ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/5543/26 Справа № 172/1371/25 Суддя у 1-й інстанції - Битяк І. Г. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 серпня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Гапонова А.В., Красвітної Т.П.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №172/1371/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області, про позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року, ухвалене у складі судді Битяка І.Г.,-
ВСТАНОВИВ:
У червні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Васильківського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.
В обґрунтування позову зазначила, позивач ОСОБА_1 є матір`ю неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а батьком дитини є відповідач у справі ОСОБА_2 .
Вказує, що позивач і донька зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , однак проживають за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 , в будинку матері позивача, так як мама допомагає їй з дитиною, коли позивачка знаходиться на роботі.
Зазначає, що позивач працює з 13 серпня 2011 року в УЗ місто Дніпро ПКВЧД-11 провідником пасажирського вагону, має щомісячний дохід у вигляді заробітної плати. З кінця 2015 року вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років. Батько дитини ОСОБА_2 не брав участі у вихованні та утриманні доньки з часу, коли їй виповнилося 10 місяців. Приблизно на початку 2017 року вона разом з донькою переїхала від відповідача, оскільки він не цікавився ні життям, ні здоров`ям доньки. Фактично з самого народження дитини позивач сама виховувала і утримувала доньку. Жодного разу батько не приїхав до дитини, не зателефонував, не привітав з днем народження, Новим роком, хоча с.Вербівське, куди вони переїхали жити разом з донькою, знаходиться недалеко від місця його проживання в с.Павлівка, це в межах однієї територіальної громади.
Вказує, що у 2020 році вона звернулась до Васильківського районного суду Дніпропетровської області із заявою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання доньки. Синельниківським ВДВС Синельниківського району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м.Одеса) було відкрито виконавче провадження №63757709.
Зауважує, що аліменти на утримання доньки відповідач не сплачує, матеріально дитину не утримує, у зв`язку з чим відповідач має заборгованість зі сплати аліментів станом на травень 2025 року у сумі 191 114,90 грн.
Також у 2021 році позивач зверталася до правоохоронних органів із заявою про ухилення ОСОБА_2 від сплати аліментів, однак отримала відповідь, що місцезнаходження боржника невідоме і у разі встановлення місця проживання ОСОБА_2 відносно нього буде складено адміністративний протокол за ст.183-1 КУпАП.
Згідно з довідкою наданою директором КЗДОЗР (дитячий садок) «Сонечко» Васильківської селищної ради від 01 квітня 2025 року, ОСОБА_4 , 2016 року народження була зареєстрована та відвідувала дитячий садок з 01 вересня 2018 року по 01 вересня 2022 року, дитину виховувала мама, яка забезпечувала повноцінне життя дівчинки, ОСОБА_5 мала все необхідне для життя та відвідування дитячого садка, тато у вихованні дівчинки участі не брав, всі заходи, які проводилися в закладі, тато не відвідував. З довідки директора Авангардської гімназії Васильківської селищної ради від 02 квітня 2025 року вбачається, що у період навчання з 01 вересня 2021 року по 31 січня 2023 року ОСОБА_4 , 2016 року народження, батько дівчинки ОСОБА_2 не брав участі в освітньому процесі, не цікавився навчанням ОСОБА_5 , не відвідував батьківські збори, жодного разу не з`явився до гімназії, не підтримував зв`язок ні з класним керівником, ні з адміністрацією закладу. Згідно з довідкою директора Дніпровської гімназії № 76 від 16 травня 2025 року ОСОБА_4 навчалася у вказаному закладі протягом 2024-2025 навчального року, навчалася дистанційно, відповідала на уроках, мати дитини спілкувалася з педагогами, цікавилася шкільним життям дитини. Батько дитини контакту зі школою не підтримував, із вчителями не навчався. Тобто, майже з самого народження, а точніше приблизно з десятимісячного віку доньки, відповідач не проявляє інтересу до дитини, не цікавиться життям доньки, її духовним та фізичним розвитком, її успіхами в навчанні, її дозвіллям, не забезпечує її матеріально.
Зазначає, що донька взагалі не знає і не пам`ятає свого батька. Окрім цього, з офіційного сайту Судової влади України позивачу стало відомо про вирок відносно відповідача за умисне вбивство та умисне знищення чужого майна шляхом підпалу (вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2024 року у справі №172/147/23), за сукупністю злочинів ОСОБА_2 призначене покарання у виді 13 років позбавлення волі. Вирок набрав законної сили 03 вересня 2024 року. Де саме відбуває покарання ОСОБА_2 їй не відомо. Наразі єдиним законним опікуном неповнолітньої доньки є позивач, вона матеріально забезпечує доньку, піклується про її духовний, фізичний та психологічний розвиток, цікавиться її шкільним життям, успіхами у навчанні, дозвіллям, станом її здоров`я, вона завжди на зв`язку з донькою, навіть коли перебуває на роботі, приділяє їй належну увагу, проявляє усю турботу та піклування, докладає усіх зусиль аби донька отримувала все необхідне для її віку.
Вказує, що батько дитини свідомо ухиляється від своїх прямих обов`язків щодо виховання доньки ОСОБА_5 , майже з самого її народження не проявляє інтересу до її життя, здоров`я, шкільного навчання, фізичного та психологічного розвитку. При цьому, позивач жодним чином ніколи не перешкоджала спілкуванню батька та дитини.
Вважає, що батько дитини самоусунувся від виконання батьківських обов`язків відносно доньки ОСОБА_5 .
У зв`язку з цим просить суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно його неповнолітньої доньки ОСОБА_5 , 2016 року народження.
Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав - відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, вважає його таким, що не відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідач, будучи особою працездатного віку, навіть в умовах ізоляції від суспільства може працювати та заробляти кошти на утримання доньки, однак свідомо ухиляється від обов`язку з утримання своєї дитини.
Вважає, що у відповідача повністю відсутній інтерес до життя, стану здоровя дитини, не приймає участі у вихованні та розвитку дитини, не проявляє зацікавленості у спілкуванні з нею, нехтує своїм обовязком забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, що підтверджує той факт, що відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обовязків відносно своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_5 .
Звертає увагу, що орган опіки та піклування Васильківської селищної ради під час розгляду справи в суді першої інстанції надав висновок про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_5 , 2016 року народження.
Зазначає, що позивачем долучені достатні, достовірні та належні докази для задоволення позову.
У зв`язку з чим, просить рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року - скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відповідач своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Хачікян М.П. у судовому засіданні апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З урахуванням вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_3 , у свідоцтві про народження якої ОСОБА_6 вказана матір`ю дитини, ОСОБА_2 - батьком.
Згідно з розрахунком державного виконавця Синельниківського ВДВС Синельниківського району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м.Одеса) станом на 02 червня 2025 року у ОСОБА_2 існує заборгованість зі сплати аліментів у сумі 191 114,90 грн.
Згідно з довідкою наданою директором КЗДОЗР (дитячий садок) «Сонечко» Васильківської селищної ради від 01 квітня 2025 року, ОСОБА_4 , 2016 року народження, була зареєстрована та відвідувала дитячий садок з 01 вересня 2018 року по 01 вересня 2022 року, дитину виховувала мама, яка забезпечувала повноцінне життя дівчинки, ОСОБА_5 мала все необхідне для життя та відвідування дитячого садка, тато у вихованні дівчинки участі не брав, всі заходи, які проводилися в закладі, тато не відвідував.
З довідки директора Авангардської гімназії Васильківської селищної ради від 02 квітня 2025 року вбачається, що у період навчання з 01 вересня 2021 року по 31 січня 2023 року ОСОБА_4 , 2016 року народження, батько дівчинки ОСОБА_2 не брав участі в освітньому процесі, не цікавився навчанням ОСОБА_5 , не відвідував батьківські збори, жодного разу не з`явився до гімназії, не підтримував зв`язок ні з класним керівником, ні з адміністрацією закладу.
Згідно з довідкою директора Дніпровської гімназії №76 від 16 травня 2025 року ОСОБА_4 навчалася у вказаному закладі протягом 2024-2025 навчального року, навчалася дистанційно, відповідала на уроках, мати дитини спілкувалася з педагогами, цікавилася шкільним життям дитини. Батько дитини контакту зі школою не підтримував, із вчителями не спілкувався.
З 13 серпня 2011 року позивачка працює в УЗ місто Дніпро ПКВЧД-11 провідником пасажирського вагону, має щомісячний дохід у вигляді заробітної плати, що підтверджується довідками про доходи від 16 травня 2025 року.
Відповідно до вироку Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2024 року у справі №172/147/23 ОСОБА_2 засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст.115, ч.2 ст.194 КК України до позбавлення волі на строк 13 років. Строк відбування покарання ОСОБА_2 обчислювати з 18 червня 2024 року та зарахувати в строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення ОСОБА_2 з 11 листопада 2022 року по 18 червня 2024 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з тих підстав, що відповідач з 11 листопада 2022 року перебуває під вартою в місцях позбавленні волі, тому дійшов висновку, що відповідач з поважних причин не брав участі у вихованні своєї доньки та не спілкувався з нею, не сплачував аліменти на її утримання.
Суд врахував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, оскільки матеріали справи не містять належних та достатніх доказів того, що невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків щодо малолітньої ОСОБА_4 відбувається з його вини, зважаючи, що доводи, на які посилається позивач, не є таким, що заслуговують на застосування такого крайнього заходу впливу, яким є позбавлення батьківських прав, а також враховуючи, що під час розгляду справи судом не встановлено факту умисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків щодо дитини та не встановлено наявності передбачених законом підстав для позбавлення його батьківських прав.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини.
На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства).
У частині сьомій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави для позбавлення батьківських прав, закріплені в статті 164 СК, є вичерпними, і жодні інші обставини не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав одного з батьків.
Так, ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що тлумачення частини першої статті 164 СК дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Крім того, зазначені чинники повинні мати систематичний та постійний характер (див. постанову Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі № 756/6112/18).
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача (див. постанову Верховного Суду від 29 травня 2020 року у справі № 739/2159/18).
Отже, аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Верховний Суд у постанові від 06 травня 2020 року у справі №753/2025/19 (провадження №61-1344св20), зробив висновок, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 9 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №522/10703/18 (провадження №61-4014св20) зазначено, що під час вирішення судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і брати участь у її вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається мати, не свідчить безумовно про те, що батько дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками.
Особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 320/5094/19, від 22 листопада 2023 року у справі № 320/4384/18, від 07 березня 2024 року у справі № 947/7448/22, від 01 серпня 2024 року у справі № 366/52/21).
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання матері чи батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, має оціночний характер, залежить від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.
Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до статті 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 358/689/22 (провадження №61-13923св23)).
Як було встановлено судом першої інстанції, що на теперішній час відповідач ОСОБА_2 дійсно не спілкується з малолітньою ОСОБА_3 , оскільки з 11 листопада 2022 року перебуває в місцях позбавленні волі, а тому з поважних причин не бере участі у вихованні своєї доньки та не спілкується з нею, не сплачує аліменти на її утримання. Надав до суду першої інстанції заяву в якій заперечував проти позову, висловив бажання спілкуватись з донькою.
Матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідач вчиняв відносно своєї дитини адміністративні або інші правопорушення. Надані стороною позивача докази, не містять доказової інформації щодо ухилення ОСОБА_2 від участі у вихованні дитини.
У цій справі колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав.
Суд правильно виснував, що відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якого можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з батьком сімейних відносин не буде відповідати інтересам дітей.
Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та надавши оцінку наданим доказам, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК, для позбавлення відповідача батьківських прав відсутні, позбавлення його батьківських прав щодо дитини, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дітей на їх виховання, захист їх інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
При цьому суд першої інстанції, відповідно до приписів статті 19 СК, обґрунтовано та правильно зазначив, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер та не є обов`язковим для суду, який оцінює всі надані докази в сукупності.
З огляду на викладене колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом наданих позивачем доказів та невстановлення фактичних обставин справи, оскільки узагальнені доводи апелянта в апеляційній скарзі про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав є недоведеними.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення спору, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року підлягає залишенню без змін.
Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційних скарг без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складено 05.08.2026р.
Головуючий суддя О.В. Агєєв