ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/6956/26 Справа № 212/14112/25 Суддя у 1-й інстанції - Шевченко Л. В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 серпня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 212/14112/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 16 квітня 2026 року,яке ухвалено суддею Шевченко Л.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 24 квітня 2026року,
УСТАНОВИВ:
В грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за користування часткою квартири.
Позов мотивований тим, що позивачка є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до Свідоцтва на право власності № Ж 340 від 21 березня 2006 року, вказана квартира також належіть членам сім`ї позивачки: доньці - ОСОБА_3 ; сину - ОСОБА_2 та сину - ОСОБА_4 .
Загальна площа квартири - 57,8 м2.
У період з 11 вересня 2017 року по 01 серпня 2025 року в спірній квартирі проживали: відповідач ОСОБА_2 зі своєю сім`єю та третьою особою ОСОБА_5 , якого відповідач вселив у квартиру без отримання її дозволу та всупереч її правам, як співвласника.
Фактично відповідач забезпечив користування її часткою в квартирі безоплатно, що позбавило її можливості користуватися власністю та отримувати вигоду від здачі її в найм.
Таким чином позивач вважає такі дії протиправними, тому на підставі ст.316, 317, 319, 321, 358 ЦК України вказує, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Вказує у позові, що дана правова позиція відповідає практиці Верховного Суду у постановах від 11 вересня 2019 року (№308/9448/15-ц); від 04 листопада 2020 року (№127/21787/18); від 03 березня 2021 року (№127/15883/18) та прямо зазначено: співвласник зобов`язаний компенсувати іншому співвласнику ринкову вартість користування його часткою навіть якщо майном користується третя особа, вселена співвласником або за його мовчазної згоди.
Позивачка зазначає також, що тривале одноосібне користування відповідачем усією квартирою протягом 7 років, що підтверджено самим відповідачем, є порушенням права позивача на мирне володіння майном і вимагає стягнення компенсації за користування часткою відповідно до ст. 358 ЦК України.
Рішенням Покровського районного суду м. Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року у цивільній справі 212/12180/25 її частка становить 1/4 вищезазначеної квартири, площа її частки: 1/4 від 57,8 кв м становить 14,45 м2. Середня ринкова оренда у Покровському районі м. Кривого Рогу - 120 грн/м2/міс (за даними DOM.RIA, OLX). Місячна компенсація: 14,45 м2*120=1 734 грн. Загальна компенсація: 1 734 грн. за 84 міс. (період мешкання відповідача та родича/представника відповідача на моїй частці )=145 656 грн.
Вибір саме середнього ринкового показника позивач пояснює тим, що це відповідає принципу об`єктивності оцінки вартості користування майном та судовій практиці Верховного Суду, який неодноразово вказував, що при визначенні ринкової вартості оренди житла суди мають враховувати усереднені показники на ринку, а не одиничні чи найвищі ціни (постанови ВС у справах № 640/25886/18, № 522/5661/19).
Період, визначений позивачкою за період її відсутності, що на її думку, підтвердив і відповідач та досліджено при розгляді справи № 212/12180/25 (у відзиві відповідача ОСОБА_2 ), а тому ця обставина є доведеною.
Позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат та річних позивачка обґрунтовує ст.625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
На підставі наведенного вище позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь 361 213 грн, у тому числі компенсацію за користування її часткою у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 в розмірі 145 656 грн; інфляційні втрати та 3% річних, нараховані відповідно до ст. 625 ЦК України, у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання у сумі 181 137 грн та 3% річних - 34 420 грн. Також просить стягнути з відповідача судові витрати, понесені нею у зв`язку з поданням цього позову (судовий збір).
Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 16 квітня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача на свою користь 62 424 грн компенсації за фактичне одноосібне користування спільним майном.
Доводи апеляційної скарги позивач мотивує тим, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неправильно визначив правову природу спірних правовідносин, ототожнив відсутність доведених перешкод у користуванні з відсутністю права на компенсацію, чим застосував юридично нерелевантний критерій. Помилково поставив наявність встановленого порядку користування як обов`язкову передумову виникнення права на компенсацію, чим фактично створив додаткову умову, не передбачену нормами ЦК України. У сукупності ці порушення свідчать про те, що суд фактично підмінив правове регулювання спору і виключив із застосування норми ст. 1212 ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Суд першої інстанції вийшов за межі заявленого способу захисту та фактично підмінив його іншим, що суперечить правовій позиції Верховного Суду про недопустимість зміни судом обраного позивачем способу захисту права. Фактично суд підмінив заявлений спосіб захисту (стягнення безпідставно збереженої вигоди) на інший - усунення перешкод у користуванні майном, який позивачем не заявлявся, що є прямим порушенням принципу диспозитивності.
Зазначає, що фактично спір виник щодо стягнення компенсації за користування спільним майном без правової підстави, отримання відповідачем майнової вигоди внаслідок виключного користування майном, позбавлення позивача можливості реалізувати право користування своєю часткою. Отже, предметом спору є не доступ до майна і не усунення перешкод, а збереження майнової вигоди однією стороною за рахунок іншої без достатньої правової підстави. За своєю правовою природою такі правовідносини є кондикційними та підлягають регулюванню ст. 1212 ЦК України.
Апелянт наголошує, що у межах встановлених судом та матеріалами справи обставин, наявні всі обов`язкові елементи кондикційного зобов`язання, а саме: фактичне одноособове користування спільним майном відповідачем, повне позбавлення позивача можливості користування належною йому часткою, отримання відповідачем економічної вигоди у вигляді фактичного проживання та використання майна, відсутність будь-якої правової підстави або компенсації за таке користування. За таких умов має місце збереження майнової вигоди без достатньої правової підстави, що прямо охоплюється диспозицією ст. 1212 ЦК України та породжує обов`язок її відшкодування.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить рішення суду першої інсанції залишити без змін, як законне та обгрунтоване, апеляційну скаргу позивача - залишити без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, відповідача ОСОБА_2 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача та просив залишити без змін рішення суду першої інстанції, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону рішення суду відповідає в повній мірі.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 57,8 кв. м, у т.ч. житловою площею 38,2 кв. м, зареєстровано за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, про що видано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 21 березня 2006 року.
Відповідно до рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу, справа № 212/12180/25, визначено, що частки співвласників квартири по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , у праві приватної спільної сумісної власності на таку квартиру є рівними.
Вказаним рішенням визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , за кожним з перелічених, право власності на 1/4 частку квартири (загальна площа 57,8 кв. м., житлова площа 38,2 кв. м.), розташованої по АДРЕСА_1 .
Звертаючись до суду з позовом про стягнення компенсації за користування часткою квартири, позивачка посилалась на ст. 358 ЦК України та на те, що відповідач по справі одноособово, безоплатно, користувався належною їй часткою в спірній квартирі, що позбавило її можливості користуватися власністю та отримувати вигоду від здачі її в найм.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що посилання позивачки на застосування норми статті 358 ЦК України є неспроможними, оскільки вимоги ОСОБА_1 заявлені до відповідача за період, коли спірна квартира перебувала у спільній сумісній власності сторін, адже частки співвласників в квартирі по АДРЕСА_3 визначені лише за рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року, позивачка не довела того, що відповідач чинив їй перешкоди у користуванні спірною квартирою, внаслідок чого відсутні підстави для грошової компенсації їй з боку співвласника ОСОБА_2 .
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно із ст. ст. 4 ч. 1; 5 ч. 1 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
За ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Натомість, згідно із ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
На підставі ч. 1, 2 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. При цьому на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1, 2 ст.357 ЦК України, частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Позивач, яка на підставу позовних вимог, зокрема, посилається на ст. 316, 317, 319, 321, 358 ЦК України.
Відповідно до ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною 1 ст.319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина друга статті 356 ЦК України).
Співвласникам належать право володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної часткової власності. Зазначені правомочності співвласники об`єкта права спільної часткової власності відповідно до частини першої статті 358 ЦК України повинні здійснювати за взаємною згодою.
Співвласнику надається право самостійно розпоряджатися своєю часткою у спільній частковій власності. Однією з правових форм такого розпорядження є право співвласника на виділ у натурі частки із спільного майна.
Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Тлумачення частини третьої статті 358 ЦК України свідчить, що право співвласника на компенсацію може виникати як в разі повної неможливості задоволення вимог співвласника на одержання у користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (наприклад, частка співвласника в спільній частковій власності є незначною і надання йому її у володіння та користування неможливо), так і в тому випадку, якщо співвласнику надається у володіння і користування частина майна, яка є меншою за його частку в праві спільної часткової власності.
Випадки, коли співвласник майна у порядку поділу спільного, часткового майна бажає отримати за належну йому частку в спільному майні, шляхом отримання від інших співвласників компенсації вартості належної йому частки та визнання за останніми права власності на все майно, врегульовані статтею 364 ЦК України.
Позивачем ОСОБА_1 , не було доведено факту створення перешкод їй з боку відповідача ОСОБА_2 у користуванні спільною квартирою. Не доведено таких фактів в поданій апеляційній скарзі. Відповідних позовів про усунення перешкод у користуванні майном чи вселення за спірний період, тощо позивачкою подано не було. Як не зазначено подібних вимог і в даному позові. Зокрема, позивачкою не доведено, що вона вимушена була виїхати з квартири через дії ОСОБА_2 тощо.
У відповідності до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про залишення без задоволення позову зважаючи на недоведеність заявлених ОСОБА_3 , позовних вимог.
Посилання позивачки в апеляційній скарзі на те, що суд фактично підмінив правове регулювання спору і виключив із застосування норми ст. 1212 ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки позивачем не було пред`явлено позовних вимог про стягнення з відповідача компенсації за користування часткою належної їй квартири на підставі ст. 1212 ЦК України.
Як свідчить характер доводів апелянта, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом першої інстнації оцінкою наявних у матеріалах справи доказів та вказують на наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів, що не спростовує законності та обґрунтованості ухваленого судом першої інстанції рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу позивачки залишено без задоволення, а судове рішення без змін, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 16 квітня 2026 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 серпня 2026 року.
Головуючий:
Судді: