Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
06.08.2026 Справа №607/14469/26 Провадження №2/607/6262/2026
м. Тернопіль
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі:
-головуючої судді Сташків Н.М.,
-за участі секретаря судового засідання Войтків С.М.,
у присутності учасників процесу:
-представника позивача ОСОБА_1 ,
-відповідачки ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому підготовчого судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в місті Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя,
ВСТАНОВИВ:
01.07.2026 позивач ОСОБА_4 , через свого представника ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Зазначені позовні вимоги обґрунтовує тим, що шлюб зареєстровано 08.06.1995, про що зроблено актовий запис № 666 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції. Спільне життя з відповідачкою не склалося, між ними фактично припинилися подружні стосунки та вони перестали вести спільне господарство. Подальше збереження шлюбу суперечить інтересам позивача. За час шлюбу сторони набули у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею: 29,5 кв.м, в тому числі, житлова площа: 11,5 кв.м. Відповідачка створює перешкоди в користуванні цією квартирою, заперечує наявність прав позивача на неї, змінила у ній вхідні замки, не допускає позивача до цього майна. Сторони не досягли домовленості щодо поділу спільно набутого майна. Тому, враховуючи презумцію спільної сумісної власності подружжя та виходячи з рівності часток подружжя в такому майні, позивач просив визнати за ним право власності на 1/2 частку зазначеної квартири в порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Також просив стягнути з відповідачки понесені ним судові витрати - 7971,99 грн судового збору за подання даної позовної заяви та 30000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.
Ухвалою суду від 06.07.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 28.07.2026 на 11 год. 30 хв.
23.07.2026 від відповідачки, через її представника ОСОБА_3 , надійшла заява про визнання позову, в якій вона зазначила про визнання обох позовних вимог, просила задовольнити позов про розірвання шлюбу та поділ майна в повному обсязі. У зв`язку з визнанням позову просила повернути позивачу 50% сплаченого судового збору з бюджету, а щодо стягнення з неї судових витрат просила відмовити, посилаючись на те, що: 1) позивач добровільно сплатив судовий збір за 1/2 частину квартири, яка й так йому належала за законом, а спір про це фактично відсутній; 2) відповідачка має інвалідність 3 групи, працює вчителем, отримуючи невисоку заробітну плату; 3) розмір витрат на правничу допомогу є необгрунтованим та неспівмірним зі складністю справи, яка є незначною; 4) один із двох окремих договорів укладений з метою підготовки та ведення справи про розірвання шлюбу, інший - про поділ майна, а фактично пред`явлено одну позовну заяву; 5) відповідачка позов визнала на етапі підготовчого судового засідання і ще до звернення позивачем до суду намагалася вирішити спір у добровільному порядку, тому подальшого ведення справи в суді та участі в судових засіданнях представника позивача не буде; 6) позивач не надав переліку послуг адвоката, за які сплачено кошти за договорами про надання правничої допомоги.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив розірвати шлюб і визнати за позивачем право власності на 1/2 набутої в шлюбі квартири. Вказав, що погоджується з доводами відповідачки про наявність підстав для повернення позивачу 50% судового збору з бюджету, але решту судових витрат просив стягнути з відповідачки в повному обсязі, посилаючись на те, що ці витрати фактично понесені, а підставою пред`явлення позову було створення відповідачкою перешкод позивачу в користуванні належним йому майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У судовому засіданні відповідачка та її представник підтримали заяву про визнання позову, просили позов задовольнити, а у стягненні з відповідачки судових витрат відмовити з підстав, зазначених у письмовій заяві.
Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України у випадку визнання позову відповідачем суд ухвалює рішення за результатами підготовчого провадження.
Ухвалення та проголошення судового рішення згідно з вимогами ч. 1 ст. 244 ЦПК України відкладено до 15 год 06.08.2026.
Суд, заслухавши представника позивача, відповідачку та її представника, дослідивши та оцінивши зібрані у справі докази, встановив такі обставини:
08.06.1995 сторони зареєстрували шлюб, про що зроблено актовий запис № 666 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції.
Неповнолітніх дітей від цього шлюбу немає.
Як убачається з викладених у позовній заяві обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, та наданих у судовому засіданні пояснень, спільне життя між сторонами не склалося, між ними фактично припинилися подружні стосунки та вони перестали вести спільне господарство. Подальше збереження шлюбу суперечить інтересам позивача.
За період шлюбу сторони набули у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 29,5 кв.м, в тому числі, житлова площа 11,5 кв.м., яка відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, № інформаційної довідки 483526631 від 26.03.2026, зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 26.10.2020 на підставі акту приймання-передачі від 15.09.2020, довідки № 87 від 15.09.2020, виданих СК «Надія М».
З зазначених довідки та акту вбачається, що ОСОБА_2 як член споживчого кооперативу «Надія М» повністю внесла пайовий внесок щодо фінансування вищевказаної квартири, будинок прийнятий у експлуатацію 09.06.2020 та 15.09.2020 квартиру їй фактично передано.
Відповідачка не заперечила ні проти розірвання шлюбу, ні проти поділу набутого за час шлюбу майна, визнала позов повністю, пояснила, що їй зрозумілі наслідки визнання позову, передбачені ч. 4 ст. 206 ЦПК України, зокрема, що у разі визнання відповідачем позову за наявності для того законних підстав суд ухвалює рішення про задоволення позову.
До правовідносин, які виникли між сторонами, суд застосовує такі норми права:
Згідно зі ст. 24 Сімейного кодексу України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Відповідно до ст. 112 Сімейного кодексу України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
На цьому ж наголошує Верховний Суд України в п. 10 Постанови Пленуму за № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" - проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та підтримана в подальшій послідовній практиці ВС.
Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Віднесення спірного майна, яке було придбано за час перебування у шлюбі, до спільної сумісної власності подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними, повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі №725/1776/18, у якій Верховний Суд вказав, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, є неправильним та суперечить нормам матеріального права, що в свою чергу нівелює правовий режим спільного сумісного майна подружжя, закріпленого законодавцем в ЦК України та в СК України.
Крім цього, щодо реєстрації майна, набутого за час шлюбу, за одним із подружжя, у постанові від 04.03.2021 у справі № 343/1294/18 ВС у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відтак, висновки, викладені в постанові ВПВС від 21.11.2018 у справі № 372/504/17, постанові ВС від 12.02.2020 у справі №725/1776/18, постанові ВС від 04.03.2021 у справі № 343/1294/18 повинні бути враховані при застосуванні норм права до спірних правовідносин у даній справі.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні у справі докази, давши оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, застосовуючи до визначених правовідносин норми матеріального та процесуального права, суд вважає, що позов підлягає до задоволення.
Так, судом установлено, що спільне життя між сторонами не склалося, між ними фактично припинилися подружні стосунки та вони перестали вести спільне господарство, подальше спільне життя сторін як подружжя і збереження їхнього шлюбу суперечить інтересам позивача, що має істотне значення, тому відповідно до ст. 112 Сімейного кодексу України, шлюб підлягає до розірвання.
За період шлюбу сторони набули у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 29,5 кв.м, в тому числі, житлова площа 11,5 кв.м.
Зазначене майно набуте сторонами в період шлюбу, а відтак діє презумпція віднесення цього майна до спільної сумісної власності подружжя.
Частки сторін у зазначеній квартирі є рівними. Про відступ від засади рівності часток подружжя жодна зі сторін спору не зазначає.
За таких обставин позовні вимоги позивача про визнання за ним права власності на 1/2 частину набутої в шлюбі квартири є підставними та підлягають до задоволення.
У зв`язку з задоволенням позову відповідно до ст. 141, 142 ЦПК України підлягають розподілу між сторонами понесені судові витрати.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, згідно з ч. 2 ст. 141 цього кодексу інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Отже, позивачу слід повернути з державного бюджету 3985,99 грн сплаченого при поданні позову судового збору, а 3985,99 грн судового збору (пропорційно розміру задоволених позовних вимог) стягнути в його користь із відповідачки. При цьому суд враховує, що інвалідність 3 групи відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» не є підставою звільнення від сплати судового збору, інші обставини, на які посилається відповідачка, можуть бути враховані судом відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при розподілі інших судових витрат.
Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 137 ЦПК України) У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до ч. 8 цієї статті розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Позивач надав два договори про надання правничої допомоги, укладених між ним та адвокатським об`єднанням «Верум Про», зокрема договір № 1 про надання правничої допомоги від 26.06.2026, предметом якого є отримання від клієнта інформації і документів, надання йому консультацій, підготовка та ведення судової справи про розірвання шлюбу, та договір № 2 про надання правничої допомоги від 26.06.2026, предметом якого є отримання від клієнта інформації і документів, здобуття доказів, надання клієнту консультацій, підготовка та ведення судової справи про поділ майна подружжя. Пунктами 1.2 зазначених договорів передбачена виплата адвокатському об`єднанню гонорару, зокрема за договором № 1 у розмірі 10000 в суді першої інстанції, за договором № 2 у розмірі 20000 в суді першої інстанції. Відповідно до прибуткового касового ордера № 06/21-1 від 16.06.2026 Ситар В.Г. сплатив адвокатському об`єднанню «Верум Про» 10000 грн за договором про надання правничої допомоги № 1, згідно з касовим ордером № 06/21-1 від 16.06.2026 - 20000 грн за договором про надання правничої допомоги № 2.
ВП ВС у своїй постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зробила висновок, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру, погодинної оплати. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Щодо змісту детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, Велика Палата ВС виснувала, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у разі домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару). У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Враховуючи відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України висновки ВП ВС, викладені в цій постанові, відповідачка не може бути звільнена від відшкодування позивачу понесених витрат на правничу допомогу з підстав відсутності переліку послуг адвоката, за які сплачено кошти за договорами про надання правничої допомоги.
Разом із тим інші наведені відповідачкою обставини суд враховує як такі, що відповідно до ч. 4 ст. 137, ч. 3 ст. 141 ЦПК України мають значення для визначення розміру цих витрат.
Аналіз зазначених положень ЦПК України дає суду підстави для висновку, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, однак, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка зазначає про неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат. Для визначення суми відшкодування необхідно послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Такі висновки викладені в Постанові Великої Палати Верховного Суду у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та прослідковуються в подальшій практиці ВС.
З огляду на зазначене, суд при визначенні розміру витрат на правничу допомогу вважає обгрунтованими доводи відповідачки про те, що вона визнала позов на етапі підготовчого судового засідання, чим сприяла швидкому розгляду справи, і що справа, яка розглядається, є справою незначної складності.
Унаслідок визнання відповідачкою позову справа розглянута в підготовчому судовому засіданні. Сторони не заявляли та суд не вирішував жодних клопотань на стадії підготовки справи до судового розгляду.
Враховуючи незначну складність справи та невеликий обсяг виконаних адвокатом робіт, незначний обсяг доказів, відсутність у зв`язку з цим необхідності затрачання значного часу для виконання адвокатом робіт на підставі договорів про надання правничої допомоги № 1 та № 2 від 16.06.2026, надання правничої допомоги за цими договорами в межах однієї цивільної справи, яка внаслідок визнання позову відповідачкою розглянута в підготовчому судовому засіданні, поведінку відповідачки під час розгляду справи, яка сприяла швидкому її розгляду, суд приходить до переконання, що заявлені витрати на правничу допомогу в розмірі 30000 грн є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для відповідачки, що суперечить принципу розподілу таких витрат, а тому суд доходить висновку про зменшення заявлених до стягнення з неї судових витрат на професійну правничу допомогу до 3000 грн, що, на переконання суду, з урахуванням вищевказаних критеріїв, є розумною та співмірною сумою стягнення з відповідачки понесених позивачем витрат на правничу допомогу в даній справі.
На підставі викладеного, відповідно до ст. ст. 110, 112, ч. 2 ст. 115, 60, 69, 70 Сімейного кодексу України, керуючись ст. ст. 89, 141, 263, 264, 265, 273, ст. 354, ст. 355 ЦПК України, суд,
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя - задовольнити.
Розірвати шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , зареєстрований 08.06.1995, про що зроблено актовий запис № 666 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції.
Визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 29,5 кв.м, в тому числі житлова площа 11,5 кв.м., у порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_4 3985,99 грн грн понесеного судового збору та 3000 витрат на правничу допомогу.
Повернути ОСОБА_4 з державного бюджету 3985,99 грн судового збору, сплаченого при поданні позову відповідно до квитанції 4039-8625-6077-7987 від 30.06.2026.
Копію рішення після набрання ним законної сили надіслати до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .
Суддя Н. М. Сташків