КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 760/31116/25 Головуючий у суді І інстанції Козленко Г.О.
Провадження № 22-ц/824/6322/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
06 серпня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа - ОСОБА_2 ,
в с т а н о в и в:
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту самостійного виховання та утримання ним дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року у відкритті провадження у справі відмовлено.
Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який необхідно розглядати в порядку позовного провадження, що є підставою для відмови у відкритті провадження у цій справі відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд безпідставно послався на неактуальну постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, не врахувавши правову позицію Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка наведена у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, а також зробив висновки про неможливість встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини в порядку окремого провадження, які є передчасними, позаяк їх не можливо зробити без розгляду справи по суті.
Наголошує, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право, оскільки 06 вересня 2024 року між батьками укладено нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини. Окрім цього, суд лише послався на наявність спору про право та неможливість розгляду заяви безвідносно до дій заінтересованих осіб, не вказавши, у чому саме вбачається такий спір та інтереси яких заінтересованих осіб можуть бути порушені внаслідок розгляду поданої заяви.
Також заявник просить врахувати, що він не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення, так як у випадку, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду, документом, який підтверджує право на відстрочку, є рішення суду встановлення факту самостійного виховання дитини. Тобто законодавець прямо визначив, що справи про встановлення факту самостійного виховання дитини для отримання відстрочки від призову мають розглядатись виключно в порядку окремого провадження.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції заявник підтримав викладені в апеляційній скарзі доводи, просив її задовольнити.
Заінтересована особа в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась і причини неявки до апеляційного суду не повідомила, тому колегія суддів дійшла висновку, що її неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника процесу, який з`явився в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із частиною другою статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статті 19 ЦПК України).
За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 зазначено, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Такі висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23) та інших.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Такими ж критеріями керувалася Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
У справі, яка переглядається, заявник просить встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітньої дитини з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що він та ОСОБА_2 , є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 06 вересня 2024 року між батьками було укладено нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, у якому домовились про місце проживання та утримання спільної неповнолітньої дочки, зокрема місцем проживання дитини визначено місце проживання батька за адресою: АДРЕСА_1 , що належить матері дитини на праві особистої приватної власності. Наразі ОСОБА_4 виповнилось 15 років і вона визначила своє місце проживання з батьком, з яким фактично проживає в Україні з жовтня 2022 року. Мати, яка з березня 2022 року проживає у Швейцарії, проти цього не заперечувала.
Суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, застосував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження №14-132цс23), в якій був наявний спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування.
Заявник у поданій апеляційній скарзі посилається на висновки постанови Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, який є обов`язковим для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Так, у постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) зроблено висновок, що:
«зміненою частиною дванадцятою статті 26 Закону № 2232-XII, зокрема, передбачено, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України.
Така редакція статті 26 Закону № 2232-XII була чинною на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, про що суди зазначили в мотивувальних частинах рішень.
Отже, законодавець уточнив поняття «військовозобов`язані жінки та чоловіки (військовослужбовці), які мають дитину (дітей) віком до 18 років», тобто розширив перелік осіб, які мають право звільнення з військової служби за наведених підстав.
Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначено, що:
«67. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
68. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину.
69. Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.
70. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
71. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
72. Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
73. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
74. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
75. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
76. Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.
77. У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) також зазначено, що:
«80. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
81. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
82. Так, у статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
83. З огляду на зазначене, вбачається, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України) .
84. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
85. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
86. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
87. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
88. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
89. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що мати дитини не здійснює прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.
90. Разом з тим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25) вказано, що:
«приписами статей 109, 141, 159, 160 СК України передбачено рівність прав батьків щодо дитини, можливість за згодою батьків визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, реалізуючи, саме ці норми СК України 15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19). Таким чином, юридична фіксація факту виховання дитини була закріплена батьками дитини шляхом укладення 15 листопада 2023 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Пучковою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 634. Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку. Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22».
Звернувшись до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив встановити факт самостійного виховання та утримання ним дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. Крім того, обов`язково має бути досліджено і враховано інтереси дитини.
У контексті наведеного, апеляційний суду зазначає, що справа, яка є предметом апеляційного перегляду, пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні та матеріальному забезпеченні (утриманню) дитини та/або ухилення від участі у вихованні та матеріальному забезпеченні/утриманню, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків, зокрема з огляду на довготривале проживання за кордоном, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Факт одноосібного виховання та утримання дитини батьком не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю між ним та матір`ю дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (див.: постанову Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4834/23 (провадження № 61-7565св24)).
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України, оскільки подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23), від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24). від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24) та від 20 січня 2026 року у справі № 705/7214/24 (провадження № 61-6387св25).
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції положень частини четвертої статті 315 ЦПК України. Заявник не позбавлений можливості встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження.
Посилання заявника в апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) на правильність висновків суду не впливають, оскільки вказане судове рішення було ухвалено за інших фактичних обставин.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд формулює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Обставини справи № 127/3622/24, на яку посилається заявник в апеляційній скарзі, не є подібними до обставин справи, що переглядається. У зазначеній справі (№ 127/3622/24) заявниця звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту самостійного виховання військовослужбовцем дитини для звільнення з військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону У країни «Про військовий обов`язок і військову службу» (у редакції Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року), в тому числі щодо застосування положень цієї статті з урахуванням унесених до неї змін.
Натомість у справі, яка є предметом апеляційного перегляду, заявник просив встановили факт самостійного утримання та виховання неповнолітньої дитини (15 років) з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Правозастосовна практика стосовно вирішення порушеного заявником питання про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини для отримання відстрочки від призову на військову службу є остаточно сформованою та усталеною (див. зокрема: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2025 року у справі № 760/14564/24 (провадження № 61-3958св25); постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2026 рокуу справі № 183/10744/24 (провадження № 61-2005св25); постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2026 року у справі № 642/5482/25 (провадження № 61-1877св26)) і підстав для відступу від неї колегія суддів не вбачає.
Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення даної справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанціївідповідно до вимог статті 379 ЦПК України, апеляційним переглядом не встановлено, ухвала про відмову у відкритті провадження у справі відповідає встановленим судом обставинами справи.
З огляду на зазначене колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і обґрунтовані підстави для її скасування відсутні.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 06 серпня 2026 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: О.В. Борисова
Д.О. Таргоній