11.08.26
22-ц/812/1739/26
Провадження №22-ц/812/1739/26
П О С Т А Н О В А
Іменем України
11 серпня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Шаманської Н.О., Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання Колосовою О.М.,
за участі: позивачки ОСОБА_1 , її представника - адвоката Бурлакова М.О.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу №488/2741/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Бурлаковим Максимом Олександровичем, на рішення, яке ухвалив Корабельний районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Чернявської Яни Анатоліївни у приміщенні цього суду 22 травня 2026 року, повне судове рішення складене 10 червня 2026 року, за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Автономній Республіці Крим, Миколаївській, Херсонській, Одеській областях та місті Севастополі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору: Акціонерне товариство «Сенс Банк», про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю одного з подружжя та зняття арешту з нерухомого майна,
у с т а н о в и в :
У серпні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Бурлаков М.О., звернулася до суду із позовом до Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору: Акціонерне товариство «Сенс Банк»(далі - АТ «Сенс Банк»), про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю одного з подружжя та зняття арешту з нерухомого майна.
Позов мотивовано тим, що у Відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває на виконанні виконавче провадження № 50627972 з примусового виконання виконавчого листа № 488/6048/14-ц, виданого 10 серпня 2015 року Корабельним районним судом міста Миколаєва про стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором у сумі 3610011 грн 96 коп., а також про стягнення з ОСОБА_3 судового збору в розмірі 3654 грн. 11 липня 2023 року головний державний виконавець відділу Сазоновим Д.К. виніс постанову про накладення арешту на нерухоме майно, а саме 1/2 частки садового будинку місцезнаходження: АДРЕСА_1 , який зареєстрований за дружиною боржника ОСОБА_1 , із забороною відчуження та перереєстрації майна на іншого власника. Позивачка вказувала, що внаслідок винесення зазначеної постанови вона була позбавлена свого конституційного права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а саме - вказаним садовим будинком, який є особистою власністю, оскільки вона тривалий час не проживає разом із ОСОБА_2 , спільного господарства з ним не веде, спільно нажитого рухомого чи нерухомого майна не має. Спірний садовий будинок був придбаний нею самостійно за власні кошти. Наведене підтверджується актом про встановлення факту проживання та заявою ОСОБА_2 , в якій останній заперечував належність йому будь-якої частки у вказаному будинку. Крім того, позивач зазначала, що про наявність у ОСОБА_2 заборгованості перед АТ «Сенс Банк» та про здійснення виконавчого провадження їй стало відомо лише 26 липня 2023 року після отримання відповідного листа державного виконавця. 26 липня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 та вирішення питання щодо належності їй на праві власності спірного будинку, про що відкрито провадження у справі №488/2656/23. Позивачка вважала, що накладення арешту на належне їй майно порушує її права як власника.
Посилаючись на викладене, з урахуванням доповнених позовних вимог, позивачка просила визнати садовий будинок АДРЕСА_2 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 , та зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зняти арешт з 1/2 частки садового будинку АДРЕСА_3 , накладений у межах виконавчого провадження № 50627972.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зазначав, що у справах про звільнення майна з-під арешту належними відповідачами є боржник; особа, в інтересах якої накладено арешт, оскільки рішення у такій справі безпосередньо впливає на їх права та обов`язки. Вказував, що орган державної виконавчої служби не є належним відповідачем у даній категорії спорів та може брати участь у справі як третя особа. У зв`язку з викладеним вище просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 28 листопада 2023 року задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Бурлакова М.О., залучено ОСОБА_2 співвідповідачем по справі.
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 лютого 2026 року задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Бурлакова М.О. та клопотання представника відповідача Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) - Сторожекно Л.І., замінено відповідача - Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на його правонаступника: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Автономній Республіці Крим, Миколаївській, Херсонській, Одеській областях та місті Севастополі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.
Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 22 травня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачка належними та допустимими доказами не спростувала презумпцію спільності спірного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Бурлаков М.О. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що предметом розгляду у даній справі була перевірка законності втручання держави у право приватної власності особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні, шляхом накладення арешту на нерухоме майно, право власності на яке зареєстровано виключно за позивачкою. На думку представника, суд був зобов`язаний перевірити не лише правовий режим спірного майна, а насамперед законність самого арешту та дотримання державним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження». Проте суд цього не зробив, а обмежився формальним посиланням на те, що майно набуте у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тому автоматично вважається об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Навіть за умови існування режиму спільної сумісної власності це саме по собі не створює правових підстав для накладення арешту на умовну одну другу частку майна, якщо така частка не визначена судом у встановленому законом порядку. Суд першої інстанції фактично встановив усі обставини, які свідчили про незаконність арешту, однак зробив висновок, що прямо суперечить цим же встановленим ним обставинам. Отже, на момент ухвалення рішення у цій справі жодного судового рішення, яке б визначало частку ОСОБА_2 у спірному садовому будинку, не існувало. Саме тому державний виконавець не мав повноважень зазначати у постанові про арешт, що арештовується саме одна друга частка садового будинку. Фактично державний виконавець самостійно визначив майнове право боржника. Таким чином, арешт було накладено не на існуюче майнове право боржника, а виключно на припущення державного виконавця про можливість існування такого права. Однак, судом зазначена обставина залишена поза увагою. Крім того, адвокат вказує, що суд не мотивував своє неврахування заяви ОСОБА_2 про визнання позовних вимог. Також, судом не враховані: акт про встановлення факту проживання; довідку садівничого товариства «Зорі над Бугом»; документи щодо сплати пайового внеску; документи, які підтверджують здійснення позивачкою ремонтних робіт; оплату членських внесків та інші письмові докази, які у своїй сукупності підтверджували, що саме позивачка одноособово володіла, користувалася та утримувала спірний будинок з моменту його придбання; а також те, що протягом майже двадцяти п`яти років після фактичного припинення сімейних відносин ОСОБА_2 не заявляв про свої права на спірний будинок, не користувався ним, не здійснював витрат на його утримання, не сплачував жодних платежів, не вимагав визначення своєї частки, не пред`являв жодних майнових претензій до позивачки. На думку представника позивачки, суд першої інстанції не здійснив аналізу пропорційності втручання у право власності позивачки, а обмежився формальним посиланням на інтереси кредитора та існування виконавчого провадження, фактично поставивши інтереси стягувача вище за конституційно гарантоване право власності особи, яка не є боржником. Такий підхід суперечить як національному законодавству, так і стандартам Конвенції. Суд не надав належної оцінки доводам та доказам, які підтверджували відсутність фактичних сімейних відносин між сторонами протягом тривалого часу, відсутність спільного господарства, відсутність участі відповідача у придбанні спірного майна та відсутність будь-яких майнових претензій з його боку.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши доповідь судді, пояснення позивачки та її представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону не повною мірою.
Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який був зареєстрований Корабельним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, актовий запис № 451.
Заочним рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 24 березня 2015 року задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, стягнуто у солідарному порядку з відповідачів 3610011,96 грн заборгованості за кредитним договором, 3654 грн судових витрат з кожного.
Поставною Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 24 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог. В іншій частині рішення залишено без змін (том 1, а.с. 66-69).
На підставі зазначеного рішення 10 серпня 2015 року Корабельний районний суд міста Миколаєва видав виконавчий лист № 488/6048/14-ц про стягнення з ОСОБА_2 у солідарному порядку з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором.
Постановою заступника начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 25 березня 2016 року на підставі виконавчого листа № 488/6048/14-ц відкрито виконавче провадження № 50627972 щодо примусового виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості на користь ПАТ «Укрсоцбанк».
На час розгляду справи виконавче провадження № 50627972 перебуває на примусовому виконанні.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав від 02 червня 2023 року за ОСОБА_1 29 травня 2023 року зареєстровано право власності на садовий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 84,5 кв.м (том 1, а.с. 65).
11 липня 2023 року державний виконавець у межах виконавчого провадження № 50627972 виніс постанову про арешт майна боржника, якою наклав арешт на 1/2 частку садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстрований за ОСОБА_1 (том 1, а.с. 11-12).
ОСОБА_1 вважає, що арешт 1/2 частини садового будинку АДРЕСА_2 , є незаконним, тому просила його зняти, визнавши це майно її особистою власністю, посилаючись на те, що тривалий час з ОСОБА_2 однією сім`єю не проживає, а садовий будинок вона придбала за особисті кошти, тому звернулася до суду із позовом.
Суд першої інстанції, відмовивши у позові, виходив із того, що позивачка не довела належність спірного майна до її особистої власності.
Перевіряючи правильність висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з таких міркувань.
У довідці Садівничого товариства «Зорі над Бугом» від 12 серпня 2023 року зазначено, що ОСОБА_1 є членом цього садівничого товариством», володіє будівлею одна, яка знаходиться на території садівничого товариства на земельній ділянці № 12 дорога 2 (том 2, а.с. 210).
Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 13 грудня 2023 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_2 розірвано (том 1, 107-109).
Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Майно, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка визначено у статті 57СК України.
Зокрема, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»;5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Натомість, статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За частиною 1 статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до статті .69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
В силу статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Тобто спірний садовий будинок набутий ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період шлюбу, тому на нього поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя, якщо не спростовано презумпцію спільності цього майна.
Згідно із частиною 1 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85 гс 19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.
Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 11-680апп19) та у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 554/5912/19-ц (провадження № 61-12594 св 21), від 08 грудня 2022 року у справі № 331/1383/20 (провадження № 61-7109 св 22).
Відповідно до частини першої, пункту 5 частини третьої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 24 січня 2024 року № 757/31237/18 (61-12520св23), «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів, а предметом спору - це об`єкт спірних правовідносини, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем (схожий за змістомвисновок міститься у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 909/243/18, на яку посилався заявник у касаційній скарзі).
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, тоді як правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави зробити висновок, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Верховний Суд зауважує, що права, передбачені ЦПК України щодо третьої особи і відповідача, є різними за своїми значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи.
Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.
Зі змісту наведеної норми вбачається, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має перебувати з однією із сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.
Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов`язують її з однією із сторін у процесі.
Отже, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Тобто такі особи не є суб`єктами спірних правовідносин, тому суд не вирішує питання про їх права та обов`язки. Судове рішення лише в майбутньому може вплинути на їх права та обов`язки щодо якоїсь із сторін у спорі, зокрема в разі пред`явлення до них регресного позову.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 вказала, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.
З огляду на викладене не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, будь-які матеріально-правові обов`язки, а також встановлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов`язки цих третіх осіб.
На відміну від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси, і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.
Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.
Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов`язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов`язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема, від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.»
У справі, яка переглядається, при зверненні з позовом ОСОБА_1 відповідачем зазначила лише орган Державної виконавчої служби, у провадженні якого перебуває виконавче провадження, в межах якого було проведено арешт спірного нерухомого майна, тоді як згідно викладених вище норм закону та сталої судової практики цей орган є неналежним відповідачем у подібних спорах.
В подальшому за клопотаннями представника позивачки суд залучив до участі у справі відповідачем ОСОБА_2 , який є боржником у виконавчому провадженні, стягувач у виконавчому провадженні - АТ «Сенс Банк», залучений у справу лише як третя особа, тоді як стягувач мав бути відповідачем у цій справі, оскільки вирішення цього спору прямо впливає на його права та законні інтереси, зважаючи на те, що від рішення у цій справі залежить обсяг майна боржника ОСОБА_2 , за рахунок якого АТ «Сенс Банк» може отримати виконання судового рішення.
Наведене, а саме - не залучення АТ «Сенс Банк» відповідачем у справі є самостійною підставою для відмови у позові, оскільки залучення стягувача у виконавчому провадженні в якості третьої особи з урахуванням різниці в їх процесуальному становищі у цивільній справі такий недолік не виправляє.
Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові, натомість помилився із підставою такої відмови внаслідок неправильного застосування норм процесуального права, рішення суду в силу положень пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
За такого апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково. З огляду на неналежний склад учасників справи, що є підставою для відмови у позові, апеляційний суд не дає оцінку доводам апеляційної скарги щодо вирішення спору по суті.
Оскільки рішення суду за наслідками апеляційного перегляду по суті вирішення спору не змінено, колегія суддів з урахуванням положень частин 1, 2, 13 статті 141 ЦПК України не проводить розподіл судових витрат, які у цій справі покладаються на позивачку.
Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Бурлаковим Максимом Олександровичем, задовольнити частково.
Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 22 травня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Н.О. Шаманська
Ж.М. Яворська
______________________________________________
Повна постанова складена 12 серпня 2026 року