ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2026 року м. Львів Справа № 140/1482/26 пров. № А/857/24003/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді: Гудима Л.Я.,
суддів: Мандзія О.П., Онишкевича Т.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львів апеляційну скаргу Волинської обласної державної адміністрації на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27 березня 2026 року, головуючий суддя - Мачульський В.В., ухвалене у м. Луцьк, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Волинської обласної державної адміністрації про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії,-
В С Т А Н О В И В:
Позивач - ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Волинської ОДА, в якому просила визнати протиправною відмову Волинської обласної державної адміністрації у наданні публічної інформації у відповідь на запит від 20.11.2025 року; зобов`язати Волинську обласну державну адміністрацію надати публічну інформацію - копії договорів, за якими ОСОБА_2 та Свято-Успенський Низкиницький монастирі Волині знаходяться у безоплатному користуванні УПЦ МП, з дотриманням вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації».
В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що ненадання відповідачем запитуваної публічної інформації із зазначеними вище підставами суперечить вимогам чинного законодавства та порушує її право на отримання інформації. При цьому, позивач вказує, що запитувана інформація є публічною та суспільно-значимою. Відповідач є розпорядником такої інформації та був зобов`язаний її надати на запит позивача.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 27 березня 2026 року адміністративний позов задоволено; визнано протиправною відмову Волинської обласної державної адміністрації в наданні публічної інформації ОСОБА_1 на запит від 20.11.2025 року; зобов`язано Волинську обласну державну адміністрацію надати ОСОБА_1 запитувану публічну інформацію - копії договорів, укладених Волинською обласною державною адміністрацією зі Святогірським Успенським Зимненським та Свято-Успенським Низкиницьким монастирями, з дотриманням вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, Волинська ОДА оскаржила його в апеляційному порядку, яка, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що запитувана інформація стосується діяльності релігійних організацій та користування культовими спорудами, що в умовах воєнного стану є питанням підвищеної суспільної чутливості. Поширення такої інформації може бути використане для маніпуляцій, інформаційних провокацій та розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Такі фактори об`єктивно підвищують ймовірність негативних наслідків від поширення відповідної інформації. Суд не надав належної оцінки цим обставинам.
На підставі пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 20.11.2025 року ОСОБА_1 надіслала до відповідача запит про доступ до публічної інформації, у якому на підставі Закону №2939-VI просила надати копії договорів, за якими ОСОБА_2 та Свято-Успенський Низкиницький монастирі Волині знаходяться у безоплатному користуванні УПЦ МП
Листом від 27.11.2020 року №8596/57/2-25 Волинська ОДА повідомила заявницю, що обласною державною (військовою) адміністрацією та зазначеними монастирями укладено договори безоплатного користування культовими будівлями від 03.08.2020 року та 25.08.2020 року відповідно. У зв`язку із дією в Україні воєнного стану, керуючись частиною 2 статті 6 та пунктом 2 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» повідомило про відмову у наданні вказаних у запиті договорів.
10.12.2025 року позивач звернулась зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про усунення порушення права на доступ до публічної інформації з боку Волинської обласної державної адміністрації.
Листом від 23.12.2025 року №9288/21/2-25 Волинською обласною державною (військовою) адміністрацією повторно повідомлено заявницю, що запитувана інформація не може бути надана, з огляду на те, що поширення запитуваної інформації з високою ймовірністю може спричинити істотну шкоду громадському порядку, зокрема через можливість її використання для провокування конфліктних ситуацій, масових заворушень, проявів ворожнечі чи нетерпимості на релігійному ґрунті. Шкода від оприлюднення запитуваної інформації значно переважатиме суспільний інтерес у її отриманні.
Вважаючи протиправною відмову у наданні публічної інформації, позивач звернулась до суду із цим позовом.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено того, що розголошення запитуваної інформації може мати негативний вплив на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, спричинити масові безпорядки чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19).
Стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка в силу статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, закріплює, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулює Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII).
За визначенням термінів, наведених у статті 1 Закону № 2657-XII інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.
Статтею 2 Закону № 2657-XII визначено, що основними принципами інформаційних відносин є, зокрема, відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією.
Основними напрямами державної інформаційної політики у розумінні приписів частини першої статті 3 Закону № 2657-XII є, зокрема: забезпечення доступу кожного до інформації; забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації; забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб`єктів владних повноважень.
Статтею 5 Закону № 2657-XII визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2657-XII право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та медіа про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Частиною другою статті 6 Закону № 2657-XII передбачено, що право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Згідно із частинами першою, другою статті 7 Закону № 2657-XII право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.
Статтею 20 Закону № 2657-XII визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначає Закон України від 13.01.2011 №2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI).
Відповідно до статті 1 Закону № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Частиною першою статті 2 Закону № 2939-VI визначено, що метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
Пунктами 1, 5 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI передбачено, що право на доступ до публічної інформації гарантується: обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 4 Закону № 2939-VI доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах: прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень; вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом.
Статтею 5 Закону № 2939-VI визначено, що доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних вебсайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному вебпорталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Згідно із частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений (частина восьма статті 6 Закону № 2939-VI).
Згідно зі статтею 10-1 Закону № 2939-VI публічна інформація у формі відкритих даних - це публічна інформація у форматі, що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання.
Розпорядники інформації зобов`язані надавати публічну інформацію у формі відкритих даних на запит, оприлюднювати і регулярно оновлювати її на єдиному державному вебпорталі відкритих даних та на своїх вебсайтах.
Публічна інформація у формі відкритих даних є дозволеною для її подальшого вільного використання та поширення.
Будь-яка особа може вільно копіювати, публікувати, поширювати, використовувати, у тому числі в комерційних цілях, у поєднанні з іншою інформацією або шляхом включення до складу власного продукту, публічну інформацію у формі відкритих даних з обов`язковим посиланням на джерело отримання такої інформації.
Публічна інформація, що містить персональні дані фізичної особи, оприлюднюється та надається на запит у формі відкритих даних у разі додержання однієї з таких умов: 1) персональні дані знеособлені та захищені відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»; 2) фізичні особи (суб`єкти даних), персональні дані яких містяться в інформації у формі відкритих даних, надали свою згоду на поширення таких даних відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»; 3) надання чи оприлюднення такої інформації передбачено законом; 4) обмеження доступу до такої інформації (віднесення її до інформації з обмеженим доступом) заборонено законом.
Перелік наборів даних, що підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, вимоги до формату і структури таких наборів даних, періодичність їх оновлення визначаються Кабінетом Міністрів України. Одночасно до такого переліку Кабінет Міністрів України обов`язково включає інформацію, доступ до якої у формі відкритих даних передбачено законом.
Створення та забезпечення функціонування єдиного державного веб-порталу відкритих даних здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері електронного урядування.
Пунктом 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI визначено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.
Згідно із частиною четвертою статті 13 Закону № 2939-VI усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Відповідно до пункту 12 частини першої статті 15 Закону № 2939-VI розпорядники інформації зобов`язані оприлюднювати іншу інформацію про діяльність суб`єктів владних повноважень, порядок обов`язкового оприлюднення якої встановлений законом.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у випадку, якщо інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.
Конституція України, так і міжнародне законодавство передбачають, що право на доступ до інформації не є абсолютним та може бути обмежене законом за певних умов.
Так, за змістом пункту 3 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права здійснення права на свободу вираження, зокрема права отримувати і поширювати інформацію, накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Воно може бути обмежене законом, якщо це необхідно, зокрема для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моралі населення.
Подібне регулювання міститься у статті 10 Конвенції, відповідно до пункту 2 якої здійснення права на отримання і поширення інформації може підлягати обмеженням, якщо вони передбачені законом, є необхідними в демократичному суспільстві та спрямовані на захист інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров`я чи моралі, захисту репутації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету та безсторонності суду.
Саме тому частина третя статті 34 Конституції України установлює, що здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Конституційний Суд України у Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 наголосив, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац шостий пункту 4, абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012).
Згідно з позицією Конституційного Суду України обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Конституційний Суд України також зазначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров`я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019).
Таким чином, за позицією Конституційного Суду України, право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац сьомий пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Першого сенату Конституційного Суду України від 22 січня 2020 року № 1-р(I)/2020).
Варто зауважити, що відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55- 63 цієї Конституції.
Оскільки у статті 64 Конституції України немає посилання на її статтю 34, то право на доступ до публічної інформації може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану, якщо це є необхідним для захисту національної безпеки, громадського порядку, прав інших осіб або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.
Водночас таке обмеження може здійснюватися виключно на підставі закону та має відповідати принципам демократичного суспільства, зокрема законності, необхідності та пропорційності.
Щоб визначити, чи було обґрунтованим обмеження в доступі до інформації, при аналізі відповідних справ Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та вітчизняні суди застосовують «трискладовий тест».
Велика палата ЄСПЛ у рішенні від 08 листопада 2016 року у справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» (заява № 18030/11) зазначила, що оцінка того, чи є відмова в доступі до інформації втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, має здійснюватися з урахуванням конкретних обставин справи (пункт 157).
Для цього суди повинні оцінити такі критерії (пункти 158- 170).
Мета запитувача. Визначається, чи справді отримання інформації необхідне для реалізації функцій запитувача зі сприяння публічній дискусії з питань суспільного інтересу та чи створить ненадання інформації суттєву перешкоду свободі вираження поглядів.
Природа інформації. Відомості, щодо яких запитується доступ, повинні відповідати критеріям «трискладового тесту», тобто збиратися в інтересах суспільства.
Роль запитувача. На захист свого права на доступ до інформації можуть претендувати насамперед журналісти, науковці, громадські активісти (зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж), а також громадські організації, діяльність яких пов`язана з питаннями суспільного інтересу.
Готовність та доступність інформації. Надання інформації не повинно покладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.
Про необхідність застосування «трискладового тесту» ЄСПЛ також зазначає в пункті 25 рішення від 05 жовтня 2023 року у справі «Аврамчук проти України» (заява № 65906/13). Суд дійшов висновку, що національні суди не пояснили, чому частина п`ята статті 6 Закону № 2939-VI або його «трискладовий тест» не були застосовані у справі заявника. Це призвело до того, що суди не здійснили балансування потенційних інтересів, зокрема інтересу заявника в доступі до інформації суспільного значення та необхідності захисту прав приватних осіб.
Так, хоча «трискладовий тест» прямо не згадується в українському законодавстві, але за усталеною правозастосовчою практикою він є засобом перевірки наявності необхідних умов для обмеження доступу до інформації. Іншими словами, обмеження доступу до публічної інформації без застосування «трискладового тесту» є незаконним і порушує право особи на інформацію. При цьому «трискладовим» тест названо тому, що він передбачає три умови, наявність яких (усіх разом) вимагається для обмеження доступу до інформації.
Для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується «трискладовий тест» за частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI. Якщо розпорядник інформації встановив, що запитувана інформація належить до інформації з обмеженим доступом, він має визначити її вид (конфіденційна, таємна або службова).
Наступний крок - з`ясувати, чи стосується запитувана інформація: інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку; можливого виникнення заворушень або злочинів у разі її розголошення; охорони здоров`я населення; захисту репутації або прав інших осіб; отримання інформації конфіденційним шляхом; авторитету та неупередженості правосуддя.
Якщо на всі поставлені питання відповідь негативна, розпорядник інформації надає доступ до запитуваної інформації.
Якщо хоча б на одне з поставлених вище питань є позитивна відповідь, розпорядник інформації має визначити, чи спричинить розголошення інформації істотну шкоду зазначеним інтересам.
Якщо відповідь на це питання негативна - запитувана інформація надається. Якщо відповідь позитивна - розпорядник інформації має визначити, чи переважає шкода від її оприлюднення над суспільним інтересом у її отриманні.
У разі позитивної відповіді - відмовляють у доступі до інформації. У випадку негативної відповіді - доступ до інформації надають.
Таким чином, передумовою для визначення підстав відкритості чи обмеження інформації є застосування «трискладового тесту».
Отже, як національні, так і міжнародні норми прямо передбачають можливість обмеження доступу до інформації, якщо це здійснюється на законних підставах, відповідає принципу домірності та спрямоване на захист важливих суспільних інтересів.
Однак при обмеженні доступу до інформації суб`єкт владних повноважень має дотримуватися балансу між суспільним інтересом до відповідної інформації та необхідністю захисту прав приватних осіб, якими в цьому випадку є судді, кандидати на посаду судді, а також члени їхніх родин і близькі особи.
Таким чином, у таких випадках відбувається зіставлення публічних та приватних інтересів, а завданням суду при вирішенні спору є встановлення того, який інтерес переважає.
Так, Законом України від 14 травня 2025 року № 4433-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення безпеки окремих категорій осіб під час дії воєнного стану» розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII було доповнено пунктом 91, яким установлено особливості доступу до інформації під час дії воєнного стану.
Зокрема, установлено, що на період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, обмежуються для загального доступу:
1) будь-яка інформація суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) особи, яка проходить військову службу, щодо такої служби;
2) будь-яка інформація суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді), декларації родинних зв`язків судді (кандидата на посаду судді) про членів сім`ї та близьких осіб, які:
є військовослужбовцями;
перебувають на території ведення активних бойових дій (для яких не визначено дату завершення бойових дій) або тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України (для яких не визначено дату завершення тимчасової окупації), включених до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, з підстав, що не залежать від волі таких членів сім`ї або близьких осіб (полон, стан здоров`я тощо). Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку;
належать до інших категорій осіб, зазначених у частинах сьомій - чотирнадцятій статті 45 Закону України "Про запобігання корупції", декларації яких відповідно до пункту 2-11 розділу XIII "Прикінцеві положення" Закону України "Про запобігання корупції" не підлягають відображенню у відкритому доступі.
Як слідує з матеріалів справи, на звернення позивача від 20.11.2025 року відповідач листом від 27.11.2025 посилаючись на воєнний стан в країні відмовив в надані запитуваних документів.
Отже, відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності сукупності всіх трьох підстав «трискладового тесту» означає, що законних підстав для обмеження доступу до інформації не було, а відмова у доступі до публічної інформації оформлена листом від 27.11.2025 року є необґрунтованою.
Лише через місяць, після звернення позивача зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відповідачем листом від 23.12.2025 року повторно повідомлено позивача про відмову у надані документів. Зазначивши при цьому, щодо дотримання першого критерію «трискладового тесту», якому саме з охоронюваних законом інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації та який підлягає захисту, а саме: забезпечення громадського порядку та недопущення конфліктів на релігійному підґрунті в умовах воєнного стану. Щодо другого критерію «трискладового тесту» вказує на ризик виникнення конфліктів на релігійному підґрунті; можливість організації масових акцій та заворушень; імовірність використання інформації для створення суспільного напруження, дискримінації чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності. Щодо третього критерію «трискладового тексту» зазначає, що шкода від оприлюднення запитуваної інформації значно переважатиме суспільний інтерес у її отриманні, що свідчить про збереження балансу між правом на доступ до інформації та необхідністю захисту охоронюваних законом інтересів.
При цьому, повторна відмова у наданні інформації, оформлена листом від 23.12.2025 року, не містить у якому з перелічених у пункті 1 частини другої статті 6 Закону №2939-VI інтересів відповідає обмеження, а також чому обмеження доступу відповідає зазначеному інтересу (інтересам), у чому конкретно полягає шкода правомірному інтересу (інтересам), яким є причинно-наслідковий зв`язок між наданням доступу та можливим настанням шкоди, чому ця шкода є істотною, яка ймовірність настання шкоди внаслідок надання доступу до інформації, чому шкода від надання інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
У вищевказаному листі Волинська ОДА обмежилася лише посиланням на те, що надання запитуваних договорів може вказувати на ризик виникнення конфліктів на релігійному підґрунті; можливість організації масових акцій та заворушень; імовірність використання інформації для створення суспільного напруження, дискримінації чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності.
Щодо характеру запитуваної інформації, то Європейський суд з прав людини у рішенні від 26.03.2020 року у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (заява № 10090/16, пункти 84-85) зазначив, що інформація, дані або документи, до яких вимагається доступ, як правило, повинні відповідати критерію суспільного інтересу, щоб призвести до необхідності їхнього поширення відповідно до Конвенції. Така необхідність може існувати, коли, inter alia, поширення інформації забезпечує прозорість у порядку ведення державних справ та у питаннях, що становлять інтерес для суспільства в цілому, і таким чином, дозволяє широкій громадськості брати участь у державному управлінні (там само, пункт 161).
Суд наголосив, що визначення того, що може становити предмет суспільного інтересу, буде залежати від обставин кожної справи. Суспільний інтерес виникає щодо питань, які впливають на громадськість такою мірою, що вона може на законних підставах цікавитися ними, які привертають її увагу або які значною мірою стосуються її, особливо якщо такі питання впливають на добробут громадян чи життя громади. Це також стосується питань, здатних призвести до значних суперечок щодо важливих соціальних викликів або проблем, про які громадськість бажатиме отримати інформацію. Суспільний інтерес не може зводитися до прагнення громадськості отримати інформацію про приватне життя інших людей або до бажання аудиторії дізнатися сенсацію чи, навіть, до вуайризму. Для того, щоб з`ясувати, чи має документ важливе загальне значення, необхідно оцінити його в цілому з урахуванням контексту, в якому він з`являється (там само, пункт 162).
Колегія суддів звертає увагу, що відповідачем не доведено того, що розголошення запитуваної інформації може мати негативний вплив на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, спричинити масові безпорядки чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності.
Відтак, відповідач, будучи розпорядником публічної інформації, не надав позивачеві відповіді по суті запиту, за наявності у його володінні запитуваної інформації, яка є готовою та доступною, і за відсутності встановлених законом підстав для обмеження доступу до неї.
Посилання відповідача на дію правового режиму воєнного стану як на підставу для обмеження доступу до публічної інформації є безпідставним, оскільки чинне законодавство не встановлює загальної заборони на доступ до такої інформації, а її обмеження можливе виключно за умови дотримання вимог частини другої статті 6 Закону №2939-VI, яких у спірному випадку дотримано не було.
Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів вважає правильним висновок суду попередньої інстанції про те, що позовні вимоги є підставними та обґрунтованими, відтак підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Волинської обласної державної адміністрації залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27 березня 2026 року у справі №140/1482/26 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.
Головуючий суддя Л. Я. Гудим
судді О. П. Мандзій
Т. В. Онишкевич