ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 серпня 2026 року Справа №160/35704/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Єфанової О.В.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,-
УСТАНОВИВ:
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 в частині ненадання ОСОБА_1 відповідного часу для відпочинку в кількості 37 днів пропорційно дням виконання службових обов`язків у вихідні дні під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 ;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 надати ОСОБА_1 відповідний час для відпочинку у кількості 37 днів пропорційно дням виконання службових обов`язків у вихідні дні за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 зі збереженням грошового забезпечення станом на момент виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 (14.11.2025);
визнати протиправним та скасувати пункт 7 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.11.2025 № 329 в частині виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити ОСОБА_1 з дня, наступного за днем використання ОСОБА_1 відповідного часу для відпочинку за виконання службових обов`язків у вихідні дні за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 .
Також позивач просив у разі необхідності вийти за межі позовних вимог, обравши інший спосіб судового захисту, який гарантував би повне відновлення його права на відпочинок.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач у період з 01.12.2024 по 14.11.2025 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, під час яких виконував службові обов`язки у вихідні дні загальною кількістю 37 днів. За твердженням позивача, перед виключенням його зі списків особового складу військової частини питання надання йому відповідного часу для відпочинку за ці дні вирішено не було, що є порушенням його права на відпочинок. Позивач посилається на статтю 45 Конституції України, частини 1, 4, 6 статті 10 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункт 3 розділу II Інструкції, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 19.01.2016 № 27, і вважає, що застереження «як правило, протягом наступного тижня» має рекомендаційний характер та не встановлює граничного строку, а таким строком є день виключення зі списків особового складу військової частини. З огляду на це позивач вважає протиправними як бездіяльність відповідача, так і наказ про виключення його зі списків особового складу, посилаючись при цьому на абзац 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Ухвалою суду відкрито провадження у справі, її призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, відповідачу встановлено строк для подання відзиву.
Відповідач подав відзив на позовну заяву разом із клопотанням про поновлення пропущеного процесуального строку на його подання, у якому просив у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Відповідач зазначив, що на порушення частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України позивачем не надано жодного доказу виконання ним службових обов`язків у вихідні дні протягом зазначених у позові періодів. Крім того, відповідач послався на те, що за пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням, тоді як відповідний час для відпочинку до жодного із цих видів забезпечення не належить, а тому наведений пункт на спірні правовідносини не поширюється. Відповідач також зазначив, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 13.11.2025 № 447 позивача як командира 1 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 звільнено з військової служби у запас, у зв`язку з чим з урахуванням установленого Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України строку здачі посади військова частина була зобов`язана виключити його зі списків особового складу не пізніше 18.11.2025.
Позивач подав відповідь на відзив, у якій відхилив доводи відповідача, зазначивши, що обов`язок доведення правомірності своєї бездіяльності покладено саме на відповідача, який не надав ані Журналу даних щодо часу виконання службових обов`язків військовослужбовцями Збройних Сил України у вихідні, святкові та неробочі дні з подальшим наданням часу для відпочинку (додаток 4 до наказу Міністерства оборони України від 19.01.2016 № 27), ані наказів про надання позивачу відповідного часу для відпочинку, ані доказів відмови позивача від його отримання.
Відповідно до частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Згідно з частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.12.2024 № 340 ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , а також до складу сил і засобів оперативного угруповання військ « ІНФОРМАЦІЯ_1 » для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в районі виконання бойових завдань з 01 грудня 2024 року.
21 березня 2025 року позивач отримав поранення та вибув на лікування, що підтверджується наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22.03.2025 № 81. У подальшому позивач перебував на лікуванні та у відпустках без прибуття до місця проходження служби, що підтверджується наказами командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.04.2025 № 113, від 21.05.2025 № 143, від 20.06.2025 № 173, від 23.06.2025 № 176, від 26.06.2025 № 179, від 26.07.2025 № 209, від 01.08.2025 № 215, від 04.08.2025 № 218, від 29.09.2025 № 280, від 06.10.2025 № 289.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22.10.2025 № 305 позивач прибув до місця виконання бойових завдань військовою частиною НОМЕР_1 та був зарахований до складу сил і засобів угруповання військ « ІНФОРМАЦІЯ_2 » для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації проти України.
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 13.11.2025 № 447 позивача, який обіймав посаду командира НОМЕР_3 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , звільнено з військової служби у запас. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.11.2025 № 329 позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 у зв`язку зі звільненням з військової служби за станом здоров`я після отриманого поранення.
Періоди безпосередньої участі позивача у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, підтверджуються довідкою від 14.11.2025 № 4784/Д6/6150.
За твердженням позивача, він виконував службові обов`язки у вихідні дні, а саме 01, 07, 08, 14, 15, 21, 22, 28, 29 грудня 2024 року, 04, 05, 11, 12, 18, 19, 25, 26 січня 2025 року, 01, 02, 08, 09, 15, 16, 22, 23 лютого 2025 року, 01, 02, 08, 09, 15, 16 березня 2025 року, а також 25, 26 жовтня 2025 року, 01, 02, 08, 09 листопада 2025 року, а всього 37 днів, за які відповідний час для відпочинку йому надано не було.
Доказів звернення позивача до командира (начальника) з рапортом про надання відповідного часу для відпочинку за час проходження військової служби матеріали справи не містять. Наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 13.11.2025 №447 про звільнення позивача з військової служби предметом оскарження у цій справі не є.
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо ненадання днів відпочинку та з наказом про виключення зі списків особового складу військової частини, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 45 Конституції України передбачено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Наведена конституційна норма є нормою-принципом, яка сама по собі не визначає ані тривалості часу для відпочинку військовослужбовця, ані порядку і строків його надання, прямо відсилаючи з цих питань до закону. Тому обґрунтованість позовних вимог підлягає перевірці за нормами спеціального законодавства, яке регулює службовий час і час відпочинку військовослужбовців.
Правовий режим службового часу і часу відпочинку військовослужбовців визначено статтею 10 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Згідно з частиною 1 статті 10 Закону № 2011-XII загальна тривалість службового часу військовослужбовців на тиждень не може перевищувати нормальної тривалості робочого часу за відповідний період, визначеної законодавством України, за винятком випадків, передбачених пунктом 5 цієї статті.
Частиною 4 статті 10 Закону № 2011-XII встановлено, що для військовослужбовців встановлюється п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.
Водночас відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 2011-XII військові навчання, походи кораблів, бойові стрільби та бойове чергування, несення служби в добовому наряді та інші заходи, пов`язані із забезпеченням боєготовності військових частин, здійснюються без обмеження загальної тривалості службового часу.
Аналогічне положення закріплено частиною четвертою статті 199 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 548-XIV (далі - Статут внутрішньої служби), за якою військові навчання, походи кораблів, бойові стрільби та бойове чергування, несення служби у добовому наряді здійснюються у будь-які дні тижня без обмеження загальної тривалості службового часу.
Суд звертає увагу, що позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, наводить частину 1 статті 10 Закону № 2011-XII без застереження «за винятком випадків, передбачених пунктом 5 цієї статті», яке є невід`ємною складовою цієї норми, і взагалі не згадує частину 5 цієї статті. Тим часом саме частина 5 статті 10 Закону № 2011-XII визначає той режим службового часу, в якому, за власним викладом позовної заяви, позивач перебував протягом усього спірного періоду: з 01.12.2024 він був зарахований до складу сил і засобів оперативного угруповання військ « ІНФОРМАЦІЯ_1 » в районі виконання бойових завдань, а з 22.10.2025 - до складу сил і засобів угруповання військ « ІНФОРМАЦІЯ_2 » для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації проти України.
Отже, обставини, на які посилається сам позивач, свідчать про виконання ним обов`язків військової служби в умовах заходів, пов`язаних із забезпеченням боєготовності військової частини, які здійснюються у будь-які дні тижня без обмеження загальної тривалості службового часу. За таких умов конструкція п`ятиденного робочого тижня з двома вихідними днями, з якої позивач виводить розрахунок 37 днів відпочинку, до спірних правовідносин у тому вигляді, в якому її тлумачить позивач, не застосовується.
Згідно з частиною 6 статті 10 Закону № 2011-XII вихідні, святкові та неробочі дні є днями відпочинку для всього особового складу, крім військовослужбовців, залучених до виконання службових обов`язків. Ці дні згідно з планами, а також вільний від занять час відводяться для відпочинку, проведення культурно-освітньої роботи, спортивних заходів та ігор. Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, які виконували службові обов`язки у вихідні, святкові та неробочі дні, відповідний час для відпочинку надається командиром (начальником), як правило, протягом наступного тижня.
Аналогічне за змістом положення закріплено частиною другою статті 203 Статуту внутрішньої служби.
Відповідно до абзацу шостого пункту 3 розділу II Інструкції про організацію у Збройних Силах України соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та членів їхніх сімей, працівників Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 19.01.2016 № 27 (далі - Інструкція № 27), на військові частини покладається забезпечення дотримання соціальної справедливості при розподілі службового навантаження та необхідного часу для відпочинку військовослужбовців, працівників, визначення та підтримання порядку надання часу (іншого дня) для відпочинку за невикористані вихідні, святкові та неробочі дні, узагальнення даних щодо часу виконання службових обов`язків військовослужбовцями у вихідні, святкові та неробочі дні з подальшим наданням часу на відпочинок, ведення у підрозділах військових частин командирами (начальниками) підрозділів, у штабах начальниками штабів Журналу даних щодо часу виконання службових обов`язків військовослужбовцями Збройних Сил України у вихідні, святкові та неробочі дні з подальшим наданням часу для відпочинку (додаток 4).
Пунктом 3 розділу II Інструкції № 27 передбачено також, що в умовах особливого періоду на військові частини додатково покладається надання військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, які виконували службові обов`язки у вихідні, святкові та неробочі дні поза пунктами постійної дислокації військової частини, відповідного часу (іншого дня) для відпочинку, у тому числі з можливістю виїзду до місця проживання сім`ї.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ними механізм є механізмом поточної, наближеної в часі компенсації: відповідний час для відпочинку надається командиром (начальником), як правило, протягом наступного тижня, а Інструкція № 27 оперує поняттям відповідного часу (іншого дня) для відпочинку, тобто заміщувального дня, а не сукупності накопичених днів. Жодна із зазначених норм не передбачає ані накопичення невикористаних днів відпочинку, ані їх перенесення на невизначений строк, ані обов`язку надати такі дні одноразово перед виключенням військовослужбовця зі списків особового складу, ані виплати за них грошової компенсації.
Твердження позивача про те, що словосполучення «як правило» повністю виключає будь-який строк надання часу для відпочинку, а граничним строком є день виключення зі списків особового складу, ґрунтується на довільному тлумаченні частини 6 статті 10 Закону № 2011-XII. Наведене застереження допускає відступ від тижневого строку в окремих випадках з огляду на умови проходження військової служби, проте не змінює природи норми і не перетворює щотижневий механізм надання часу для відпочинку на безстрокове накопичення днів, які підлягають наданню одночасно після припинення військової служби.
Такий висновок підтверджується і системним аналізом законодавства. Пунктом 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII прямо передбачено, що у рік звільнення військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток; аналогічні за змістом положення закріплено пунктами 21, 22 статті 10-1 Закону № 2011-XII. Отже, законодавець, урегульовуючи наслідки невикористання військовослужбовцем часу відпочинку, встановив компенсаційний механізм на випадок звільнення з військової служби виключно щодо відпусток. Щодо часу для відпочинку за виконання службових обов`язків у вихідні, святкові та неробочі дні такого механізму законодавцем не запроваджено, що виключає можливість його застосування за аналогією.
Крім того, час для відпочинку за своєю правовою природою є часом, вільним від виконання обов`язків військової служби. Надати такий час можливо лише особі, яка несе ці обов`язки. Позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 з 14.11.2025, статусу військовослужбовця він не має, а тому вимога зобов`язати відповідача надати йому 37 днів відпочинку є такою, що об`єктивно не може бути виконана, а судове рішення про її задоволення не відновило б жодного права позивача.
Не ґрунтується на нормах права і вимога про надання днів відпочинку зі збереженням грошового забезпечення. Абзацом 3 пункту 7 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260), на який посилається сам позивач, встановлено, що військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. Наведене положення виключає виплату позивачу грошового забезпечення за період після 14.11.2025. Посилання позивача на пункт 15 розділу I Порядку № 260 суд відхиляє, оскільки цей пункт визначає випадки, за яких грошове забезпечення не виплачується військовослужбовцю під час проходження ним військової служби, і не може бути підставою для виплати грошового забезпечення особі, яка військову службу не проходить.
Щодо вимог про визнання протиправним та скасування пункту 7 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.11.2025 № 329 і про зобов`язання виключити позивача зі списків особового складу з дня, наступного за днем використання днів відпочинку, суд зазначає таке.
Відповідно до абзацу 1 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
Згідно з абзацом 3 пункту 242 Положення № 1153/2008 особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Наведена норма містить вичерпний перелік видів забезпечення, якими звільнена особа має бути забезпечена на день виключення зі списків особового складу, а саме грошовим, продовольчим і речовим. Відповідний час для відпочинку до жодного з цих видів забезпечення не належить і видом забезпечення військовослужбовця не є. Положення № 1153/2008 взагалі не містить норми, яка пов`язувала б виключення військовослужбовця зі списків особового складу з наданням йому часу для відпочинку за виконання службових обов`язків у вихідні, святкові та неробочі дні. З огляду на це доводи відповідача про те, що пункт 242 Положення № 1153/2008 на спірні правовідносини не поширюється, суд визнає обґрунтованими, а протилежні доводи позивача відхиляє.
Навпаки, абзац 1 пункту 242 Положення № 1153/2008 зобов`язує військову частину виключити звільненого з військової служби військовослужбовця зі списків особового складу. Наказ про виключення зі списків особового складу є похідним розпорядчим актом, який реалізує раніше прийняте рішення про звільнення з військової служби.
При цьому наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 13.11.2025 № 447, яким позивача звільнено з військової служби, у цій справі не оскаржується і є чинним. Скасування за таких обставин лише похідного наказу про виключення зі списків особового складу призвело б до правової ситуації, за якої особа, звільнена з військової служби, продовжувала б перебувати у списках особового складу військової частини, що прямо суперечить пункту 242 Положення № 1153/2008 і не може бути наслідком судового рішення.
Крім того, статтею 64 Статуту внутрішньої служби встановлено, що для прийняття і здавання посади командира батальйону визначено строк не більше ніж 5 днів. Позивач обіймав посаду командира 1 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 , був звільнений з військової служби 13.11.2025 та виключений зі списків особового складу 14.11.2025, тобто в межах установленого строку. Ознак протиправності дій відповідача під час видання наказу від 14.11.2025 № 329 суд не встановив.
Суд також враховує, що розрахунок 37 днів відпочинку зроблено позивачем як проста сукупність усіх календарних субот і неділь, що припадали на періоди з 01.12.2024 по 16.03.2025 та з 25.10.2025 по 09.11.2025. Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Установлений частиною 2 статті 77 цього Кодексу обов`язок суб`єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності не звільняє позивача від доведення фактичної підстави заявлених ним вимог. Доказів, які підтверджували б залучення позивача до виконання службових обов`язків саме у кожен із перелічених ним днів, матеріали справи не містять. Довідка про безпосередню участь у заходах від 14.11.2025 № 4784/Д6/6150 та накази про зарахування до складу сил і засобів угруповань військ підтверджують періоди участі позивача у відповідних заходах, проте не свідчать про виконання ним службових обов`язків у конкретні вихідні дні понад установлену тривалість службового часу.
Не підтверджують заявлених вимог і посилання позивача на виплату йому додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану». Відповідно до пункту 2 розділу XXXIV Порядку № 260 така винагорода виплачується у розрахунку на місяць пропорційно часу участі військовослужбовця у бойових діях та заходах із забезпечення оборони України, тобто підтверджує участь у таких діях і заходах, а не виконання службових обов`язків у конкретні вихідні, святкові чи неробочі дні.
Посилання позивача на правові позиції Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 20.12.2017 № 2-р/2017, Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18, та практику Європейського суду з прав людини щодо тлумачення норм на користь особи у разі їх неоднозначного або множинного тлумачення суд відхиляє. Наведені правові позиції підлягають застосуванню за наявності дійсної правової невизначеності, тоді як механізм надання часу для відпочинку викладений у частині 6 статті 10 Закону № 2011-XII та пункті 3 розділу II Інструкції № 27 достатньо чітко і множинного тлумачення не допускає. Відсутність у законодавстві норми, яка передбачала б накопичення днів відпочинку та їх надання після припинення військової служби, є не наслідком нечіткості закону, а свідомим вибором законодавця, який урегулював компенсаційні наслідки невикористання лише щодо відпусток.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності та надавши правову оцінку доводам сторін, суд дійшов висновку, що норми, на які посилається позивач, не встановлюють обов`язку військової частини накопичувати невикористані дні відпочинку за виконання службових обов`язків у вихідні дні та надавати їх одноразово перед виключенням військовослужбовця зі списків особового складу, а так само не пов`язують правомірність виключення зі списків особового складу з наданням такого часу для відпочинку. Отже, бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , про визнання протиправною якої просить позивач, відсутня, а наказ командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.11.2025 № 329 у частині виключення позивача зі списків особового складу прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством. Похідні вимоги про зобов`язання надати 37 днів відпочинку зі збереженням грошового забезпечення та про зобов`язання виключити позивача зі списків особового складу з дня, наступного за днем використання цих днів, також задоволенню не підлягають.
За таких обставин позовні вимоги є необґрунтованими, а тому в задоволенні позову належить відмовити повністю.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 12 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», судовий збір ним не сплачувався, доказів понесення інших судових витрат сторонами не надано, у зв`язку з чим розподіл судових витрат за правилами статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Єфанова