УКРАЇНА
Житомирський апеляційний суд
Справа №293/156/26 Головуючий у 1-й інст. Лось Л. В.
Категорія 70 Доповідач Шевчук А. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 серпня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючої судді Шевчук А.М.,
суддів: Павицької Т.М., Бондар О.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи) у м. Житомирі
цивільну справу №293/156/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Черняхівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про встановлення батьківства
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Черняхівського районного суду Житомирської області від 17 червня 2026 року, яка постановлена під головуванням судді Лось Л.В. у с-щі Черняхові,
у с т а н о в и в:
Ухвалою Черняхівського районного суду Житомирської області від 17 червня 2026 року зупинено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення батьківства на підставі п.2 частини першої ст.251 ЦПК України до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 в складі Збройних Сил України.
Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 через представника адвоката Бородіна Д.В. подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що за даними витягу з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, ОСОБА_2 є особою зниклою безвісти за особливих обставин на території бойових дій, статус набуто 20 січня 2025 року. Належними для застосування судом п.2 частини першої ст.251 ЦПК України є докази, що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимого щодо предмета спору) перебуває на військовій службі, але такий доказ у справі відсутній. Ключовим під час вирішення питання про зупинення провадження є волевиявлення самого військовослужбовця. Суд першої інстанції не вислухав думку відповідача з приводу зупинення провадження у справі, бо якщо військовослужбовець (відповідач) висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має враховувати його волевиявлення і продовжувати здійснювати судочинство у відповідному провадженні. Справа стосується інтересів дитини, визнання батьківства відповідача щодо дитини, а тому вважає, що суд першої інстанції неправильно вирішив питання щодо зупинення провадження у справі, оскільки в цьому випадку страждають інтереси дитини, яка не може отримати належну допомогу від держави.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Відповідно до частини третьої ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.
Частиною четвертою ст.268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
У частині п`ятій ст.268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. При цьому дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явилися всі учасники такої справи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі №1519/2-5034/11).
Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення у цій справі, призначеній до розгляду на 06 серпня 2026 року, є дата складення повного судового рішення 07 серпня 2026 року.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Із матеріалів справи вбачається та апеляційним судом установлено, що у лютому 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення батьківства. Вона (позивач) просить встановити, що ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та внести зміни до актового запису про народження дитини.
Згідно з сповіщенням сім`ї від 27 листопада 2024 №9/5624 солдат ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок скиду противником боєприпасу з безпілотника поблизу н.п.Кругляківка Куп`янського району Харківської області зник безвісти (а.с.16 т.1).
За даними витягу з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, ОСОБА_2 є особою зниклою безвісти за особливих обставин на території бойових дій, статус набуто 20 січня 2025 року (а.с.78-79 т.1).
Суд першої інстанції ухвалою від 17 червня 2026 року року зупинив провадження у справі до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 на військовій службі у складі ЗСУ.
Зупинення провадження у справі - це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, до моменту, коли ці обставини перестануть існувати або будуть вчинені необхідні дії.
Тобто, інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.
Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.
Підстави обов`язкового зупинення провадження регламентовані ст.251 ЦПК України.
Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої ст.251 ЦПК України).
Системний аналіз ст.251 ЦПК України дає підстави дійти висновку, що обов`язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв`язку із відповідними об`єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта ст.263 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2025 року в справі №754/947/22 зробила такий висновок щодо застосування пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України: "1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»; 2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі; 3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), права якого захищають положення пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні".
Указаним висновком Велика Палата Верховного Суду вирішила тривалу правову проблему щодо неоднакового застосування положень пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України в питаннях: (1) наявності статусу «переведення на воєнний стан» Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань; (2) належних доказів на підтвердження перебування військовослужбовця на військовій службі; (3) права військовослужбовця на надання згоди на продовження розгляду справи без зупинення провадження у справі.
Водночас, у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що "розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі (на підставі пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України). Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів ст.251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства".
За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі №199/8324/19).
Із огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 лютого 2022 року в справі №201/16373/16-ц зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої ст.389 та пункту 5 частини першої ст.396 ЦПК, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі №754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та стандартами Конвенції.
Статтею 51 Конституції України встановлено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття.
Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині з такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість.
Верховна Рада України постановою від 27 лютого 1991 року №789-XII ратифікувала Конвенцію про права дитини, прийняту на 44-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, якою визнала необхідність особливого захисту дитини, що була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року, Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (в ст.ст.23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (в ст.10), а також у статутах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей.
Згідно з ст.3 Конвенції про права дитини (1989 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої ст.1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною першою ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев`ята-десята ст.7 СК України).
Слід зазначити, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивача та її малолітньої дитини, гарантовані ст.6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані ст.8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується визначення походження дитини, що належать до сфери приватного життя.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (справа Stanev v. Bulgaria, §231, Witkowski v. Poland, §43).
Вислів «згідно із законом», про який йдеться у ст.8 Конвенції, не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.
Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі Walchli v. France, §29, Alvanos v. Greece, §25, Witkowski v. Poland, §44).
У практиці ЄСПЛ визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 ст.6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справі Zubac v. Croatia, §97).
Також оскаржуваний захід щодо зупинення судом провадження у справі повинен мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».
Принцип «необхідності у демократичному суспільстві» включає наявність конкуруючого приватного інтересу; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу повинні бути «відповідними і достатніми». Для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а саме втручання має бути пропорційним законній меті.
У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.
Отже, будь-яка особа, провадження у справі якої зупиняється судом, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.
Апеляційний суд вважає, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України, у спірних правовідносинах, що стосуються прав та інтересів дитини, суду необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини, яка має право на (і) розумний строк розгляду справи, що стосується майнових та особистих немайнових прав дитини; (іі) встановлення біологічного походження дитини та забезпечення її належного матеріального утримання від батьків, та конкуруючим інтересом передбачуваного батька, який проходить військову службу, на змагальність та диспозитивність цивільного судочинства.
Пунктом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що Держави-члени Конвенції зобов`язані організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли гарантувати право кожного на остаточне рішення у спорах щодо цивільних прав та обов`язків протягом розумного строку (рішення ЄСПЛ у справі Comingersoll S.A. v. Portugal, 2000, §24).
Розумність тривалості провадження має оцінюватися з огляду на обставини справи та відповідно до таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також питання, що стали предметом спору й вирішення яких мало значення для заявника (рішення ЄСПЛ у справах: Frydlender v. France, 2000, §43; Surmeli v. Germany, 2006, §128; Nicolae Virgiliu Tгnase v. Romania, 2019, §209, Bieliсski v. Poland, 2022, §§ 42-44).
Європейський суд з прав людини звертає увагу, що незважаючи на те, що національні органи влади не можуть нести відповідальність за поведінку відповідача, тактика затягування, яку використовує одна зі сторін, не звільняє органи влади від обов`язку забезпечити проведення судового розгляду в розумні строки (рішення ЄСПЛ у справі Mincheva v. Bulgaria, 2010, §68).
Навіть у правових системах, що застосовують принцип, згідно з яким процесуальна ініціатива покладається на сторони провадження, позиція останніх не звільняє суди від обов`язку забезпечити швидкий судовий розгляд, передбачений пунктом 1 ст.6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах: Surmeli v. Germany, 2006, §129; Tierce v. San Marino, 2003, §31).
Те ж саме стосується випадків, коли під час провадження необхідна співпраця експерта: відповідальність за підготовку справи та швидке проведення судового розгляду покладається на суддю (рішення ЄСПЛ у справах: Surmeli v. Germany, §129; Versini v. France, §29).
Особливої ретельності вимагають справи, що стосуються цивільного стану (рішення ЄСПЛ у справах: Bock v. Germany, 1989, §49; Mikuliж v. Croatia, 2002, §44).
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що справи про захист прав дітей повинні розглядатися якомога швидко (рішення ЄСПЛ у справах: Hokkanen v. Finland, 1994, §72; Niederboster v. Germany, 2003, §39).
Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини вирішив, що справи стосовно визначення правових положень, що регулюють стосунки батька зі своєю ймовірною дитиною, належать до сфери приватного життя (Rasmussen проти Данії, 1984, §33; Yildirim проти Австрії (ухв.), 1999; Kruљkoviж проти Хорватії, 2011, §20; Ahrens проти Німеччини, 2012, §60; Tsvetelin Petkov проти Болгарії, 2014, §§49-59; Marinis проти Греції, 2014, §58; I.V. проти Естонії, 2023, §75).
Європейський суд з прав людини визнав право отримати інформацію з метою встановити своє походження і особу своїх батьків як невід`ємну частину ідентичності, захищеної відповідно до права на приватне і сімейне життя (Odievre проти Франції, 2003, §42; Cherrier проти. France, 2024, §50; Gaskin проти Сполученого Королівства, 1989, §39; Зapэn проти Туреччини, 2019, §§33-34; Boljeviж проти Сербії, 2020, §28; Gauvin-Fournis і Silliau проти Франції, 2023, §109; Mitrevska проти Північної Македонії, 2024, §40).
Народження і, зокрема, обставини, за яких народилася дитина, становлять частину приватного життя дитини, а згодом і дорослої людини, гарантовані ст.8 Конвенції (Odievre проти Франції, 2003, §29; Mitrevska проти Північної Македонії, 2024, §40).
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що тест ДНК для встановлення батьківства зараз є простим і надійним методом (Moldovan проти України, 2024, §47). Хоча ЄСПЛ постановив, що держава не зобов`язана робити ДНК тести для встановлення батьківства, але що правова система має надавати альтернативні засоби, котрі дозволять незалежному органу невідкладно розглянути заяву про встановлення батьківства.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що якщо національне законодавство не намагається забезпечити рівновагу між конкуруючими правами й інтересами, неспроможність дитини отримати доступ до інформації стосовно його чи її походження або особи матері, становить порушення ст.8 Конвенції (Godelli проти Італії, 2012, §§57-58).
Колегія суддів звертає увагу, що визнання батьківства за рішенням суду розглядається як засіб захисту прав дитини, спрямований на відновлення, визнання порушених або оспорених прав дитини. Встановлення факту батьківства дитини є підставою виникнення батьківських обов`язків, зокрема обов`язку з утримання дитини (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі №523/4928/17, від 08 жовтня 2025 року в справі №570/1834/23).
Апеляційний суд приймає до уваги, що справа у проваджені суду першої інстанції знаходиться з 03 березня 2026 року, що можна вже вважати доволі значним періодом, ураховуючи категорію справи, а зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України, який зник безвісти, фактично унеможливлює розгляд справи, яка безпосередньо стосується прав та інтересів дитини, на невизначений строк, що може становити порушення ст.ст.6,8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст.3 Конвенції про права дитини.
Суд першої інстанції на вказані вище обставини належної уваги не звернув, у достатній мірі не оцінив баланс конкуруючих інтересів сторін, не врахував пріоритет найкращих інтересів дитини та дійшов помилкового висновку про необхідність зупинення провадження у справі, розгляд якої стосується прав та інтересів дитини, до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України.
Із огляду на викладене колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що зупинення провадження у цій справі, яка стосується прав та інтересів дитини, на підставі пункту 2 частини першої ст.251 ЦПК України є несумісним із такими принципами цивільного судочинства як верховенство права, пропорційність та розумність строків розгляду справи; не відповідає пріоритету найкращих інтересів дитини та суперечить стандартам Європейської конвенції з прав людини.
Ухвала суду про зупинення провадження у справі перешкоджає подальшому розгляду справи та відповідно до положень ст.379 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи до Черняхівського районного суду Житомирської області для продовження її розгляду.
Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,379,381-384 ЦПК України, суд
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Черняхівського районного суду Житомирської області від 17 червня 2026 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча Судді: