ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 серпня 2026 року
м. Харків
справа № 953/1758/25
провадження № 22-ц/818/3588/26
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Муренченко С.А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
треті особи - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі ОСОБА_3 , на заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 лютого 2026 року в складі судді Лисиченко С.М.
в с т а н о в и в:
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Позовна заява мотивована тим, що від шлюбу у нього з ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка, ОСОБА_4 .
Зазначив, що з лютого 2014 року шлюб між ними фактично припинений, за взаємною домовленістю дитина залишалася проживати з ним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 10.02.2015 шлюб між сторонами розірваний. У подальшому, рішенням суду апеляційної інстанції від 23.06.2015 визначено місце проживання дитини з ним.
Вказав, що із вказаного часу ОСОБА_2 свідомо та добровільно самоусунулася від виконання батьківських обов`язків, дитину не навідує, не спілкується з нею, успіхами не цікавиться, матеріальної допомоги на утримання не надає. Стягнення аліментів на утримання дитини з ОСОБА_2 ним в судовому порядку не здійснювалося.
Посилався на те, що фактично дитина має догляд та утримання, виховання та піклування від єдиного з батьків - нього.
Вказав, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини йому необхідно для захисту прав дитини, отримання соціальної допомоги на її утримання, отримання додаткових гарантій праці та відпочинку щодо матеріальної допомоги, відпусток по догляду за дитиною, заохочень, гарантій при звільненні.
Просив визнати ОСОБА_1 таким, що самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись з заочним рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив заочне рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що він не звернувся до суду з вимогою щодо будь-якого обмеження батьківських прав та/або обов`язків ОСОБА_2 , не просив встановити умови або застереження для здійснення таких, оскільки відповідач свої батьківські права тривалий час на здійснює, обов`язків не виконує. За таких умов потреба у позбавленні або обмеженні батьківських прав ОСОБА_2 вважається відсутньою, застосування до відповідачки вищої міри покарання за невиконання батьківських обов`язків не є метою для нього, єдиною ціллю якого є забезпечення найкращих інтересів та убезпечення дитини. Даний позов не містить вимоги про обмеження або іншу зміну обсягу батьківських прав ОСОБА_2 , мова йде про визначення в судовому порядку певного стану особи, яка має збільшений обсяг обов`язків та відповідальності за забезпечення прав та охоронюваних інтересів дитини, внаслідок давно існуючого та триваючого невиконання відповідачкою батьківських обов`язків. Законодавство України не містить норм права, які б ставили в залежність обсяг батьківських прав матері від рішення суду про визнання батька таким, що самостійно виховує та утримує дитину. Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане з встановленням обставин невиконання матір`ю батьківських обов`язків щодо дитини, що жодним чином не змінює обсяг її сімейних прав або обов`язків, а є лише констатацією такого невиконання упродовж більш ніж десяти років та наразі, без позбавлення матері можливості в будь-який час повернутися до здійснення материнства. Матеріали справи не містять відомостей про факти, які б перешкоджали матері виконувати свої батьківські обов`язки, підтвердження факту самостійного виховання та утримання дитини батьком необхідне йому для отримання відстрочки від мобілізації. Тобто у цьому випадку йде мова про спір між батьками не щодо зменшення обсягів здійснюваних батьківських прав, а щодо встановлення в судовому порядку вже існуючих певних обставин в умовах війни, а саме - становища, при якому батько самостійно виховує та утримує дитину. Таке встановлення необхідне для забезпечення повноцінного догляду та належних умов для дитини і збереження її прав та інтересів.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, заочне рішення суду - залишити без змін.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 19.10.1991 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 10 лютого 2015 року у справі № 639/653/15-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розірвано (а.с.15).
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 23 червня 2015 року у справі №639/2325/15 апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 29 квітня 2015 року - скасовано, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Управління у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики виконкому Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини, - задоволено, визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком, ОСОБА_1 (а.с.13-14).
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12).
Відповідно до довідки КП «Харківський ліцей №153» Харківської міської ради №01-26/786-24 від 16.12.2024, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ученицею 6-Г класу. Навчається в ХЛ №153 з першого класу, має високий рівень досягнень. Опікується дитиною батько - ОСОБА_1 . З 01.09.2019 батько дитини активно бере участь у вихованні доньки, цікавиться станом успішності та розвитком дитини, спілкується з класним керівником, відвідує батьківські збори, є активним учасником позакласного життя не тільки дитини, а й закладу освіти, де навчається його донька. Мати не цікавиться успіхами доньки, контакту з учителями не має, з колективом не спілкується, дружні стосунки не підтримує (а.с.9).
Згідно з довідкою ФОП ОСОБА_5 від 06.01.2025, ОСОБА_6 відвідує танцювальний колектив «ENERGY» з 2018 року по теперішній час. Дитину приводить та забирає батько ОСОБА_1 . Дитина завжди життєрадісна, охайна, доглянута. Батько відвідує тренування та конкурси за участю донька та матеріально забезпечує всім необхідним для занять та виступів (одяг, взуття, танцювальні костюми та інше). Мати контакту з тренером не підтримує, із керівником не спілкується (а.с.10).
Відповідно до листа КП «Міська дитяча поліклініка №2» Харківської міської ради від 03.01.2025 №9/0/535-25, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває під наглядом фахівців підприємства з моменту виписки з пологового будинку. Батько дитини - ОСОБА_1 здійснює догляд за здоров`ям та розвитком своєї доньки. Батько супроводжує дівчинку під час відвідування лікарів підприємства, на чергові та позачергові медичні огляди, забір біоматеріалів для лабораторних аналізів, спілкується з медичними працівниками стосовно стану її здоров`я. Мати дитини - ОСОБА_2 останнім часом дитину не супроводжує до поліклініки. Станом здоров`я доньки не цікавиться, зв`язок з медичними працівниками не підтримує (а.с.11).
Згідно довідки №02/714 від 22.06.2023 відділу соціального захисту населення пільгових категорій громадян управління соціального захисту населення Харківської РДА, ОСОБА_1 та його донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , були зареєстровані як внутрішньо переміщені особи. ОСОБА_1 отримував допомогу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №332 від 20.03.2022 «Порядок надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особами» з 30.04.2022 по 14.10.2022 (а.с.18).
Відповідно до довідки №2272ВС від 05.05.2025 Управління соціального захисту населення Харківської районної державної адміністрації, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не перебувала на обліку, як внутрішньої приміщена особа з 30.03.2022 по 14.10.2022, за адресою фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 , не проживає. За даною адресою з 30.03.2022 по 14.10.2022 були зареєстровані та фактично проживав ОСОБА_1 зі своєю донькою ОСОБА_4 (а.с.30,36).
Згідно довідки від 01.10.2025 ТОВ «ЮРИС», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з 21.08.2025 займає посаду заступника директора ТОВ «ЮРИС». За період з серпня по вересень 2025 року отримав заробітну плату у розмірі 20539,67 грн (а.с.82).
Відповідно даних військового квитка (тимчасового посвідчення) серія НОМЕР_1 , ОСОБА_1 перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_6 . Військове звання - рядовий. Група обліку - всі види ЗСУ, родів військ і служб, для яких не визначені особливі вимоги щодо проходження військової служби (а.с.86-87).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У частині 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звернувшись до суду із заявою, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що саме він здійснює догляд за дочкою, створив для неї належні побутові умови для проживання, займається її вихованням, керуючись забезпеченням інтересів дитини, а також надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Вимоги заяви пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків із виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду: від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Колегія суддів зазначає, що встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Між тим, надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків судом не встановлено і позивачем не доведено.
Водночас судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків з виховання дитини.
При цьому колегія суддів зазначає, що позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дитини із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини.
Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.
Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.
Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/1).
Надана до суду апеляційної інстанції копія витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 170/26/127/В від 06.07.2026, відповідно до якого ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності, висновків суду не спростовує, зважаючи на те, що докази відстрочки від мобілізації надано вже після ухвалення рішення у справі.
При цьому зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо неповнолітньої дитини.
Суд правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності загалом дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Обставини справи встановлені судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі ОСОБА_3 , - залишити без задоволення.
Заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 лютого 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова