Ухвала
10 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 441/2445/23
провадження № 61-8134ск26
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крат В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 14 травня 2026 року (повний текст постанови складений 19 травня 2026 року) в справі за позовом ОСОБА_1 до Городоцької міської ради Львівської області, ОСОБА_3 , третя особа - Городоцька державна нотаріальна контора Львівської області, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності та про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Городоцької міської ради Львівської області, ОСОБА_3 , третя особа - Городоцька державна нотаріальна контора Львівської області, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності та про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 частина житлового будинку на АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25 березня 2005 року, виданого на підставі свідоцтва про право на спадщину (Р № 1-3892) від 27 грудня 2004 року Городоцькою державною нотаріальною конторою.
Забудовником будинку був її чоловік - ОСОБА_1 . Однак по тій причині, що будинок мав завелику площу, як для одного забудовника в радянські часи, вони з чоловіком вирішили включити іншим співзабудовником брата позивачки - ОСОБА_4 , і за заявою чоловіка позивачки 15 листопада 1979 року рішенням виконкому Городоцької міської ради № 345 включено співзабудовником брата позивачки, який помер у 1980 році.
При цьому, на момент включення співзабудовником ОСОБА_4 , будинок вже був завершений будівництвом та будувався виключно за їхні з чоловіком кошти.
Дружина брата позивачки - ОСОБА_5 , не маючи коштів на будівництво, обіцяла повернути понесені ними витрати на будівництво, проте, жодних коштів не віддавала.
У серпні 2023 року, вже після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивачці стало відомо, що за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , така реєстрація вчинена на підставі свідоцтва про право власності на 1/2 частку будинку, виданого 02 липня 2003 року на підставі рішення виконкому Городоцької міської ради № 138 від 20 березня 2003 року «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 », яким вирішено затвердити акт прийомки в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_2 , зовнішніми розмірами 6,40 х 9,77 кв. м, житловою площею 103,4 кв. м, загальною площею 196,8 кв. м, на ім`я ОСОБА_5 .
Позивачка зазначала, що на ОСОБА_5 робилась первинна реєстрація, а на чоловіка позивачки - пізніше, на підставі рішення Городоцької міської ради від 11 листопада 2004 року.
Відповідно до чинних на той час Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13 грудня 1995 року, до об`єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, відносяться: жилі будинки (домоволодіння), розташовані на земельній ділянці, під окремим порядковим номером по вулиці, площі, провулку (пункт 1.5 Правил).
Позивачка вважала, що реєстрація права власності на будинок АДРЕСА_1 здійснена незаконно та підлягає скасуванню, шляхом скасування рішення органу місцевого самоврядування та свідоцтва про право власності на будинок, оскільки порушує її права, як забудовника та власника будинку в цілому, оскільки кошти за будівництво їй не повернуті, реєстрація права власності на другу половину будинку проводилася без їхнього з чоловіком відома, без будь-яких погоджень, всупереч їхнім домовленостям про повернення коштів за будівництво.
Після смерті ОСОБА_5 , відповідач ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право на спадщину, видане 17 серпня 2023 року Городоцькою державною нотаріальною конторою. Відповідачу незаконно видано свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , оскільки документи спадкодавця були незаконними й такими, що підлягають скасуванню. Про реєстрацію права власності на 1/2 житлового будинку за ОСОБА_5 їй стало відомо у серпні 2023 року, тому позовна давність починає свій відлік саме з цього часу.
ОСОБА_1 просила:
визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Городоцької міської ради № 138 від 20 березня 2003 року «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 » на ім`я ОСОБА_5 ;
визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , видане Городоцькою міською радою 02 липня 2003 року на підставі рішення виконавчого комітету Городоцької міської ради № 138 від 20 березня 2003 року «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 », що посвідчує право власності ОСОБА_5 на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за реєстровим № 809, видане 17 серпня 2023 року Городоцькою державною нотаріальною конторою Львівської області ОСОБА_3., про спадкування ним 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_1 та скасувати державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 68914244 від 17 серпня 2023 року про право власності ОСОБА_3 на 1/2 частину житлового будинку на АДРЕСА_1 .
Рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 05 вересня 2025 року:
позов ОСОБА_1 задоволено;
визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Городоцької міської ради № 138 від 20 березня 2003 року «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 » на ім`я ОСОБА_5 ;
визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , видане Городоцькою міською радою Львівської області 02 липня 2003 року на підставі рішення виконавчого комітету Городоцької міської ради № 138 від 20 березня 2003 року «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 »;
визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідчене 17 серпня 2023 року держаним нотаріусом Городоцької державної нотаріальної контори Львівської області Шараварою В. В., за реєстровим № 809, про спадкування ОСОБА_3 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 та скасовано державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення - 68914244 від 17 серпня 2023 року про право власності ОСОБА_3 на 1/2 частину житлового будинку на АДРЕСА_1 ;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
суд зазначив, що відповідно до статті 393 ЦК України, правовий акт органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується;
суд вказав, що як ним встановлено 20 березня 2003 рішенням виконкому Городоцької міської ради № 138 «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 », затверджено акт прийомки в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_2 зовнішніми розмірами 6,40 х 9,77 кв. м, житловою площею 103,4 кв. м, загальною площею 196,8 кв. м на ім`я ОСОБА_5 ;
суд першої інстанції виснував, що рішення № 138 від 20 березня 2003 року прийнято Городоцькою міською радою за заявою ОСОБА_5 , без відома спадкоємця ОСОБА_1 , його дружини ОСОБА_1 , що порушує права позивачки, як забудовника та власника будинку в цілому, таке рішення суперечить положенням чинного на той час законодавства щодо права спільної сумісної власності на майно (об`єкт не завершеного будівництва), а відтак його слід визнати незаконним та скасувати;
оскільки рішення виконкому Городоцької міської ради № 138 «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 », на підставі якого ОСОБА_5 видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серія НОМЕР_1 від 02 липня 2003 року, визнано незаконним та скасовано судом, а також те, що на підставі цього рішення в експлуатацію введено житловий будинок по АДРЕСА_2 АДРЕСА_1 , то суд визнав недійсним також Свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серія НОМЕР_1 від 02 липня 2003 року;
з огляду на те, що Свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серія НОМЕР_1 від 02 липня 2003 року визнано судом недійсним, а також те, що згідно цього Свідоцтва ОСОБА_5 , а в подальшому і її спадкоємцю ОСОБА_3 , належало право власності на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 загальною площею 196,8 кв. м, а не право власності на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 загальною площею 414,1 кв. м, як про це зазначено у Свідоцтві про право на спадщину за заповітом, посвідченому 17 серпня 2023 року державним нотаріусом Городоцької державної нотаріальної контори Львівської області Шараварою В. В., за реєстровим № 809, то таке Свідоцтво про право на спадщину слід визнати недійсним, як і скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/2 частину житлового будинку на АДРЕСА_1 , індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - 68914244 від 17 серпня 2023 року;
при цьому суд першої інстанції відхилив покликання представника відповідача ОСОБА_6 про те, що позовна заява ОСОБА_1 подана без належного обґрунтування порушеного права, а також на те, що права позивачки не порушено взагалі, як такі, що спростовуються матеріалами справи;
суд першої інстанції також відхилив твердження представника відповідача ОСОБА_7 про те, що позовна заява ОСОБА_1 подана з порушенням строку позовної давності, виходячи з наступного. Як встановлено судом й убачається із матеріалів справи рішення виконкому Городоцької міської ради № 138 «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 » прийнято Городоцькою міською радою 20 березня 2003 року за заявою ОСОБА_5 , без відома позивачки ОСОБА_1 . В матеріалах справи також відсутні докази про те, що ОСОБА_1 знала або могла знати про реєстрацію права власності ОСОБА_5 , згідно зазначеного рішення на 1/2 частину житлового будинку на АДРЕСА_1 . Суд також вказав, що бере до уваги покликання представника ОСОБА_7 на висновок щодо технічної можливості поділу об`єктів нерухомого майна № 446 від 26 вересня 2019 року та рішення виконавчого комітету Городоцько міської ради Львівської області № 206 від 24 жовтня 2019 року «Про присвоєння окремих адресних номерів житловому будинку гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_5 на АДРЕСА_1 », однак з огляду на відсутність доказів отримання такого висновку та рішення позивачкою, оцінює критично.
Постановою Львівського апеляційного суду від 14 травня 2026 року:
апеляційні скарги представників ОСОБА_3 - ОСОБА_6 та ОСОБА_8 задоволено;
рішення Городоцького районного суду Львівської області від 05 вересня 2025 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (пункт 55) та ін.). Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин;
усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.67); від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13); від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 180); від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 (пункт 143). Про застосування такої правової позиції вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження №14-90цс23) (пункт 78);
апеляційний суд вказав, що предметом спору в цій справі є житловий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 414,1 кв. м, житловою площею 208,4 кв. м. Аналізуючи свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 02 липня 2003 року, яке видане ОСОБА_5 на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та свідоцтво про право на спадщину за законом від 27 грудня 2004 року, яке видане позивачці ОСОБА_1 , як спадкоємцю після смерті її чоловіка - ОСОБА_1 , суд зазначив, що в жодному з цих свідоцтв не вказано загальну площу будинку - 414,1 кв. м та житлову площу будинку - 208,4 кв. м. Позаяк, додавши площі кожного з описаних у цих свідоцтвах об`єктів, а саме: 196,8 кв. м ( ОСОБА_5 ) + 207 кв. м (в експлікації внутрішніх площ будинку - 217,3 кв. м) ( ОСОБА_1 ), отримаємо загальну площу будинку АДРЕСА_1 - 403,8 кв. м. (414,1 кв. м - згідно з експлікацією внутрішніх площ будинку), а житлову - 207,6 кв. м - додавши 103,4 кв. м ( ОСОБА_5 ) + 104,2 кв. м ( ОСОБА_1 ). Наведене підтверджує ту обставину, що ОСОБА_5 та покійний чоловік позивачки - ОСОБА_1 були співвласниками будинку АДРЕСА_1 ;
апеляційний суд відхилив доводи сторони позивача про те, що у дублікаті свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 14 грудня 2004 року вказано загальну площу будинку - 414,1 кв. м, а житлову - 208,4 кв. м, не спростовує наведений вище висновок, оскільки свідоцтво про право на спадщину позивачці ОСОБА_1 видавалось на підставі зазначеного дубліката свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого на підставі рішення Городоцької міської ради від 11 листопада 2004 року за № 616, і правильність внесених нотаріусом у свідоцтво про право на спадщину відомостей щодо спадкового майна позивачкою ОСОБА_1 жодним чином не оспорювалось. Належність позивачці ОСОБА_1 та, відповідно, її чоловікові - ОСОБА_1 , на праві власності 1/2 частини будинку, загальна площа якої (цієї частини) становила 207 кв. м (в технічному паспорті у розділі «Експлікація внутрішніх площ будинку» вказано - 217,3 кв. м), підтверджується й наявною в матеріалах справи технічною документацією на будинок АДРЕСА_1 , яка також наявна у витребуваній судом інвентаризаційній справі, де власником зазначений ОСОБА_1 . В свою чергу, відповідно до технічної документації, яка також наявна в матеріалах витребуваної судом інвентаризаційної справи, де власником будинку по АДРЕСА_1 зазначена ОСОБА_5 , загальна площа належної ОСОБА_5 1/2 частини будинку становила 196,8 кв. м. Таким чином, позивачкою ОСОБА_1 не надано жодного належного доказу на підтвердження того факту, що її чоловік - ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , первинно був власником житлового будинку по АДРЕСА_1 в цілому, загальною площею 414,1 кв. м;
апеляційний суд вказав, що безпідставними є доводи сторони позивача про те, що відповідач ОСОБА_3 має право на спадкування іншого будинку, який його матері - ОСОБА_5 належав на праві власності, зокрема, будинку під номером АДРЕСА_1 або 17/2, оскільки таких будинків не існувало, що визнано сторонами в судовому засіданні, а наявність таких (різних) позначень житлового будинку по АДРЕСА_1 обумовлена наявністю двох забудовників будинку, з метою виділення площ будинку, які належали кожному з них, оскільки рішення про присвоєння окремих адресних номерів житловому будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на АДРЕСА_1 було прийняте виконавчим комітетом Городоцької міської ради лише 24 жовтня 2019 року (рішення № 206 від 24 жовтня 2019 року) на підставі висновку щодо технічної можливості поділу будинку, виданого КП «Городоцьке РБТІ» від 26 вересня 2019 року, а саме: житловому будинку ОСОБА_1 , загальною площею 217,3 кв. м, присвоєно адресний номер 17, а житловому будинку ОСОБА_5 , загальною площею 196,8 кв. м, - адресний номер НОМЕР_1. Однак, вказане рішення не було реалізоване співвласниками, тому в правовстановлюючих документах вони вказані як співвласники (спільна часткова власність - по 1/2 частині) будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 414,1 кв. м;
тому апеляційний суд вказав, що підстав для висновку про те, що оспорюваними в даній справі свідоцтвами та рішенням, які стосуються набуття права власності відповідачем ОСОБА_3 на 1/2 частину спірного будинку, порушене право позивачки ОСОБА_1 - немає, оскільки немає належних і достатніх доказів, які б підтверджували, що житловий будинок, загальною площею 414,1 кв. м по АДРЕСА_1 в цілому належав позивачці та її чоловікові. Оскільки позивачкою не доведено факту порушення її прав відповідачем ОСОБА_3 внаслідок набуття ним права власності на 1/2 частину будинку, що, є первинним при вирішенні цього спору, то немає підстав давати правову оцінку оспорюваному позивачкою рішенню виконавчого комітету Городоцької міської ради № 138 від 20 березня 2003 року «Про затвердження акту прийомки в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_2 » та виданому 02 липня 2003 року на його підставі свідоцтву про право власності матері відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на 1/2 частину будинку, оскільки ці документи стосуються лише належної ОСОБА_5 частки будинку. У зв`язку з цим, не має правового значення факт визнання відповідачем Городоцькою міською радою заявлених позивачем позовних вимог в цій частині;
за встановлених обставин справи, колегія суддів вважала підставними й покликання сторони відповідача ОСОБА_3 на те, що в обраний позивачкою спосіб захисту, шляхом скасування оспорюваних свідоцтв та рішення, не відбудеться поновлення прав позивачки, які вона вважає порушеними, оскільки, як вже зазначалось вище, немає жодного належного доказу (в тому числі, жодного правовстановлюючого документа), який би підтверджував той факт, що первинно право власності на будинок в цілому належало позивачці та/або її чоловікові, а отже, обраний позивачкою спосіб захисту є неефективним.
так, апеляційний суд вказав, що зокрема, рішенням виконкому Городоцької міської Ради народних депутатів від 15 листопада 1979 року № 345, розглянувши заяву гр. ОСОБА_1 (чоловіка позивачки) про включення в будівництво індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_3 співзабудовника гр. ОСОБА_4 (рідного брата позивачки ОСОБА_1 та чоловіка ОСОБА_5 - матері відповідача ОСОБА_3 ), вирішено було включити співзабудівником гр. ОСОБА_4 в будівництво житлового будинку гр. ОСОБА_1 , без збільшення земельної ділянки, виділеної під будівництво гр. ОСОБА_1 . Отже, вказаним вище рішенням підтверджено волевиявлення первинного забудовника будинку - ОСОБА_1 на включення співзабудовником рідного брата своєї дружини - ОСОБА_4 на рівних умовах, яке не змінювалось до та після смерті ОСОБА_1 , а відтак, погоджувалось позивачкою, яка не заявляла жодних вимог на іншу частину будинку (на будинок в цілому), допоки була жива мати відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 . В свою чергу, ОСОБА_5 після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , успадкувала 1/2 частину будинку незавершеного будівництвом, який знаходиться у АДРЕСА_1 , готовність виконаних робіт становить 87%, який належав спадкодавцю на підставі рішення виконкому Городоцької міської Ради № 345 від 15 листопада 1979 року про включення співзабудовника ОСОБА_4 до будівництва будинку в АДРЕСА_1 та довідки Самбірського БТІ за № 35 від 23 жовтня 1989 року, що підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 16 грудня 1989 року державним нотаріусом Городоцької державної нотаріальної контори, яке є чинним і позивачкою не оспорюється;
апеляційний суд зазначив, що очевидним за таких обставин, є існування між попередніми забудовниками та їхніми правонаступниками на рівні ОСОБА_5 та позивачки ОСОБА_1 домовленостей про набуття кожним із забудовників права власності на 1/2 частину будинку, тому й позивачкою не пред`являлися вимоги до ОСОБА_5 за життя останньої, що свідчить про суперечливість поведінки позивачки ОСОБА_1 , яка лише після смерті ОСОБА_5 змінила своє рішення щодо прав на спірне нерухоме майно. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24) зазначав, що проявом доктрини заборони суперечливої поведінки є те, що якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. У випадку, якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку у праві спільної сумісної власності, а в подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва та про оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. Подібні висновки викладені Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 04 березня 2026 року у справі № 450/1613/18 (провадження №61-657св26);
оскільки позивачка прийняла у спадщину після смерті свого чоловіка, який був співзабудовником будинку по АДРЕСА_1 , лише 1/2 частину будинку, то в такий спосіб вона дала підстави сприймати таке своє рішення, як згоду, що інша 1/2 частина будинку їй не належить і ніколи не належала її покійному чоловікові на праві власності, а тому, звернення позивачки до суду з вимогами до правонаступників іншого співзабудовника будинку - ОСОБА_4 , про оспорення їхніх прав на набуте у власність нерухоме майно, є проявом суперечливої поведінки позивачки, що додатково вказує на безпідставність її позовних вимог.
17 червня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 14 травня 2026 року (повне судове рішення складено 19 травня 2026 року).
Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 02 липня 2026 року ці недоліки було усунуто, зокрема, подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення, зокрема, посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження, ОСОБА_1 вказує на необхідність відступлення від висновків щодо «вичерпання дії акта індивідуальної дії органу місцевого самоврядування фактом його виконання», викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 та від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19, в частині їхнього застосування до специфічної категорії спорів між співзабудовниками (їхніми правонаступниками-спадкоємцями) щодо об`єктів індивідуального житлового будівництва. Позивачка вважає, що за конкретних, специфічних та унікальних матеріально-правових обставин цієї справи існує об`єктивна необхідність відступити від зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду в частині їхнього застосування до спорів цієї особливої категорії.
Разом з тим, указані підстави касаційного оскарження судового рішення в уточненій касаційній скарзі жодним чином не обґрунтовано.
Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Необхідність відступу від усталених висновків, може зумовлювати, зокрема: наявність фундаментальної помилки в правозастосуванні чи наявність висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)).
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 та від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження, про наявність фундаментальної помилки в правозастосуванні чи наявність висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, та відповідно не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Таким чином, особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 14 травня 2026 року )повний текст постанови складений 19 травня 2026 року) в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат