ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 липня 2026 року м. Львів Справа №380/21935/25 пров. №А/857/20390/26
суддя в 1-й інстанції - Крутько О.В.
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Кушнір В.О.,
суддів Гуляка В.В, Ільчишин Н.В.
розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року, ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м.Львові у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, -
ВСТАНОВИВ:
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
1.1. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 29 січня 2020 року по 06 квітня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки, премії визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 рік на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44; зобов`язати Військову НОМЕР_2 , здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 06 квітня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки, премії визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 рік на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44; визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , щодо непідговки та ненаправлення до уповноваженого органу, через який було подано заяву про призначення пенсії по інвалідності оновлених грошового атестату та довідки на імя ОСОБА_1 про щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії за останні 24 календарні місяці служби підряд перед місяцем звільнення, що подається для призначення пенсії відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб"; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 видати на ім`я ОСОБА_1 оновлених грошового атестату та довідки про щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії за останні 24 календарні місяці служби підряд перед місяцем звільнення, що подається для призначення пенсії відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
1.2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки та премії за період з 29.01.2020 по 06.04.2023 включно, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки та премію за період з 29.01.2020 по 06.04.2023 включно, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44.
В решті позовних вимог відмовлено.
1.3. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ТА УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Не погоджуючись із вказаним рішенням Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що 21.02.2018 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", якою до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" внесено зміни. Внаслідок вказаних змін пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" викладено в новій редакції та зазначено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються КМУ, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. На підставі зазначеного, згідно з Постановою №704 (в редакції Постанови №103) розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01.01.2018.
1.4.ПОЗИЦІЯ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Позивач своїм правом на подання відзиву не скористався, що не перешкоджає розгляду справи по суті.
1.5. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ ТА ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню.
ІІ. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
2.1 ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військової частини НОМЕР_1 .
Позивач звернувся до відповідача із заявою, просив нарахувати та виплатити позивачу з 29.01.2020 по 06.04.2023 грошове забезпечення шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023 та видати оновлені грошовий атестат та довідку про щомісячні додаткові види грошового забезпечення та премії за останні 24 місяці служби підряд перед місяцем звільнення, що подаються для призначення пенсії.
У відповідь на звернення позивача, листом від 01.08.2025 відповідач повідомив, що згідно Постанови №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з позовом.
2.2. ДОВОДИ ТА МОТИВИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА.
Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення військовослужбовців виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та має забезпечувати належний рівень матеріального забезпечення осіб, які проходять військову службу, враховувати характер і умови її проходження, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності та забезпечувати комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань кваліфікованим особовим складом.
На реалізацію зазначених законодавчих положень Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», якою затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, а також визначено складові їх грошового забезпечення.
Так, пунктом 2 Постанови №704 визначено, що грошове забезпечення військовослужбовців складається із посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, а також щомісячних і одноразових додаткових видів грошового забезпечення, до яких належать підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, премії та інші виплати.
Додатком 1 до Постанови №704 затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, а додатками 12, 13 та 14 визначено порядок обчислення окладів за військовими (спеціальними) званнями та інших складових грошового забезпечення.
У первинній редакції пункту 4 Постанови №704 було передбачено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року (але не менше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня такого року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно із додатками до цієї постанови.
Аналогічні положення містилися і у примітках до додатків 1, 12, 13 та 14 до Постанови №704, які визначали механізм обчислення посадових окладів шляхом застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Разом із тим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 «Про перерахунок пенсій особам, звільненим з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» було внесено зміни до низки урядових нормативно-правових актів, зокрема й до Постанови №704.
Пунктом 6 Постанови №103 пункт 4 Постанови №704 викладено у новій редакції, відповідно до якої розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначалися шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом саме на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Таким чином, станом на дату набрання чинності Постановою №704 - 01 березня 2018 року - її пункт 4 вже діяв у редакції, внесеній Постановою №103, а тому при визначенні посадових окладів військовослужбовців застосовувався показник прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня 2018 року.
Саме такий нормативний механізм визначення посадових окладів був чинним у період дії Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік», пунктом 8 Прикінцевих положень якого прямо передбачалося, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати та грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений на 01 січня 2018 року.
Отже, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що до 01 січня 2020 року застосування положень пункту 4 Постанови №704 у редакції Постанови №103 не суперечило актам вищої юридичної сили, оскільки відповідне застереження безпосередньо містилося у Законі України «Про Державний бюджет України на 2019 рік».
Разом із тим правове регулювання змінилося із набранням чинності Законом України від 14 листопада 2019 року №294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Колегія суддів звертає увагу, що Закон України від 05 жовтня 2000 року №2017-ІІІ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає прожитковий мінімум базовим державним соціальним стандартом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії у сфері доходів населення та інших соціальних виплат.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону саме прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом, який щороку встановлюється законом про Державний бюджет України.
Крім того, згідно із пунктами 1 та 3 частини другої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються Державний бюджет України, бюджетна система держави, а також порядок встановлення державних стандартів.
Таким чином, прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт визначається виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що законодавець, надаючи Кабінету Міністрів України повноваження визначати розміри грошового забезпечення військовослужбовців, одночасно не уповноважував Уряд змінювати чи фіксувати базовий державний соціальний стандарт усупереч положенням закону.
Дійсно, Кабінет Міністрів України має дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру грошового забезпечення військовослужбовців, а також механізму його обчислення. Проте реалізація таких повноважень повинна здійснюватися у межах Конституції України та законів України.
З огляду на це саме по собі використання прожиткового мінімуму як розрахункової величини для визначення посадових окладів не суперечить закону, однак застосування величини прожиткового мінімуму, яка не відповідає визначеному законом показнику на відповідний календарний рік, виходить за межі наданих Кабінету Міністрів України повноважень.
Саме тому колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що після набрання чинності Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» положення пункту 4 Постанови №704 в частині використання прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року перестали відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.
Продовжуючи аналіз спірних правовідносин, колегія суддів зазначає, що Закони України від 14 листопада 2019 року №294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік», від 15 грудня 2020 року №1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік», від 02 грудня 2021 року №1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та від 03 листопада 2022 року №2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік», на відміну від Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік», не містили положень, відповідно до яких для визначення посадових окладів, заробітної плати чи грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовувався б прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений станом на 01 січня 2018 року.
Отже, починаючи з 01 січня 2020 року законодавець відмовився від нормативного закріплення можливості застосування «фіксованої» величини прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року для визначення грошового забезпечення військовослужбовців та інших категорій осіб. Натомість відповідними законами про Державний бюджет України на кожний наступний рік було встановлено новий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб як базового державного соціального стандарту, який підлягав застосуванню при визначенні державних соціальних гарантій.
За таких обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що положення пункту 4 Постанови №704 в редакції, яка передбачала застосування прожиткового мінімуму, встановленого на 01 січня 2018 року, після 01 січня 2020 року фактично увійшли у суперечність із законами України, що мають вищу юридичну силу.
При цьому необхідно враховувати, що відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються судом лише за умови, що вони прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Частиною третьою статті 7 КАС України встановлено, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України або іншому правовому акту, який має вищу юридичну силу, суд застосовує правовий акт, що має вищу юридичну силу.
Отже, принцип ієрархії нормативно-правових актів та закріплений у статті 7 КАС України обов`язок суду застосовувати нормативний акт вищої юридичної сили виключають можливість застосування положень підзаконного нормативного акта у тій частині, у якій вони суперечать закону.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції України або законам України, незалежно від того, чи були такі акти предметом окремого судового оскарження та чи залишаються вони формально чинними.
Такі правові висновки викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 10 березня 2020 року у справі №160/1088/19, відповідно до яких у разі існування колізії між законом та підзаконним нормативно-правовим актом суд зобов`язаний застосувати саме закон як акт вищої юридичної сили.
Колегія суддів повністю поділяє наведений правовий підхід, оскільки він узгоджується із конституційним принципом верховенства права та забезпечує належний баланс між дискреційними повноваженнями органів виконавчої влади і вимогами законності.
З огляду на наведене суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що після 01 січня 2020 року до спірних правовідносин підлягав застосуванню пункт 4 Постанови №704 лише у тій частині, яка не суперечила законам України про Державний бюджет на відповідні роки, а саме із використанням для визначення посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Такий висновок відповідає також принципу правової визначеності як складовій верховенства права.
Юридична природа соціальних виплат неодноразово була предметом аналізу як Конституційного Суду України, так і Європейського суду з прав людини, який послідовно наголошує, що право особи на отримання встановлених законом соціальних виплат охороняється статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) Європейський суд з прав людини зазначив, що держава, безумовно, має право визначати систему та умови виплати соціального забезпечення, змінювати її або припиняти певні виплати шляхом внесення змін до законодавства. Водночас, якщо чинне законодавство передбачає право особи на відповідну виплату і така особа виконала всі передбачені законом умови для її отримання, органи державної влади не можуть без належних правових підстав відмовляти у її виплаті доти, доки відповідні норми залишаються чинними.
Таким чином, право особи на отримання визначених законом виплат охоплюється поняттям «законних очікувань» (reasonable expectations), а відтак користується захистом як майнове право у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Колегія суддів виходить із того, що починаючи з 01 січня 2020 року позивач мав законні очікування щодо визначення складових його грошового забезпечення із застосуванням саме прожиткового мінімуму, встановленого законом на відповідний календарний рік, оскільки саме такий порядок випливав із законів України про Державний бюджет та положень Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».
За таких обставин застосування відповідачем при нарахуванні грошового забезпечення прожиткового мінімуму, визначеного станом на 01 січня 2018 року, після втрати законодавчих підстав для такого застосування не відповідало принципам законності, правової визначеності та захисту законних очікувань особи.
Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції про безпідставність посилань відповідача на положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1774-VIII.
Зазначеною нормою передбачено обмеження щодо використання мінімальної заробітної плати як розрахункової величини при визначенні окремих виплат. Проте у спірних правовідносинах розрахунковою величиною виступає не мінімальна заробітна плата, а прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Посилання ж у первинній редакції пункту 4 Постанови №704 на мінімальну заробітну плату мало виключно допоміжний характер та використовувалося лише як мінімальна гарантована межа при визначенні посадових окладів, тоді як безпосередньою розрахунковою величиною залишався саме прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Саме тому встановлена Законом №1774-VIII заборона застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини жодним чином не впливає на вирішення цього спору та не спростовує правильності висновків суду першої інстанції щодо необхідності застосування прожиткового мінімуму, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Відтак суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови №704 в частині використання прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року не підлягали застосуванню, а грошове забезпечення позивача повинно було визначатися із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на відповідний календарний рік.
Такий правовий висновок повністю узгоджується із усталеною практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 31 серпня 2022 року у справі №120/8603/21-а, від 16 листопада 2022 року у справі №120/648/22-а, від 04 січня 2023 року у справі №640/17686/21, від 10 січня 2023 року у справі №440/1185/21 та від 15 березня 2023 року у справі №420/6572/22.
Колегія суддів також бере до уваги, що після формування наведеної вище правозастосовної практики Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 12 травня 2023 року №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704».
Зазначеною постановою Уряд, реалізовуючи надані йому законом повноваження щодо визначення розмірів грошового забезпечення військовослужбовців, вніс зміни до пункту 4 Постанови №704.
Так, пунктом 1 Постанови №481 скасовано підпункт 1 пункту 3 змін, внесених Постановою №103, а пунктом 2 Постанови №481 абзац перший пункту 4 Постанови №704 викладено у новій редакції, відповідно до якої розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення фіксованої розрахункової величини - 1762 гривні - на відповідний тарифний коефіцієнт, передбачений додатками до зазначеної постанови.
Одночасно пунктом 3 Постанови №481 встановлено, що видатки, пов`язані з реалізацією її положень, здійснюються в межах асигнувань, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для утримання відповідних державних органів.
Таким чином, починаючи з набрання чинності Постановою №481, Кабінет Міністрів України змінив механізм визначення посадових окладів військовослужбовців, закріпивши як розрахункову величину фіксований показник у розмірі 1762 гривні.
Разом із тим колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що наведені зміни не впливають на правильність вирішення цього спору в частині визначення правового регулювання спірного періоду.
Насамперед слід зазначити, що Постанова №481 набрала чинності 20 травня 2023 року.
Водночас будь-яких положень, які б передбачали поширення її дії на правовідносини, що виникли до набрання нею чинності, або надавали їй зворотну дію в часі, зазначена постанова не містить.
Відповідно до загальновизнаного принципу дії нормативно-правових актів у часі кожний нормативний акт регулює правовідносини, які виникли після набрання ним чинності, якщо інше прямо не передбачено самим актом або законом.
Цей принцип узгоджується і з положеннями частини першої статті 52 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до яких постанови Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не встановлено самою постановою, але не раніше дня такого опублікування.
Отже, будь-які зміни, внесені Постановою №481, можуть застосовуватися виключно до правовідносин, які виникли після набрання нею чинності, тобто після 20 травня 2023 року.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що до 19 травня 2023 року включно підлягала застосуванню редакція пункту 4 Постанови №704 у тій частині, яка не суперечила законам України вищої юридичної сили, а саме із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Саме такий підхід відповідає принципам законності, правової визначеності та неприпустимості зворотної дії нормативно-правових актів у часі.
Матеріалами справи встановлено, що спірні правовідносини стосуються нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення, а також похідних від нього виплат за період з 29 січня 2020 року по 06 квітня 2023 року, тобто повністю охоплюють період, який передував набранню чинності Постановою №481.
За таких обставин суд першої інстанції правильно виходив із того, що під час визначення складових грошового забезпечення позивача відповідач повинен був застосовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом станом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року відповідно, а не прожитковий мінімум, визначений станом на 01 січня 2018 року.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що використання відповідачем при нарахуванні позивачу посадового окладу та окладу за військовим званням прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01 січня 2018 року, призвело до неправильного визначення розміру всіх інших складових грошового забезпечення, які є похідними від зазначених показників.
Оскільки посадовий оклад та оклад за військовим званням є базовими складовими грошового забезпечення військовослужбовця, їх неправильне визначення автоматично впливає на розмір інших виплат, що обчислюються виходячи із зазначених складових.
Зокрема, це стосується грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, а також інших виплат, розмір яких залежить від посадового окладу та окладу за військовим званням.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу зазначених видів грошового забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня 2018 року, є протиправними.
Відповідно, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність покладення на відповідача обов`язку здійснити перерахунок та виплату позивачу належних сум грошового забезпечення і пов`язаних із ним виплат за спірний період із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня відповідного календарного року, із врахуванням раніше виплачених сум.
Такий спосіб захисту відповідає характеру допущеного порушення, є ефективним, забезпечує повне відновлення порушених прав позивача та узгоджується з вимогами статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Вирішуючи питання щодо правомірності обраного судом першої інстанції способу захисту порушеного права, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до пунктів 4, 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання його вчинити певні дії, а також застосувати інший спосіб захисту прав, свобод та інтересів особи, який не суперечить закону і забезпечує їх ефективне поновлення.
Визначений судом спосіб захисту повинен бути таким, що реально усуває наслідки допущеного порушення, забезпечує поновлення порушеного права та виключає необхідність повторного звернення особи до суду для його захисту.
З огляду на встановлені обставини справи колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належним та ефективним способом захисту прав позивача є покладення на відповідача обов`язку провести перерахунок та виплату грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, премії та інших похідних виплат за спірний період, виходячи із посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, із урахуванням раніше проведених виплат.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для проведення відповідних виплат із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу.
Відповідно до пункту 1 Порядку №44 зазначений Порядок визначає умови та механізм виплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, утриманих із грошового забезпечення та інших виплат військовослужбовців.
Згідно з пунктами 2-5 Порядку №44 така компенсація виплачується військовослужбовцям та особам, звільненим із військової служби, для відшкодування сум податку з доходів фізичних осіб, утриманих із грошового забезпечення та інших виплат, право на які виникло у зв`язку з проходженням служби.
При цьому виплата грошової компенсації здійснюється одночасно із виплатою відповідного грошового забезпечення та проводиться за місцем його отримання у розмірі фактично утриманого податку з доходів фізичних осіб.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що компенсація сум податку з доходів фізичних осіб не є самостійним видом грошового забезпечення, а має похідний характер та безпосередньо пов`язана із виплатою військовослужбовцю належних сум грошового забезпечення.
Оскільки судом встановлено, що позивач має право на перерахунок складових грошового забезпечення за спірний період, відповідно він має право й на виплату компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, які будуть утримані при здійсненні такого перерахунку.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про необхідність покладення на відповідача обов`язку провести відповідні виплати одночасно із компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до вимог Порядку №44.
Разом із цим колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги та дійшла висновку, що вони фактично зводяться до незгоди апелянта із правовою оцінкою суду першої інстанції та ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права.
Зазначені доводи не спростовують встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, не містять посилань на належні та допустимі докази, які б свідчили про неправильність висновків суду першої інстанції, а також не дають підстав вважати, що при ухваленні оскаржуваного рішення було неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права.
Натомість наведені в апеляційній скарзі аргументи вже були предметом дослідження та належної правової оцінки суду першої інстанції, який повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, застосував норми матеріального права, що підлягали застосуванню, та навів належне мотивування прийнятого рішення.
Колегія суддів також враховує, що правові висновки суду першої інстанції узгоджуються з усталеною практикою Верховного Суду щодо застосування положень Постанови Кабінету Міністрів України №704, законів України про Державний бюджет України на відповідні роки, а також статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у подібних правовідносинах, що забезпечує єдність судової практики та відповідає принципу правової визначеності.
За змістом статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим - рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених належними та допустимими доказами, із наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення цим вимогам відповідає повною мірою.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно дослідив обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування чи зміни ухваленого рішення.
2.3. ВИСНОВКИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Згідно із статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 139 КАС України підстави для зміни розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року у справі №380/21935/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В. О. Кушнір
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин