Справа № 204/2442/25
Провадження № 2/204/213/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 липня 2026 року м. Дніпро
Чечелівський районний суд міста Дніпра у складі:
головуючого - судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання - Єрмак Д.О.,
розглянувши у судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні домоволодінням шляхом виселення, -
У С Т А Н О В И В:
05 березня 2025 року ОСОБА_1 , через свого представника, звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , із вимогами про усунення перешкод у користуванні домоволодінням шляхом виселення (том - 1, а. с. 1-3 та на звороті).
В обґрунтування своїх позовних вимог, з урахуванням уточнень від 13 серпня 2025 року, вказав, що 22 грудня 2023 року він, на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку № 3-1020 від 22 грудня 2023 року посвідченого державним нотаріусом П`ятої Дніпровською нотаріальною конторою Бутовою А.Г., став власником домоволодіння АДРЕСА_1 . Зазначає, що під час купівлі вищевказаного домоволодіння жодних зареєстрованих за вказаною адресою осіб не було. Стверджує, що попередній власник нічого йому не повідомляв про проживаючих там осіб. Тому, прибувши до домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , він зустрів там невідомих йому осіб, які повідомили, що нібито там проживають. Стверджує, що цими невідомими особами є відповідачі. Зазначає, що спочатку він подумав, що останні орендують житло, що тепер належить йому на праві приватної власності, тому він повідомив їм щоб ті звільнили належний йому будинок у найкоротші терміни та передали йому ключі від нього, але повернувшись через деякий час до свого домоволодіння він не зміг відчинити двері, тому чекав поки особи, які знаходилися в будинку з нього вийдуть. Стверджує, що з будинку вийшли відповідачі, які повідомили йому, що вони є власниками цього будинку, тому нікуди йти не збираються, натомість щоб він йшов геть. Зазначає, що при цьому останні не надали йому жодних документів на підтвердження правомірності їхнього користування спірним домоволодінням. Вказує, що він неодноразово намагався мирно вирішити дану ситуацію приїжджаючи до свого будинку, про те він постійно отримував відмови від відповідачів та образи в свою сторону, у зв`язку з чим він звертався до поліції, однак останні вказали йому на цивільно-правові відносини сторін, вирішення яких не відноситься до їх компетенції. Вважає, що таким чином відповідачі створюють йому перешкоди в користуванні майном, у зв`язку із чим прохає суд усунути йому перешкоди у користуванні майном шляхом їх виселення зі спірного будинку.
Ухвалою суду від 13 березня 2025 року позовну заяву залишено без руху, позивачу надано термін на усунення недоліків (том - 1, а. с. 24).
14 березня 2025 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 13 березня 2025 року, позивачем усунуто (том - 1, а. с. 26-30).
Ухвалою суду від 17 березня 2025 року у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 14 годину 30 хвилин 17 квітня 2025 року (том - 1, а. с. 34), яка надіслана учасникам справи 17 березня 2025 року за вихідним № 6460/25-вих/2/204/2075/25 (том - 1, а. с. 35).
30 травня 2025 року на адресу суду надійшов відзив представника відповідачів - адвоката Клешні В.В., на позовну заяву (том - 1, а. с. 69-71), в якому він позовні вимоги не визнає, проти задоволення позову заперечує.
В обґрунтування відзиву зазначає, що відповідачі у спірному будинку проживають з травня 2007 року на законних підставах однією сім`єю з його власником ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за яким рішенням Красногвардійського районного виконкому № 16/14 від 11 січня 1988 року було закріплено право власності на спірний будинок. Вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер. 30 листопада 2021 року відповідачка ОСОБА_3 звернулася до Третьої дніпровської нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті останнього. Стверджує, що відповідачі й донині продовжують проживати у вказаному будинку. При цьому зазначає, що відповідачка має злоякісне новоутворення (С 34.8), а відповідач є особою з інвалідністю з дитинства ІІ групи, а відтак останні відносяться до соціально-вразливої категорії населення, тому їх виселення без надання альтернативного житла є порушенням національного законодавства та міжнародних стандартів з прав людини. Більш того, вважає, що таке втручання не може бути визнане судом законним та пропорційним, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_6 набули право власності на спірне майно в порушення діючого законодавства, можливо навіть злочинним шляхом. Тому прохає суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
13 серпня 2025 року позивачем до суду подано уточнену позовну заяву (том - 1, а. с. 113-117), в якій ним виключено позовні вимоги до ОСОБА_3 та виключено останню зі складу учасників спору.
18 серпня 2025 року на адресу суду надійшов відзив представника відповідача - адвоката Клешні В.В., на уточнену позовну заяву (том - 1, а. с. 118-120), в якій він позовні вимоги не визнає, проти їх задоволення заперечує.
В обґрунтування відзиву зазначає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 отримали право власності на спірний будинок у порушення діючого законодавства, можливо навіть злочинним шляхом. Стверджує, що відповідач та його матір проживали у цьому будинку з 2007 року на законних підставах однією сім`єю з його власником - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті власника, відповідач лишився й надалі проживати у даному домоволодінні. Стверджує, що спірний будинок належав на праві власності ОСОБА_5 , на підставі рішення Красногвардійського районного виконкому народних депутатів № 16/14 від 11 січня 1988 року, яким за ОСОБА_5 було закріплено право власності на будинок АДРЕСА_1 (нині АДРЕСА_1 ). Крім того, зазначає, що з копії Акту МБТІ від 31 січня 1986 року, отриманого з архівної справи Дніпровської міської ради, право володіння спірним будинком було встановлено за ОСОБА_5 . Більш того, зазначає, що останній був зареєстрований за вказаною адресою, що підтверджується копією його паспорту. Разом з цим, зазначає, що на добросовісність та законність проживання відповідача за вказаною адресою вказує також факт звернення його матері до Третьої дніпровської нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 . Вказує, що зважаючи на сумніви щодо дотримання вимог законодавства України при отриманні права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 громадянами ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , а також те, що відповідач є особою з інвалідністю ІІ групи та пенсіонером, тобто вразливою особою, його виселення без надання альтернативного житла є порушенням національного законодавства та міжнародних стандартів з прав людини. Таке втручання не може бути визнано законним або пропорційним. Тому прохає суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Протокольною ухвалою суду від 09 березня 2026 року у справі закрито підготовне провадження, справу призначено до розгляду по суті (том - 2, а. с. 39-41).
У судове засідання позивач та його представник не з`явилися, останній надав заяву про розгляд справи за їх відсутності (том - 2, а. с. 81), в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, прохав суд їх задовольнити.
У судове засідання відповідач та його представник не з`явилися, останній надав заяву про розгляд справи за їх відсутності (том - 2, а. с. 82) в якій позовні вимоги не визнав, проти їх задоволення заперечував.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення без задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247 ЦПК України, ухвалив рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.
Судом встановлено, що 22 грудня 2023 року між ОСОБА_6 (продавець), ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 (покупець), ІНФОРМАЦІЯ_4 , був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчений державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. за реєстровим № 3-1020 (том - 1, а. с. 7-8).
Відповідно до умов п. 1 вищевказаного договору, ОСОБА_6 передає у власність покупця житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 приймає та зобов`язується оплатити на нижчевикладених умовах житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .
Згідно з вимогами п. 2 цього договору, вищевказаний житловий будинок належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого 21 січня 1988 року Відділом комунального господарства Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів, згідно рішення Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів від 11 січня 1988 року№ 16/14, зареєстрованого в КП «ДМБТІ» ДМР за реєстровим № 180 та записане в реєстрову книгу № 545; право власності зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області Садошенко В.В., 08 червня 2022 року за номером запису про право власності/довірчої власності: 47048625. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2598285912200.
Опис вищевказаного відчужуваного об`єкту: житловий будинок літ. «А1» загальною площею 51,0 кв. м., житловою площею 40,4 кв.; житловий будинок літ. «б1» загальною площею 64,5 кв. м., житловою площею 29,8 кв. м.; сарай літ. «В1», душ літ. «К1», убиральня літ. «М1», гараж літ. «Н1», вхід до погребу літ. «Л1», споруди № 1-9.
Водночас, з копії заяви ОСОБА_6 від 22 грудня 2023 року державному нотаріусу П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовій А.Г. (том - 2, а. с. 13), щодо застереження відносно відчужуваного ним житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , судом, з-поміж іншого встановлено, що вищевказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами є його особистою власністю, який набутий ним шляхом отримання дарунку.
Такі ж відомості відображені державним нотаріусом у п. 8 вищевказаного договору купівлі-продажу житлового будинку (том - 1, а. с. 7-8).
В свою чергу, із засвідченої архівної копії рішення виконавчого комітету Красногвардійської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 11 січня 1988 року № 16/14, мовою оригіналу: «Об установлении права собственности и принятии в эксплуатацию жилого дома № 18 Лит. Б-1 по улице Выборгской» (том - 2, а. с. 18) судом встановлено, що вказаним рішенням виконавчий комітет Красногвардійської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська вирішив встановити право власності та домоволодіння АДРЕСА_2 ) за громадянином ОСОБА_5 , прийнявши його в експлуатацію з кількістю кімнат -3; жилою площею - 30,6 кв. м, загальною - 58,4 кв.м. Рекомендовано ОСОБА_5 для визначення ідеальних часток звернутися до народного суду.
З копії документів до цього рішення, зокрема заяви ОСОБА_5 від 16 листопада 1987 року голові Красногвардійського району Федосєєву О.С. (том - 2, а. с. 35), вбачається, що останній прохає узаконити самочинно побудований ним у 1974 році будинок Б-1 по АДРЕСА_1 . При цьому зазначено, що будинок А-1 за вказаною адресою побудований його батьками у 1908 році.
В свою чергу, з копії Акту МБТІ від 31 січня 1986 року (том - 1, а. с. 80; том - 2, а. с. 19, 36) вбачається, що головою МБТІ Видановою Н.П. було проведено обстеження домоволодіння по АДРЕСА_1 на предмет права володіння ОСОБА_5 та ОСОБА_7 вказаним будинком та встановлено, що житловий будинок Б-1 належить ОСОБА_5 на праві особистої власності, на підтвердження чого останнім їй було надано технічний паспорт та квитанції про сплату місцевих податків. Крім того, встановлено, що за вказаною адресою є два будинки: будинок А-1, який побудований у 1908 році батьками ОСОБА_5 - ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а будинок Б-1 - побудований самим ОСОБА_5 , в 1973 році. Будинки не продавалися та не дарувалися. Спорів, щодо їх належності нема.
З копії Акту інженера МБТІ ОСОБА_10 від 05 жовтня 1987 року (том - 1, а. с. 214 на звороті) вбачається, що останньою було проведено обстеження домоволодіння АДРЕСА_3 на предмет складення акту ідеальних часток між власниками, відповідно до запиту райвиконкому Красногвардійської ради від 11 травня 1987 року за № 1/59 та встановлено, що домоволодіння складається з двох будинків А-1 та Б-1, службових споруд та приміщень, загальною вартістю 9 319 руб.; раніше ідеальні частки не визначалися, право власності не оформлювалося.
Крім того, обстеженням, з-поміж іншим, було встановлено, що за померлим ОСОБА_9 та ОСОБА_8 рахувався житловий будинок А-1 (39/100), а за ОСОБА_5 - будинок Б-1 (61/100).
З копії Акту приймальної комісії від 30 березня 1987 року, який затверджений райвиконкомом Красногвардійського району 11 січня 1988 року за № 16/14 (том -1, а. с. 216-217), вбачається, що пред`явлений до здачі ОСОБА_5 будинок по АДРЕСА_4 варто прийняти в експлуатацію.
Разом з цим, з копії реєстраційної справи №2598285912200 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (том - 1, а. с. 227-241) вбачається, що ОСОБА_6 , під час реєстрації за собою права власності на спірне домоволодіння, державному реєстратору Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області Садошенко В.В. було надано відповідь КП «ДМБТІ» ДМР № 1514 від 14 лютого 2022 року на його запит від 03 лютого 2022 року (за вхідним КП «ДМБТІ» ДМР номером 15/00475 від 19 січня 2022 року) (том - 1, а. с. 228 на звороті), відповідно до якої, станом на 31 грудня 2012 року, в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_1 містяться відомості щодо реєстрації права власності за (мовою оригіналу) ОСОБА_6 свідоцтва про право особистої власності від 21 січня 1988 року, виданого згідно рішення виконкому Красногвардійської (Чечелівської) районної ради народних депутатів від 11 січня 1988 року № 16/14, зареєстроване КП «ДМБТІ» ДОР за реєстровим № 180 та записане в реєстрову книгу № 545.
Натомість, з відповіді КП «ДМБТІ» ДМР № 1968 від 19 лютого 2026 року (том - 2, а. с. 23) вбачається, що в матеріалах інвентаризаційної справи, відсутні відомості про оформлення/видачу/реєстрацію свідоцтва про право власності виданого 21 січня 1988 року відділом комунального господарства Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів згідно з рішенням 16/14 від 11 січня 1988 року. Водночас, зазначено, що згідно з даними реєстраційної книги № 545 останній запис зроблено за № 151, таким чином запис № 180 в зазначеній реєстровій книзі відсутній.
Також у вказаній відповіді зазначено, що в матеріалах інвентаризаційної справи за вищевказаною адресою відсутні відомості про звернення від 03 лютого 2022 року (за вхідним КП «ДМБТІ» ДМР номером 15/00475 від 19 січня 2022 року) до КП «ДМБТІ» ДМР від громадянина ОСОБА_6 .
Більш того, у даній відповіді зазначено, що відповідь за параметрами вихідної кореспонденції № 6514 від 14 лютого 2022 року або за номером 1514 чи 4514 від 14 лютого 2022 року на ім`я ОСОБА_6 , КП «ДМБТІ» ДМР не готувало та не видавало
З копії постанови державного нотаріуса Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Крупської Л.В. від 15 травня 2024 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії (том - 1, а. с. 82 на звороті - 83) судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_11 . 30 листопада 2021 року до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після його смерті звернулася ОСОБА_3 , як така, що проживала однією сім`єю зі спадкодавцем не менше 5 років до часу відкриття спадщини. Натомість, нотаріусом відмовлено останній у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 , після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 , зокрема з тих підстав, що факт спільного проживання зі спадкодавцем не підтверджений належним чином (у судовому порядку).
Разом з цим, з указаної копії постанови, з-поміж іншого, вбачається, що згідно з листом КП «ДМБТІ» ДМР № 7698 від 10 жовтня 2022 року в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні відомості щодо реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна. Натомість, міститься копія рішення виконкому Красногвардійської районної ради народних депутатів м Дніпропетровська від 11 січня 1988 року № 16/14 щодо встановлення права власності та прийняття в експлуатацію житлового будинку літ. Б-1 по АДРЕСА_4 за громадянином ОСОБА_5 .
Відповідно до вимог ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Стаття 20 ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення».
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
Так, статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Приписами ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання та проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Це вимога власника (негаторний позов), який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні користування і розпорядження нею. Власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні та вимагає від відповідача припинити протиправні дії щодо свого майна, які не пов`язані із порушенням володіння.
Зазначені норми матеріального права визначають право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або його частини, вимагати усунень порушень його права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі зазначеної норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Таким чином, за наявності будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права з негаторним позовом.
Такі правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 334/815/21 та від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/23652/19.
При цьому, суд зазначає, що приписами п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Згідно з вимогами ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.
Разом з цим, Верховний Суд у своїх постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19, від 27 травня 2020 року у справі № 442/2771/17 та від 09 березня 2021 року у справі № 756/4120/16-ц вказав на те, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто свідоцтво про право власності не породжує виникнення у особи відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Таким чином, скасувати (визнати недійсним) свідоцтво про право власності на майно можливо тільки у разі визнання недійсним (незаконним) відповідного рішення, на підставі якого видано це свідоцтво.
Таким чином, державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, у постанова КГС ВС від 21 січня 2021 року у справі № 910/27779/14.
Крім того, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
Так, звертаючись з даним позовом до суд, позивач посилався на те, що він є власником домоволодіння АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. за реєстровим № 3-1020, яким він не може користуватися, через те, що відповідач йому чинить перешкоди у цьому, відмовляючись звільнити домоволодіння та передати йому ключі від нього.
Натомість судом, під час розгляду справи встановлено, що документи (зокрема, свідоцтво про право власності на житловий будинок, видане 21 січня 1988 року Відділом комунального господарства Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів, згідно рішення Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів від 11 січня 1988 року№ 16/14, зареєстрованого в КП «ДМБТІ» ДМР за реєстровим № 180 та записане в реєстрову книгу № 545), які були надані ОСОБА_6 для здійснення державної реєстрації за ним права власності на спірний будинок, та в подальшому, на підтвердження його права власності під час укладання ним договору купівлі-продажу житлового будинку з ОСОБА_1 , посвідченого державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. за реєстровим № 3-1020, уповноваженими органами на те не видавалися, а тому останній не міг відчужити ОСОБА_1 те, чим сам не володіє, а відтак, суд ставить під сумнів наявність у ОСОБА_1 права власності на спірне домоволодіння.
Більш того, суд зазначає, що позивачем не надано суду жодних належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачем чиняться йому перешкоди у користуванні спірним домоволодінням.
З огляду на викладене, зважаючи на те, що з негаторним позовом до суду може звернутися виключно власник, а в даному випадку право позивача на спірне домоволодіння є сумнівним, до того ж останнім не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що відповідачем йому чиняться перешкоди у користуванні спірним майном, суд доходить висновку про відсутність порушеного відповідачем права позивача, що є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29 червня 2021 року по справі № 916/2040/20.
Водночас, суд звертає увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 та, постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 та від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, Верховний Суд вказав на те, що для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Так, у постановах від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 Верховний Суд вказав на те, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17.
Крім того, Верховний суд у своїх постановах від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 та від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 вказав на те, що приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Згідно з вимогами ст. 141 ЦПК України, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати не відшкодовуються.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354-355 ЦПК України, -
У Х В А Л И В:
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_6 ) про усунення перешкод у користуванні домоволодінням шляхом виселення - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.
Суддя А.І. Приваліхіна