ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2026 року м. Львів Справа № 500/6385/24 пров. № А/857/33647/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Іщук Л.П., Пліша М.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року (головуючий суддя Мандзій О.П., ухвалене у м. Тернопіль, в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, повне рішення складено 29.11.2024) у справі № 500/6385/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій,
встановив :
ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною відмову від 05.10.2024 №8905 у звільненні його з військової служби відповідно до пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) за сімейними обставинами (у зв`язку перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років);
- визнати протиправною бездіяльність щодо не звільнення його з військової служби відповідно до пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-XII за сімейними обставинами (у зв`язку перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років);
- зобов`язати повторно розглянути його рапорт від 02.10.2024 та прийняти відповідне рішення (наказ).
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 у задоволенні позову відмовлено.
Суд виходив з того, що надані відповідачу документи жодним чином не підтверджували факт перебування у позивача на утриманні трьох неповнолітніх дітей, щоб могло бути підставою звільнення позивача з військової служби.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу. Вважає, що рішення суду першої інстанції не ґрунтується на нормах як процесуального, так і матеріального права, а висновки суду суперечать наявним у справі письмовим доказам.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивач вписаний компетентним державним органом у Посвідчення багатодітної сім`ї і не тому, що він чоловік матері цих дітей, а тому, що він їх виховує і утримує, тобто виконує «функції батька» цих дітей, це визнає держава, і тому гарантує йому пільги, передбачені законодавством України для багатодітних сімей. Проте судом, чомусь, цьому факту абсолютно не надано належної оцінки та будь-якого значення. Актом обстеження умов проживання, що складений головним спеціалістом служби у справах дітей (якому суд також не надав ані належної оцінки, ані будь-якого значення) теж підтверджується факт утримання дітей позивачем.
Зауважує, що ці докази були додані як до рапорту, так і до адміністративного позову, що подавався в рамках даної справи. Окрім цього, для спростування тверджень відповідача, викладених ним у своєму відзиві, було подано до суду докази, які свідчать про те, що так званий батько дітей (насправді ж це усиновитель дітей, який самоусунувся від подальшого їх виховання та утримання) не сплачує на них аліменти, не утримує їх, не виховує, а також надано банківську роздруківку з рахунку, з якої чітко вбачається які суми протягом кожного місяця пересилає позивач на утримання своєї сім`ї - дітей і дружини. Також надано довідку про доходи матері дітей, з якої чітко вбачається, що вона не може на такі мізерні кошти, які вона отримує, забезпечити себе, не кажучи вже про дітей. Проте судом також не взято цього до уваги, не відображено це в оскаржуваному рішенні, не спростовано ці доводи, не вказано, чому саме суд не бере їх до уваги, а бере до уваги лише відмову відповідача і його аргументи.
Таким чином вважає, що позивачем доведено факт перебування у нього на утриманні трьох і більше дітей віком до 18 років, що є безумовною підставою для звільнення його з військової служби, тим більше, що позивач не виявив бажання продовжувати військову службу, про що зазначив у поданому ним рапорті.
Додатково наголошує, що законодавець не ставить право військовослужбовця на звільнення з військової служби у залежність від того, чи рідні діти перебувають на його утриманні.
Просить скасувати рішення суду та прийняти нове якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому він заперечив щодо її доводів та просив відмовити у її задоволенні.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у В/Ч НОМЕР_1 .
Позивач звернувся з рапортом від 02.10.2024 про звільнення з лав Збройних Сил України у зв`язку із сімейними обставинами на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-XII у зв`язку з перебуванням на утриманні трьох і більше дітей віком до 18 років.
До рапорту додано: копію свідоцтва про шлюб; копії свідоцтва про народження трьох дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; копію посвідчення багатодітної сім`ї серії НОМЕР_2 ; копію довідки Великодедеркальської сільської ради №800 від 02.09.2024; копію акту обстеження умов проживання від 14.08.2024; копію довідки про відсутність заборгованості по сплаті аліментів.
Військова частина НОМЕР_1 за результатами розгляду рапорту позивача надала відповідь від 05.10.2024 №8905, за змістом якої надані документи підтверджують, що позивач не утримує жодних дітей, матір`ю яких являється ОСОБА_5 . Всі, наведені позивачем в рапорті члени сім`ї являються дітьми, народженими в попередньому шлюбі його дружиною. Не стягнення аліментів дружиною позивача з колишнього свого чоловіка ОСОБА_6 на користь неповнолітніх дітей, народжених в попередньому шлюбі, не зобов`язує позивача їх самостійно утримувати. Звідси, в задоволенні рапорту відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII та вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, врегульовано положеннями Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі як і раніше - Закон № 2232-XII) (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно із частиною 1 статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
На підставі частини другої цієї статті проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
За змістом частини четвертої вказаної статті порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною першою статті 3 Закону № 2232-XII визначено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина п`ята статті Закону № 2232-XII).
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII.
Так, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації звільняються з військової служби під час воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема у зв`язку з перебуванням на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 № 1153/2008 затверджено «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», зі змінами та доповненнями (далі - Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з виконанням громадянами військового обов`язку в запасі.
Згідно з підпунктом 2 пункту 225 Положення № 1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Так, пунктом 233 Положення № 1153/2008, передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абзац четвертий пункту 241 Положення № 1153/2008).
Пунктами 12.1, 12.11 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України № 170 від 10.04.2009, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за № 438/16454 (далі - Інструкція № 170) передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.
До керівників органів військового управління Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, які в особливий період мають право звільнення військовослужбовців з військової служби, належать посадові особи, які під час особливого періоду мають право призначення на посади осіб офіцерського складу.
Відповідно до пункту 14.10 розділу XIV Інструкції № 170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Додатком 19 Інструкції № 170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби. Зокрема відповідно до п. 5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 № 413 та визначено підпунктом г пункту 1 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п`ятої, підпунктом г пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, звільняються з військової служби під час воєнного стану на підставах, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII через сімейні обставини або з визначених названим Законом поважних причин, за умови, що такі військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу, серед яких така обставина: у зв`язку з перебуванням на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Ті військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи на звільнення які підтверджують підстави звільнення та які в подальшому направляються безпосередньо до посадових осіб, що мають право на звільнення військовослужбовців з військової служби.
Як встановлено судом, позивач з 25.07.2024 перебуває у шлюбі із ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 .
Позивач стверджує, що на його утриманні перебувають діти його дружини, а саме: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до свідоцтв про народження серії НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 та серії НОМЕР_6 , їх батьком зазначений ОСОБА_6 .
Як вірно зазначив суд першої інстанції, визначальним для цієї справи є встановлення факту утримання позивачем, як вітчимом, неповнолітніх дітей своєї дружини.
З цього приводу суд правильно зазначив, що якщо сімейне законодавство визначає безумовний обов`язок щодо утримання батьками своїх неповнолітніх дітей, то стосовно вітчима (мачухи) передбачені певні застереження.
Так, в силу положень ч.1 ст.268 Сімейного кодексу (СК) України мачуха, вітчим зобов`язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.
Тобто, в контексті спірних відносин, позивач мав би обов`язок по утриманню неповнолітніх дітей своєї дружини, як щоб їх матір або зазначені у цій нормі особи (у разі їх наявності) з поважних причин не могли б надавати їм належного утримання.
Закон покладає на батьків обов`язок щодо надання утримання своїм неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років. Обов`язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття.
Обов`язок утримувати дитину є рівною мірою обов`язком як матері, так і батька, причому, обов`язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов`язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи ні, або чи розірвано їх шлюб.
Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов`язку щодо утримання дитини (ч.2 ст.166 СК).
У випадку невиконання батьками обов`язку утримувати неповнолітню дитину добровільно, аліменти можуть стягуватися за рішенням суду (ст.181 СК України). При злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, відповідно до ст.164 КК України.
З урахуванням наведеного вірним є висновок суду, що у батьків дитини зберігається обов`язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов`язок не залежить від наявності зареєстрованого шлюбу між батьками, факту позбавлення батьківських прав.
Частиною 1 статті 121 СК України визначено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Як встановлено судом і це не заперечується сторонами, позивач є вітчимом дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Разом з тим, згідно імперативної вимоги ч. 1 ст. 268 Сімейного кодексу України мачуха, вітчим зобов`язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.
Отже, обов`язок по утриманню падчерки, пасинка виникає у відчима лише якщо у них немає батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Разом з тим, як правильно зазначив суд, позивач не надав суду доказів того, що він є опікуном чи усиновителем неповнолітніх дітей його дружини та має законодавчо встановлені обов`язки щодо них, в тому числі обов`язок по їх утриманню, тому підстави вважати, що на його утриманні перебуває троє неповнолітніх дітей, відсутні.
Наведене узгоджується з висновком Верховного Суду, що міститься в постанові від 14.12.2023 справа №160/11228/23.
Крім того, позивач надав суду копію судового наказу Шумського районного суду Тернопільської області від 24.06.2024 у справі №609/840/24, яким вирішено стягувати з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (батька дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ) на користь ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (дружини позивача) аліменти на утримання малолітніх дітей: доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, щомісячно і проводити до досягнення дітьми повноліття, починаючи із дня подання заяви до суду - 21 червня 2024 (а.с. 34-35).
Колегія суддів зазначає, що зазначений судовий наказ підтверджує факт покладання судом обов`язку по утриманню дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на батька - ОСОБА_6 .
Відтак доводи позивача підтверджують лише його добровільну згоду на надання фінансової підтримки дружині, падчеркам та пасинку та жодним чином не підтверджують факту перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Крім того, позивач не надав доказів існування обставин, які б зобов`язували його як вітчима утримувати дітей, народжених його дружиною у попередньому шлюбі. Невиконання батьком дітей рішення суду про сплату аліментів має інші наслідки, проте жодним чином не призводить до припинення правового зв`язку між батьком та дітьми, не припиняє обов`язку батька утримувати неповнолітніх дітей.
Також не надано доказів неучасті батька ОСОБА_6 у вихованні своїх дітей чи позбавлення його батьківських прав, чи доказів усиновлення дітей вітчимом - ОСОБА_1 .
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надані відповідачу документи жодним чином не підтверджували факт перебування у позивача на утриманні трьох неповнолітніх дітей, щоб могло бути підставою звільнення позивача з військової служби на підставі положень пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-XII, а відтак відмова відповідача у звільнені ОСОБА_1 з військової служби під час воєнного стану за сімейними обставинами за його рапортом відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України, ч.2 ст.19 Конституції України.
А тому, вірним є висновок суду, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають до задоволення.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а, відтак, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року у справі № 500/6385/24, - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді Л. П. Іщук
М.А. Пліш