ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2026 року місто Київ
Справа № 758/17695/25
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11484/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Галкіною Яною Геннадіївною, на рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 березня 2026 року (у складі судді Петрова Д.В.)
у справі за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості
ВСТАНОВИВ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2025 року КП «Київтеплоенерго» звернулося до Подільського районного суду м. Києва із вищевказаною позовною заявою.
В обґрунтування заявлених вимог представник позивача зазначає, що з 01.05.2018 КП «Київтеплоенерго» є виконавцем комунальних послуг, а саме: з 01.05.2018 до 31.10.2021 є виконавцем послуг з централізованого опалення та з централізованого постачання гарячої води; з 01.11.2021 позивач є виконавцем послуг з постачання теплової енергії та з постачання гарячої води.
Відповідачі від послуг з ЦО/ЦПГВ, а з 01.11.2021 від послуг з ТЕ/ПГВ у встановленому чинним законодавством порядку не відмовлявся.
Проте відповідач у порушення вимог чинного законодавства у сфері комунальних послуг своєчасно не сплачували за спожиті послуги, в результаті чого утворилась заборгованість, яка станом на 30.09.2025 складає 34 214 грн 20 коп.: за період з 01.05.2018 по 31.10.2021 заборгованість за послуги з централізованого опалення в розмірі 21 897 грн.; за період з 01.11.2021 заборгованість за послуги з постачання теплової енергії у розмірі 11 269 грн 70 коп.
Таким чином, за вищевказаною адресою, у відповідача також існує заборгованість: за період з 01.11.2021 заборгованість з плати за абонентське обслуговування з послуг з постачання теплової енергії у розмірі 1 046 грн 76 коп.
Крім того, позивач, на підставі Договору про відступлення права вимоги (цесії) від 11.10.2018 № 602-18, укладеного між ПАТ «Київенерго» та КП «Київтеплоенерго», набув право вимоги до відповідача з оплати спожитих до 01.05.2018 послуг з централізованого опалення у розмірі 18 405 грн 81 коп.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Подільський районний суд міста Києва рішенням від 04 березня 2026 року позов задовольнив та вирішив стягнути з ОСОБА_1 на користь КП «Київтеплоенерго» заборгованість за житлово-комунальні послуги у загальному розмірі 64 147,47 грн, яка складається із:
- заборгованості за спожиті до 01.05.2018 послуги з централізованого опалення у розмірі 18 405,81 грн, інфляційну складову боргу 3 165,80 грн, 3% річних 919,79 грн;
- заборгованості за спожиті з 01.05.2018 по 31.10.2021 послуги з централізованого опалення у розмірі 21 897,74 грн, інфляційну складову боргу 3 744,51, 3% річних 984,50 грн;
- заборгованість за спожиті з 01.11.2021 послуги з постачання теплової енергії у розмірі 11 269,70 грн, інфляційну складову боргу 1 637,64 грн, 3% річних у розмірі 485,06 грн, пеня 590,16 грн;
- заборгованість з оплати за абонентське обслуговування послуг з постачання теплової енергії у розмірі 1 046,76 грн.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь КП «Київтеплоенерго» судовий збір у розмірі 3 028 грн.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальненні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погодившись із таким рішенням, представник відповідача - адвокат Галкіна Я.Г. 05 травня 2026 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, та дійшов помилкового висновку про доведеність заявлених позовних вимог.
Зазначає, що вона хоча й зареєстрована у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , однак із 2020 року фактично у ній не проживає, її місцем проживання є Житомирська область, а тому вона не отримувала та не споживала послуги, надані позивачем.
Вважає, що сам по собі факт реєстрації місця проживання не є достатньою підставою для покладення на неї обов`язку з оплати житлово-комунальних послуг без встановлення фактичного користування квартирою та наявності договірних відносин із позивачем.
Стверджує, що квартира була придбана під час шлюбу та є спільним майном подружжя, у зв`язку із чим 1/2 частки квартири належить її колишньому чоловікові ОСОБА_2 , який продовжує проживати у ній і фактично користується всіма комунальними послугами. З огляду на вона є неналежним відповідачем, а обов`язок з оплати послуг має нести ОСОБА_2 як особа, яка фактично проживає у квартирі та споживає відповідні послуги.
Посилається на незаконність нарахування та стягнення пені, трьох процентів річних й інфляційних втрат під час дії воєнного стану, з огляду на встановлену постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 заборону.
Зазначає, що позивач не виконав покладеного на нього статтями 12, 81 ЦПК України обов`язку доказування, оскільки не надав належних і допустимих доказів укладення договору саме з відповідачкою, фактичного отримання нею житлово-комунальних послуг, правильності визначення періодів виникнення заборгованості, підстав нарахування заявлених до стягнення платежів та їх розміру.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Відзиву на апеляційну скаргу позивачем не подано.
Згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 № 1693 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту укладання та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» КП «Київтеплоенерго» визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування ПАТ «Київенерго». За розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 № 591 КП «Київтеплоенерго» видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам.
З 01.05.2018 надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води здійснює КП «Київтеплоенерго».
Звертаючись до суду, позивач вказав, що відповідач користується послугами, але не виконує зобов`язання по сплаті заборгованості за надані послуги з центрального опалення та постачання гарячої води. Свої зобов`язання відповідач виконує неналежно, внаслідок чого виникла заборгованість.
Відповідач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 20.02.2001 по теперішній час, що підтверджується відповіддю з Єдиного державного демографічного реєстру № 2006887 від 13.11.2025, та не заперечувалось стороною відповідача.
Відповідно до розрахунку заборгованості позивача вбачається, що заборгованість станом на 30.09.2025 складає 34 214 грн 20 коп.: за період з 01.05.2018 по 31.10.2021 заборгованість за послуги з централізованого опалення в розмірі 21 897 грн.; за період з 01.11.2021 заборгованість за послуги з постачання теплової енергії у розмірі 11 269 грн 70 коп.
Відповідно до договору №602-18 про відступлення права вимоги (цесії) від 11.10.2018, укладеного між ПАТ «Київенерго» та КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго», КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго» набув право вимоги до відповідача з оплати спожитих до 01.05.2018 послуг з централізованого опалення у розмірі 18 405 грн 81 коп.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь судді-доповідача Желепи О.В., переглянувши справу та перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення з урахування доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення зміні чи скасуванню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Указаним вимог закону рішення суду першої інстанції відповідає з огляду на таке.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За приписами ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За приписами ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Правовідносини між сторонами регулюються нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Закону України «Про теплопостачання», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 (далі - Правила).
Статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року (в редакції Закону, чинної на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються, зокрема, на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).
Виконавцем послуг з централізованого постачання холодної води та послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) для об`єктів усіх форм власності є суб`єкт господарювання, що провадить господарську діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення (частина п`ята статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Статтями 20, 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» були визначені права та обов`язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, за якими споживач, зокрема, має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, та зобов`язаний оплачувати їх у строки, встановлені договором або законом.
Згідно із статтями 19, 25 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію і у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії теплопостачальної організації остання має право на стягнення заборгованості.
Згідно з частиною 1 статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Аналогічні положення містить уведений в дію 01 травня 2019 року Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року, згідно з частиною 1 статті 9 якого споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Відповідно до пункту 18 Правил розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць, а оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.
Пунктом 30 Правил передбачено що споживач зобов`язаний оплачувати послуги в установлені договором строки та дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг.
Виходячи зі змісту статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.
При розгляді такої категорії спорів слід враховувати правовий висновок, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року Верховного Суду України при розгляді справи № 6-2951цс15, предметом якої був спір про стягнення боргу за надані комунальні послуги, відповідно до якого, хоча у частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зазначено, що відносини між учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 вказаного Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, де Велика Палата погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов`язку оплати за надані такі послуги та не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року при розгляді справи № 6-2951цс15 (пункти 19-20).
Такі ж висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16 щодо обов`язковості сплати комунальних послуг незалежно від наявності договору.
У силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. При цьому наявність чи відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги.
Наявність відносин між сторонами, отже і виникнення цивільних прав та обов`язків, підтверджується діями сторін: постачальник надає послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, надсилає споживачу платіжні документи (рахунки) на оплату спожитої енергії, а споживач отримує послуги та має здійснювати оплату виставлених рахунків.
Згідно вимог частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За правилом ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Задовольняючи позов у повному обсязі, суд першої інстанції виходив із доведеності позовних вимог.
Відхиляючи заперечення відповідачки про її непроживання у квартирі, суд зазначив, що після зміни фактичного місця проживання вона не повідомила про це КП «Київтеплоенерго» у встановленому законом і договором порядку, не зверталася до виконавця із заявою та підтвердними документами для проведення перерахунку, не заявляла претензій щодо ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості послуг та не спростувала наданого позивачем розрахунку заборгованості.
Посилання відповідачки на те, що половина квартири належить її колишньому чоловікові, суд не визнав підставою для звільнення її від виконання зобов`язань перед позивачем, оскільки можлива наявність інших власників або користувачів квартири не позбавляє виконавця права пред`явити вимогу до одного із солідарних боржників.
Відхиляючи заперечення щодо нарахування пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив із того, що після внесення постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2023 року № 1405 змін до постанови Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 загальна заборона на такі нарахування була обмежена визначеними у постанові випадками. Перевіривши подані позивачем розрахунки, суд дійшов висновку, що їх здійснено з дотриманням статті 625 ЦК України, статей 7, 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та положень постанови Кабінету Міністрів України № 206 у редакції постанови № 1405.
Колегія суддів повністю погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають установленим обставинам справи, зроблені відповідно до норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, враховуючи таке.
Усі наведені в апеляційній скарзі доводи за своїм змістом повторюють заперечення відповідачки, що викладені у відзиві на позовну заяву, та які досліджені судом першої інстанції.
Суд першої інстанції надав кожному з таких заперечень належну правову оцінку, навів мотиви їх відхилення, а апеляційна скарга не містить нових обставин або доказів, які спростовували б відповідні висновки.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 30 рішення ЄСПЛ у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії» від 27 вересня 2001 року).
Доводи про те, що відповідачка не є належним споживачем послуг у зв`язку з фактичним проживанням за іншою адресою, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з їх оплати. Отже, встановлений у справі та не заперечений відповідачкою факт її реєстрації у квартирі, до якої позивачем надавалися відповідні послуги, є достатньою правовою підставою для пред`явлення до неї вимог як до одного із солідарних боржників.
Саме по собі фактичне проживання відповідачки не звільняло її від установленого законом солідарного обов`язку. При цьому відповідачка, змінивши фактичне місце проживання, не повідомила про це позивача, не надала йому відповідної заяви та документального підтвердження своєї тривалої відсутності, не вимагала припинення нарахувань або проведення перерахунку та не оскаржувала якість чи обсяг наданих до квартири послуг.
Посилання на те, що 1/2 частки квартири належить її колишньому чоловікові ОСОБА_2 , також не спростовує правильності рішення суду, оскільки із самого лише факту придбання квартири під час шлюбу та договору купівлі-продажу, укладеного на ім`я відповідачки, не випливає належність ОСОБА_2 саме визначеної 1/2 частки у праві власності. Доказів поділу спільного майна подружжя, визначення часток, визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частки квартири або державної реєстрації за ним такого права матеріали справи не містять.
Разом із цим, ОСОБА_1 має право вимагати від ОСОБА_2 як від солідарного боржника стягнення половини сплаченого нею боргу, оскільки відповідно до приписів статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов`язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.
Безпідставними є й доводи апеляційної скарги про незаконність нарахування пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат протягом усього періоду дії воєнного стану, оскільки, дійсно, первинною редакцією пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 було встановлено загальну заборону на нарахування і стягнення неустойки, інфляційних нарахувань та процентів річних за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги. Разом із тим постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2023 року № 1405, яка набрала чинності 30 грудня 2023 року, зазначене регулювання було змінено. Після внесення змін заборона збереглася не для всіх споживачів на весь період воєнного стану, а лише щодо заборгованості населення у територіальних громадах, розташованих на територіях ведення бойових дій або тимчасової окупації, а також у разі пошкодження нерухомого майна внаслідок бойових дій за умови повідомлення виконавця.
Матеріали справи містять докази набуття позивачем статусу виконавця відповідних комунальних послуг, договір відступлення права вимоги щодо заборгованості, утвореної до 01 травня 2018 року, відомості про реєстрацію відповідачки у квартирі, докази приєднання споживачів до публічних та типових індивідуальних договорів, а також розрахунки основної заборгованості, плати за абонентське обслуговування, інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені.
Відсутність окремого письмового договору, підписаного безпосередньо відповідачкою, не свідчить про відсутність між сторонами зобов`язальних правовідносин, оскільки послуги фактично надавалися до підключеної до відповідних мереж квартири, від їх отримання споживачі у встановленому порядку не відмовлялися, а договори про їх надання є договорами приєднання.
Заперечуючи проти позову, відповідачка не надала доказів оплати заявленої заборгованості, ненадання послуг, відключення квартири від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання, проведення виконавцем перерахунку або неправильності застосованих тарифів і здійснених нарахувань. Саме лише заперечення факту споживання послуг без подання доказів, які спростовують відомості позивача, не є достатньою підставою для відмови у позові.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення без додержання норм матеріального та/або процесуального права. Фактично доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди із рішення суду за відсутності переконливих доводів щодо порушення судом норм матеріального чи процесуального права, є неналежними й є явно необґрунтованими, а тому колегія суддів їх відхилила.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів, встановила, що при вирішенні справи суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, належним чином оцінив надані сторонами докази, застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування або зміни рішення.
Судові витрати
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, відсутні підстави для зміни розподілу витрат на стадії апеляційного провадження відповідно до статей 141, 382 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 259, 263, 268, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Галкіною Яною Геннадіївною, - залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 березня 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ст. 389 ЦПК України.
Суддя-доповідач О.В. Желепа
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова