УХВАЛА
05 серпня 2026 року
м. Київ
справа №160/21829/25
адміністративне провадження № К/990/34538/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Дашутіна І. В.,
суддів - Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2026 року у справі № 160/21829/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,
установив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції України в Дніпропетровській області, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих поліцейських Дніпровського РУП № 2 ГУНП» № 1445к від 07 липня 2025 року стосовно ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області № 938о/с від 10 липня 2025 року «По особовому складу» щодо звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції в частині формулювання підстави звільнення: пункт 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку з реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України);
- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області внести зміни до наказу № 938о/с від 10 липня 2025 року «По особовому складу» щодо підстави звільнення та дати звільнення, зазначивши підставою звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції пункт 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням), а датою звільнення - 18 липня 2025 року.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2026 року рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року в адміністративній справі № 160/21829/25 змінено в частині мотивів його прийняття.
Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень і доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить із такого.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондують положення статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частини третьої статті 2 та частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Частиною першою статті 328 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що спір у цій справі виник з приводу проходження та звільнення позивача з публічної служби.
Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби належать до справ незначної складності, крім справ, у яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне або особливо відповідальне становище. Оскільки позивач обіймав посаду старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу кримінальної поліції, яка не належить до посад, що передбачають зайняття відповідального чи особливо відповідального становища, ця справа є справою незначної складності у розумінні пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України.
Враховуючи, що ця справа законом віднесена до справ незначної складності, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги та про наявність одного з випадків, визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах незначної складності, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.
Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Верховний Суд проаналізувавши наведені доводи скаржника зауважує, що правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
У Рішенні від 22 листопада 2023 року у справі № 3-88/2021(209/21, 47/22, 77/23,188/23) Конституційний Суд України зазначив, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції під час перегляду в касаційному порядку судових рішень має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків судових рішень, а не задля нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у вчиненні правосуддя. Унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в у процесуальному законі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Саме по собі посилання скаржника на необхідність формування Верховним Судом правових висновків щодо застосування положень Дисциплінарного статуту Національної поліції України не свідчить про наявність такого виняткового правового питання.
Питання, порушені у касаційній скарзі, фактично зводяться до незгоди скаржника з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів та встановленими ними фактичними обставинами справи, зокрема щодо наявності в діях позивача складу дисциплінарних проступків, достатності доказів, дотримання процедури службового розслідування та пропорційності застосованого дисциплінарного стягнення.
При цьому скаржник не навів обґрунтування того, що порушені ним питання мають загальне значення для невизначеного кола правовідносин або що існує об`єктивна необхідність формування нового підходу до застосування норм права. Наведені у касаційній скарзі доводи спрямовані передусім на переоцінку доказів у конкретній справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо окремих аспектів застосування норм Дисциплінарного статуту саме по собі не є достатнім для визнання справи такою, що має фундаментальне значення. Для застосування підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України необхідним є доведення не лише відсутності правового висновку, а й того, що вирішення відповідного питання має визначальне значення для формування єдності судової практики.
У цій справі спір виник у зв`язку з оцінкою конкретних обставин проходження служби позивачем, змісту наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, матеріалів службового розслідування та наданих сторонами доказів. Тому наведені скаржником питання не виходять за межі індивідуального спору.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Встановлення в КАС України виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи та гарантувати особі права на остаточне та обов`язкове судове рішення.
З наведених скаржником доводів не вбачається виняткового випадку й того, що рішення у цій справі, у контексті індивідуальних ознак цього спору, тягне за собою наслідки, які мають самобутню своєрідність, особливості, характерні виключно для особи, яка подає касаційну скаргу. Скаржник не продемонстрував й наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду справи.
Також касаційна скарга не містить і доводів щодо порушення судами попередніх інстанцій питань права згідно з чинним законодавством України, Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті щодо неспроможності держави дотримуватися своїх позитивних зобов`язань в частині регулювання певного виду діяльності, яка має шкідливі наслідки для заявника, а також досягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїми правами, існувала давно, була добре відома органам влади та має триваючий характер.
Наявність для особи несприятливих наслідків судового рішення, у тому числі припинення проходження служби, саме по собі не свідчить про виняткове значення справи у розумінні зазначеної норми. Будь-який спір щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень має певне значення для його учасника, однак законодавець передбачив додаткову умову - винятковість такого значення.
Скаржник не навів обставин, які б свідчили про особливий, відмінний від інших аналогічних спорів, вплив цієї справи на його права, інтереси чи правове становище. Посилання на можливий вплив рішення на професійну репутацію, подальше проходження публічної служби та реалізацію трудових прав є загальними міркуваннями та не підтверджують наявності виняткового значення справи.
Крім того, скаржник вказує, що встановлені у цій справі обставини щодо вчинення дисциплінарних проступків та правомірності звільнення не можуть бути повноцінно спростовані скаржником в іншому судовому провадженні, оскільки саме ця справа є належним і безпосереднім способом судового контролю за наказами № 1445к від 07 липня 2025 року та № 938 о/с від 10 липня 2025 року.
Таке твердження є необґрунтованим, оскільки наведені доводи мають загальний характер та не містять зазначення конкретної іншої судової справи, у межах якої скаржник буде позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженими судовими рішеннями. Саме лише посилання на те, що ця справа є належним способом судового контролю за наказами про застосування дисциплінарного стягнення, не свідчить про наявність передбаченої законом виключної обставини. Скаржник не навів, які саме встановлені судами обставини можуть мати преюдиційне значення в іншому провадженні, не визначив такого провадження та не довів неможливість їх спростування в його межах.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".
Отже, враховуючи наведене, Верховний Суд вважає недоведеним посилання скаржника на підпункти «а» та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
При цьому, незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/ процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/ відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що за поданою касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2026 року у справі № 160/21829/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Головуючий І. В. Дашутін
Судді А. Г. Загороднюк
В. М. Соколов