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Токарєва Інна Віталіївна, - залишити без задоволення.
Ухвалу Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 01 квітня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 липня 2026 року.
Головуючий:
Судді: