Іванівський районний суд Одеської області
Іванівський районний суд Одеської області
Справа № 499/1096/26
Провадження № 2-а/499/9/26
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
05 серпня 2026 року селище Іванівка
Іванівський районний суд Одеської області в складі: головуючого судді Тимчука Руслана Миколайовича за участю секретаря судового засідання Чумаченко А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження з викликом сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення,
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивачка посилається на такі обставини.
Відповідно до розпорядження Коноплянської сільської ради Березівського району Одеської області № 43/к від 28.06.2024 року - вона призначена на посаду головного спеціаліста з військового обліку Коноплянської сільської ради з 01.07.2024 року.
01.07.2026 року - Т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 підполковником ОСОБА_2 було винесено постанову № 1458 про притягнення позивачки до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП.
З даною постановою позивачка категорично не погоджується, вважає її протиправною та незаконною, та такою, яка підлягає скасуванню, на підставі нижчевикладеного.
Обґрунтовуючи свою постанову, відповідач зазначає, що протягом травня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_3 було направлено до Коноплянської сільської ради ряд розпоряджень щодо оповіщення військовозобов`язаних, які проживають на території даної сільської ради про їх виклик до ІНФОРМАЦІЯ_4 , а саме під номерам 1528 від 04.05.2026 року, 1569 від 06.05.2026 року, 1755 від 20.05.2026 року, 1816 від 27.05.2026 року та 1828 від 28.05.2026 року.
На думку Відповідача ОСОБА_1 , яка є відповідальною особою у Коноплянській сільській раді по оповіщенню громадян щодо прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 не вжила заходів щодо належного оповіщення громадян, які були зазначені у вищенаведених розпорядженнях, обмежившись лише зазначенням у відомостях контролю за ходом такого оповіщення написом «з будинку ніхто не вийшов», чим на думку відповідача порушила законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізації в особливий період.
Окрім того, у своєму протоколі від 18.06.2026 року відповідач у суті адміністративного правопорушення зазначає, що позивачка не вжила заходів щодо встановлення відсутності громадян у їхньому місці мешкання таких як залучення свідків, опитування сусідів.
Позивачка звернула увагу суду на те, що дійсно відповідно до п 2.7 «Посадової інструкції головного спеціаліста з військового обліку Коноплянської сільської ради Березівського району Одеської області» обов`язком позивачки як відповідальної особи є - оповіщення на вимогу ІНФОРМАЦІЯ_2 військовозобов`язаних та резервістів про їх виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , органів СБУ, відповідних розвідувальних органів і забезпечення їх своєчасного прибуття.
Разом з тим повідомляє, що нею було виконано всі розпорядження відповідача щодо оповіщення громадян про їх виклик до відповідного ІНФОРМАЦІЯ_2 в межах її посадових обов`язків, визначених вищезгаданою посадовою інструкцією.
Так, позивачка за кошти територіальної громади, а не РТЦК та СП здійснювала виїзди до місця мешкання військовозобов`язаних осіб, які були зазначені у розпорядженнях відповідача та намагалася вручити та повідомити їх під розписку про те, що їх викликає відповідний ІНФОРМАЦІЯ_2 , що відповідачем із аналізу постанови та протоколу не заперечується.
Однак, дані особи коли бачили, що до їх домівок приходила позивачка, знаючи де вона працює та які її посадові обов`язки, не відчиняли їй дверей та не пускали її задля вручення такого оповіщення військовозобов`язаним.
Отже, позивачка доходить до висновку, що вона виконала повністю свої обов`язки щодо оповіщення таких громадян про їх виклик до військового комісаріату.
Факт того, що такі особи не відчиняли їй двері, з метою ухилення від отримання під розписку таких оповіщень - не залежав від волевиявлення самої позивачки, а тому не може слугувати підтвердженням її умислу на вчинення адміністративного правопорушення, а тому доводи відповідача у своїй постанові про те, що позивачка обмежилась лише відпискою «з будинку ніхто не вийшов», чим на думку відповідача порушила законодавство про мобілізаційну підготовку та мобілізації в особливий період на думку позивачки є неприйнятними та безпідставними.
Також звертає увагу суду на те, що про всі вищевикладені обставини остання в силу своїх посадових обов`язків повідомляла відповідний ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому виконала вимоги своєї посадової інструкції, а також п. 32 Постанови КМУ № 1487.
Відповідно до розділу ІІ «Посадової інструкції головного спеціаліста з військового обліку Коноплянської сільської ради Березівського району Одеської області» до посадових обов`язків та завдань позивачки не входять такі дії як залучення свідків, опитування сусідів при встановленні причин відсутності громадян при їх оповіщенні про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому доводи відповідача про те, що позивачка не вжила заходів щодо встановлення відсутності громадян у їхньому місці мешкання таких як залучення свідків, опитування сусідів, чим вчинила адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП не відповідають дійсності та є такими, які виходять за межі повноважень позивачки.
Окрім того, позивачка зазначає про те, що незрозумілою та протиправною є позиція відповідача щодо того, що позивачка на думку відповідача лише обмежилась зазначенням у відомостях контролю за ходом такого оповіщення написом «з будинку ніхто не вийшов», чим на думку відповідача порушила законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізації в особливий період, адже відповідач фактично притягнув позивача до адміністративної відповідальності за те, що вона не увірвалась та насильно не вручила оповіщення військовозобов`язаним.
Звертає увагу суду, що у неї відсутні будь-які законні повноваження щодо проникнення до приватної власності військовозобов`язаних та порушення їх особистого життя, а тому з метою дотримання основоположних принципів законодавства та поваги до приватного життя осіб, остання не могла увірватись до житла військовозобов`язаних, в протиріч їх волевиявленню, а також не могла здійснити дане з метою дотримання безпеки як своєї, так і військовозобов`язаних.
Окрім того, ОСОБА_1 наголошує суду, що з детального аналізу протоколу № 393 вбачається, що він був складений 18.06.2026 року.
Разом з тим, відповідач виявив інкриміноване ним позивачці адміністративне правопорушення 16.06.2026 року, що підтверджується супровідним листом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 , в якому йдеться про виявлення систематичного невиконання на думку відповідача розпоряджень ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідальною особою (позивачкою) за військовий облік Коноплянської сільської ради.
На думку позивачки протокол про адміністративне правопорушення було складено з порушенням ст. 254 КУпАП, адже він був складений зі спливом 24 годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення.
Крім того, з детального аналізу оскаржуваної постанови позивачка вбачає, що вона не відповідає нормам чіткості, вмотивованості та правомірності, з огляду на наступне.
Так, постанова №1458 у вступній частині містить не вірно зазначену посаду особи, яка притягувала та підписувала дану постанову, а саме «Т.В.О. начальника ІНФОРМАЦІЯ_6 » замість вірного «Т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ».
Також у даній постанові в абзаці 17 не вірно зазначено норму законодавства, яку застосував відповідач при притягненні позивачки до відповідальності, а саме «постановою Кабінету Міністрів України № 1487 від 31.12.2022 року» замість вірного «№ 1487 від 30.12.2022 року».
Окрім того, дана постанова не містить дати набрання нею законної сили.
Навіть беручи до уваги те, що вона набирає законної сили після спливу строку на оскарження, таку дату ІНФОРМАЦІЯ_2 повинні були вирахувати та проставити, оскільки дана постанова є актом індивідуальної дії та повинна відповідати чіткості та зрозумілості для громадян.
У справі відкрито спрощене провадження з викликом сторін на надано строк відповідачу надати відзив на позовну заяву.
У встановлені судом строки представник відповідача надали відзив на позовну заяву та послалися на такі обставини.
ОСОБА_1 є відповідальною особою в Коноплянській сільські раді Березівського району Одеської області за оповіщення військовозобов`язаних та резервістів та подальшого їх прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На думку відповідача, громадянка ОСОБА_1 не вжила заходів щодо належного оповіщення військовозобов`язаних, які були зазначені в розпорядженнях № 1528, № 1569, № 1755, № 1816 та № 1828, а лише обмежилась у Відомостях контролю за ходом оповіщення військовозобов`язаних на вищевказані розпорядження непередбаченою законодавством відпискою «з будинку ніхто не вийшов». Відповідач вважає, що позивачка не вжила заходів для офіційного встановлення причин відсутності громадян, таких як опитування сусідів чи залучення свідків.
Крім того, відповідач наголошує суду, що позивачкою подається несвоєчасно звітування про результати проведення оповіщення.
На підставі вищевикладеного, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.
У судове засідання позивачка не з`явилася, клопотала про розгляд справи у її відсутність та наполягав на задоволенні позову.
Представник відповідача у судове засідання не з`явився, клопотань та заяв не надавав.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
Судом встановлено, що відповідно до розпорядження Коноплянської сільської ради Березівського району Одеської області № 43/к від 28.06.2024 року - ОСОБА_1 призначена на посаду головного спеціаліста з військового обліку Коноплянської сільської ради з 01.07.2024 року.
01.07.2026 року - Т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 підполковником ОСОБА_2 було винесено постанову № 1458 про притягнення позивачки до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП.
Обґрунтовуючи свою постанову, відповідач зазначає, що протягом травня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_3 було направлено до Коноплянської сільської ради ряд розпоряджень щодо оповіщення військовозобов`язаних, які проживають на території даної сільської ради про їх виклик до ІНФОРМАЦІЯ_4 , а саме під номерам 1528 від 04.05.2026 року, 1569 від 06.05.2026 року, 1755 від 20.05.2026 року, 1816 від 27.05.2026 року та 1828 від 28.05.2026 року.
Підставами та суттю притягнення позивачки до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП слугує те, що ОСОБА_1 обмежилась написом у відомостях контролю оповіщення громадян «з будинку ніхто не вийшов», чим на думку відповідача порушила законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізації в особливий період.
Окрім того, у своєму протоколі від 18.06.2026 року відповідач у суті адміністративного правопорушення зазначає, що позивачка не вжила заходів щодо встановлення відсутності громадян у їхньому місці мешкання таких як залучення свідків, опитування сусідів.
Разом з тим, суд вважає такі підстави притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП протиправними та незаконними, а тому така постанова № 1458 про притягнення позивачки до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП є протиправною та підлягає скасуванню, а провадження в справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ) за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП слід закрити за відсутності в її діях складу та події адміністративного правопорушення.
Відповідно до п 2.7 «Посадової інструкції головного спеціаліста з військового обліку Коноплянської сільської ради Березівського району Одеської області» обов`язком позивачки як відповідальної особи є - оповіщення на вимогу ІНФОРМАЦІЯ_2 військовозобов`язаних та резервістів про їх виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , органів СБУ, відповідних розвідувальних органів і забезпечення їх своєчасного прибуття.
Дана норма кореспондується із п. 32 Постанови КМУ № 1487 від 30.12.2022 року.
Суд погоджується із доводами ОСОБА_1 про те, що нею було виконано всі розпорядження відповідача щодо оповіщення громадян про їх виклик до відповідного ІНФОРМАЦІЯ_2 в межах її посадових обов`язків, визначених вищезгаданою посадовою інструкцією.
Так, позивачка за кошти територіальної громади, а не РТЦК та СП здійснювала виїзди до місця мешкання військовозобов`язаних осіб, які були зазначені у розпорядженнях відповідача та намагалася вручити та повідомити їх під розписку про те, що їх викликає відповідний ІНФОРМАЦІЯ_2 , що відповідачем із аналізу постанови, протоколу та самого відзиву на позовну заяву не заперечується.
Суд, бере до уваги доводи позивача щодо того, що військовозобов`язані особи, які були визначенні в розпорядженнях відповідача коли бачили, що до їх домівок приходила позивачка, знаючи де вона працює та які її посадові обов`язки, не відчиняли їй дверей та не пускали її задля вручення такого оповіщення військовозобов`язаним, що також не спростовано відповідачем.
Отже, суд доходить до висновку, що позивачка виконала повністю свої обов`язки щодо оповіщення таких громадян про їх виклик до військового комісаріату, а відповідачем як суб`єктом владних повноважень даного належними та допустимими доказами у даній справі спростовано не було, хоча саме на відповідача покладено обов`язок доказування правомірності своїх дій та рішень згідно ч. 2 ст. 77 КАС України.
Суд бере до уваги факт того, що такі особи не відчиняли їй двері, з метою ухилення від отримання під розписку таких оповіщень та такі дії не залежали від волевиявлення самої позивачки, а тому не можуть слугувати підтвердженням її умислу на вчинення адміністративного правопорушення, а тому доводи відповідача у своїй постанові про те, що позивачка обмежилась лише відпискою «з будинку ніхто не вийшов», чим на думку відповідача порушила законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізації в особливий період є неприйнятними та безпідставними.
Також варто звернути увагу на те, що про всі вищевикладені обставини ОСОБА_1 в силу своїх посадових обов`язків повідомляла відповідний ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому виконала вимоги своєї посадової інструкції, а також п. 32 Постанови КМУ № 1487, на підставі чого суд відхиляє доводи відповідача про те, що позивачка нібито не подавала або ж несвоєчасно подавала звітність до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Іншого спростування вищевикладеному, відповідачем як органом влади надано суду не було, а тому у суду відсутні підстави вважати такі доводи позивачки голослівними та нічим не підтвердженими.
Більше того, відповідно до розділу ІІ «Посадової інструкції головного спеціаліста з військового обліку Коноплянської сільської ради Березівського району Одеської області» до посадових обов`язків та завдань позивачки не входять такі дії як залучення свідків, опитування сусідів при встановленні причин відсутності громадян при їх оповіщенні про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому доводи відповідача про те, що позивачка не вжила заходів щодо встановлення відсутності громадян у їхньому місці мешкання таких як залучення свідків, опитування сусідів, чим вчинила адміністративне правопорушення передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП не відповідають дійсності та є такими, які виходять за межі повноважень позивачки.
Для суду є незрозумілою та протиправною позиція відповідача про те, що позивачка на думку відповідача лише обмежилась зазначенням у відомостях контролю за ходом такого оповіщення написом «з будинку ніхто не вийшов», чим на думку відповідача порушила законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізації в особливий період, адже відповідач фактично притягнув позивача до адміністративної відповідальності за те, що вона не увірвалась та насильно не вручила оповіщення військовозобов`язаним, на чому й наголошувала позивачка та суд бере до уваги такі доводи, оскільки відповідачем даного спростовано не було.
Суд також враховує, що у позивачки відсутні будь-які законні повноваження щодо проникнення до приватної власності військовозобов`язаних та порушення їх особистого життя, а тому з метою дотримання основоположних принципів законодавства та поваги до приватного життя осіб, остання не могла увірватись до житла військовозобов`язаних, в протиріч їх волевиявленню, а також не могла здійснити дане з метою дотримання безпеки як своєї, так і військовозобов`язаних.
Відповідно до ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суд також звертає увагу сторін на те, що прийняттю постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності передує складення протоколу, в якому зазначається зміст адміністративного правопорушення та повинно бути чітко конкретизовано, який припис законодавства було не дотримано відповідною особою.
Протокол про адміністративне правопорушення, як процесуальний документ повинен містити в собі суть адміністративного правопорушення з посиланням на відповідні нормативно-правові акти, тобто відповідати вимогам ст. 256 КУпАП, оскільки невідповідність протоколу вказаним вимогам, свідчить про неконкретність пред`явленого обвинувачення.
При цьому, частина 3 ст. 210-1 КУпАП є бланкетною нормо і встановлює відповідальність за порушення вимог, встановлених іншими законами чи підзаконними нормативно-правовими актами, одним з яких є Порядок № 1487 від 30 грудня 2022 року.
Відповідно до ч. ст. 254 КУпАП України протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.
З детального аналізу протоколу № 393 вбачається, що він був складений 18.06.2026 року.
Разом з тим, відповідач виявив інкриміноване ним позивачці адміністративне правопорушення 16.06.2026 року, що підтверджується супровідним листом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 , в якому йдеться про виявлення систематичного невиконання на думку відповідача розпоряджень РТЦК та СП відповідальною особою (Позивачкою) за військовий облік Коноплянської сільської ради.
Отже суд приходить до висновку, що протокол про адміністративне правопорушення було складено з порушенням ст. 254 КУпАП, адже він був складений зі спливом 24 годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення.
Також суд наголошує на тому, що загальними вимогами, яким повинен відповідати акт індивідуальної дії, як акт правозастосування, є його обґрунтованість, чіткість та вмотивованість. В разі не зазначення в індивідуальному акті підстав його прийняття (фактичних і юридичних), чітких та зрозумілих мотивів його прийняття такий акт не може вважатися правомірним.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 16.04.2019 справа № 826/10649/17, від 28.10.2019 справа №640/983/19.
Постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності є актом індивідуальної дії.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.05.2019 у справі №337/3389/16-а (2-а/337/154/2016), постанова про притягнення до адміністративної відповідальності є рішенням суб`єкта владних повноважень, актом індивідуальної дії, який встановлює відповідні права та обов`язки для особи, щодо якої він винесений. Таке рішення суб`єкта владних повноважень має бути обґрунтованим на момент його прийняття, оскільки воно має значущі наслідки для суб`єктів, що знаходяться в нерівному положенні по відношенню до суб`єкта владних повноважень.
Однак, з детального аналізу оскаржуваної постанови суд вбачає, що вона не відповідає нормам чіткості, вмотивованості та правомірності, з огляду на наступне.
Так, постанова № 1458 у вступній частині містить не вірно зазначену посаду особи, яка притягувала та підписувала дану постанову, а саме «Т.В.О. начальника ІНФОРМАЦІЯ_6 » замість вірного «Т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 ».
Також у даній постанові в абзаці 17 не вірно зазначено норму законодавства, яку застосував відповідач при притягненні позивачки до відповідальності, а саме «постановою Кабінету Міністрів України № 1487 від 31.12.2022 року» замість вірного «№ 1487 від 30.12.2022 року».
Окрім того, дана постанова не містить дати набрання нею законної сили.
Навіть беручи до уваги те, що вона набирає законної сили після спливу строку на оскарження, таку дату ІНФОРМАЦІЯ_2 повинні були вирахувати та проставити, оскільки дана постанова є актом індивідуальної дії та повинна відповідати чіткості та зрозумілості для громадян.
Оскаржувана постанова Відповідача є актом індивідуальної дії. Головною рисою таких актів є їхня конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
Конституційний Суд України в рішенні від 8 червня 2016 року № З-рп/2016 зазначив, що принцип юридичної визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
Верховний Суд сформулював правовий висновок стосовно застосування принципу «легітимних очікувань», що, головним чином, походить від англійського терміну «legitimate expectations» як розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. Зокрема, Суд зазначив, що принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують захист права власності (стаття 41 Конституції України) та передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті 22, 57, 58, 94 та 152 Конституції України):
реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими;
правовим підґрунтям (основою) для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норма права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору;
відсутність у законі безпосередніх приписів щодо певного права, яке, однак, слідує із загальних конституційних принципів або природного права, або відсутність закону, що визначає механізм реалізації такого права, самостійно не може свідчити про відсутність правового підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування щодо реалізації такого права.
Постанова Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 580/1300/22 (адміністративне провадження № К/990/25849/22).
Рішенням Конституційного Суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп/2015 «У справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 276 Кодексу України про адміністративні правопорушення», з метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність (частина друга статті 33 Кодексу).
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Саме суди є останньою правовою інстанцією у державі, в якій кожен громадянин за необхідності шукає захисту своїх прав, свобод та інтересів.
Статтею 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись водночас принципом верховенства права.
Згідно з положеннями ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (п. 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004)?.
Відповідно до положень КУпАП, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події і складу адміністративного правопорушення.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право на справедливий суд.
Мотивованість судових рішень є одним із елементів права на справедливий судовий розгляд.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Під умотивованістю розуміється повне і всебічне відображення в рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні свого рішення, при оцінюванні доказів для встановлення наявності або відсутності обставин справи, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги або відхилені, й віддзеркалення мотивів щодо позиції суду при застосуванні норм матеріального і процесуального права.
У справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30).
Практика Європейського суду з прав людини вказує на необхідність оцінювати докази керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (рішення ЄСПЛ «Авшар проти Туреччини»). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
У справі «Barbera, Messeguand Jabardo v. Spain» від 06.12.1998 (п. 146), Європейський суд з прав людини встановив, що принцип презумпції невинності вимагає серед іншого, щоб, виконуючи свої обов`язки, судді не починали розгляд справи з упередженої думки, що особа скоїла правопорушення, яке ставиться їй в провину; всі сумніви, щодо її винуватості повинні тлумачитися на користь цієї особи.
Одночасно сам по собі протокол про адміністративне правопорушення не може бути беззаперечним доказом вини особи в тому чи іншому діянні, оскільки не являє собою імперативного факту доведеності вини особи, тобто не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. The United Kingdom), п. 161, Series A заява № 25), який застосовується при оцінці доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту».
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.12.2010 року № 23-рп/2010 адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах, в тому числі, і закріпленої в статті 62 Конституції України презумпції невинності.
Стаття 62 Конституції України визначає, що вина особи, яка притягується до відповідальності, має бути доведена належним чином, а не ґрунтуватися на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Аналогічного роду положення закріплено і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які зводяться до того, що кожен вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
У силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а.
Відповідно до пункту 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції, Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
В статті 13 Конвенції вказано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy", "Oneryildiz v. Turkey", "Megadat.com S.r.l. v. Moldova", і "Moskal v. Poland"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Lelas v. Croatia", і "Toscuta and Others v. Romania"). Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі "Lelas v. ").
Крім цього вищезазначеним Законом визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створення передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача необхідно виходити з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
З системного аналізу вказаних норм статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, можна дійти висновку, що суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача прийняти рішення на користь позивача.
Тобто, такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.
Верховний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право:
1) залишити рішення суб`єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення;
2) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи);
3) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення;
4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає що позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення підлягає задоволенню у повному обсязі.
При задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (частина 1 статті 139 КАС).
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 19, 55 Конституції України, Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», постановою КМУ № 1487 від 30.12.2022 року, ст. ст. 9, 210-1, 235, 251, 254, 256, 280, 283 КУпАП, ст. ст. 2, 6, 9, 77, 79, 132, 139, 241-246, 286, 293 КАС України, суд,-
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправною та скасувати постанову № 1458 від 01.07.2026 року по справі про адміністративне правопорушення, складену Т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_2 , якою було притягнуто до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в сумі 34 000 грн.
Провадження в справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ) за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП закрити за відсутності в її діях складу та події адміністративного правопорушення.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з суб`єкта владних повноважень ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ) судовий збір в розмірі 665,60 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення суду складено 05 серпня 2026 року.
Суддя Руслан ТИМЧУК