ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2026 року Справа № 160/14258/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Ількова В.В.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, -
УСТАНОВИВ:
І. ПРОЦЕДУРА
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , з позовом, у якому, з урахуванням уточнень від 08.06.2026 року, просять суд:
визнати протиправною та скасувати відмову командира військової частини НОМЕР_1 (лист № 940/10435 від 19.03.2026 року) у задоволенні рапорту ОСОБА_1 від 19.03.2026 року про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 (з урахуванням положень абзацу шістнадцятого підпункту 3 частини 12) статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;
зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 19.03.2026 року про звільнення з військової служби з урахуванням правової оцінки, наданої судом, та вчинити подальші дії, спрямовані на звільнення ОСОБА_1 з військової служби у встановленому законом порядку.
Ухвалою суду від 01.06.2026 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку положень ст. 262 КАС України.
Також ухвалою суду від 01.06.2026 року витребувано у відповідача додаткові докази по справі, зокрема:
відмову командира військової частини НОМЕР_1 (лист № 940/10435 від 19.03.2026 року) у задоволенні рапорту ОСОБА_1 від 19.03.2026 року про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 (з урахуванням положень абзацу шістнадцятого підпункту 3 частини 12) статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;
рапорт позивача від 19.03.2026 року разом із додатками;
відомості/інформацію щодо зникнення безвісті ОСОБА_2 ;
відомості/інформація, які послугували підставою для прийняття спірного рішення;
усі наявні докази щодо суті спору.
08.06.2026 року позивачем до суду подано заяву про прийняття уточненого позову.
23.06.2026 року відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву.
У відповідності до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Отже, рішення у цій справі приймається судом 30.07.2026 року, тобто у межах строку встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
ІІ. ДОВОДИ ПОЗИВАЧА
Позивач вважає, що у спірних правовідносинах відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка виразилася у відмові позивачу у розгляді його рапорту про звільнення з військової служби, оскільки розглянутим вважається той рапорт, по якому прийнято рішення та це рішення чи відповідь доведена до військовослужбовця належним чином.
Також, вказує, що його мати уклала шлюб із ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про шлюб надано до матеріалів справи), та з того часу ми спільно проживали разом до зникнення безвісти вітчима, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, останній займався моїм вихованням, фінансово утримував до досягнення повноліття.
Зникнення безвісти ОСОБА_2 за особливих обставин підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань №12024041430000364 від 04.07.2024 року. ОСОБА_2 зник безвісти саме під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Листом командира військової частини НОМЕР_1 № 940/10435 від 19.03.2026 року його рапорт від 25.02.2026 року було повернуто без реалізації.
Вказує, що підставою відмови у звільненні зазначено, що абзацом шістнадцятим підпункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено вичерпний перелік близьких родичів, у разі загибелі чи зникнення безвісти яких військовослужбовець підлягає звільненню (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра), та що вітчим у цьому переліку прямо не зазначений, у зв`язку з чим вказана норма, на думку відповідача, не може бути до мене застосована.
Зазначає про те, що з такою позицією відповідача не погоджується, вважає її необгрунтованою, такою, що ґрунтується на надмірно формальному, буквальному тлумаченні норми закону у відриві від спеціального законодавства, яке прямо регулює статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, не враховує системний зв`язок норм Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» із нормами сімейного законодавства України та міжнародними зобов`язаннями держави щодо захисту права особи на сімейне життя, а тому є протиправною та підлягає скасуванню.
ІІІ. ДОВОДИ ВІДПОВІДАЧА
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказано, що згідно наданих до рапорту ОСОБА_3 від 16.03.2026 за вх. №940/18372-в додатків, доходимо висновку, що ОСОБА_2 являється вітчимом ОСОБА_4 .
Частиною дванадцятою статті 26 Закону № 2232-ХІІ не передбачено право військовослужбовця на звільнення з військової служби у зв`язку із зникненням безвісти вітчима, таке право передбачено лише у зв`язку із загибеллю батька.
Вказують, що позивач вважає, що оскільки вони зі зниклим безвісти ОСОБА_2 спільно проживали разом до зникнення безвісти останнього, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, ОСОБА_2 займався вихованням Позивача, фінансово утримував до досягнення повноліття, то його загибель дає позивачу право на звільнення з військової служби на підставі ч. 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Вказують, що Військова частина НОМЕР_1 під час надання правової оцінки обставинам викладеним у рапорті ОСОБА_3 від 16.03.2026 за вх. №940/18372-в діяла та керувалась вимогами чинного законодавства України, а саме Законом №2232-ХІІ, зазначивши що ОСОБА_2 , який зник безвісти не є батьком ОСОБА_1 , а є для останнього вітчимом, та таким чином, рапорт ОСОБА_1 щодо його звільнення з військової служби - не підлягає задоволенню, а як наслідок й адміністративний позов ОСОБА_3 .
ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Суд, дослідив матеріали справи, з`ясував усі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінив докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізував застосування норм матеріального та процесуального права, встановив таке.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що мати уклала шлюб із ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про шлюб надано до матеріалів справи), та з того часу ми спільно проживали разом до зникнення безвісти вітчима, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, останній займався моїм вихованням, фінансово утримував до досягнення повноліття.
Зникнення безвісти ОСОБА_2 за особливих обставин підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань №12024041430000364 від 04.07.2024 року.
ОСОБА_2 зник безвісти саме під час безпосередньої участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
19.03.2026 року позивачем було подано рапорт до командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби, обґрунтовуючи тим, що його близький родич, а саме вітчим, ОСОБА_2 зник безвісти.
Отже, ОСОБА_5 , 16.03.2026 за вх. №940/18372-в подав рапорт про звільнення з військової служби у запас на підставі пп. «г» п.2 ч. 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ за сімейними обставинами у зв`язку зі зникненням безвісти вітчима ОСОБА_2 під час здійснення заходів із забезпечення національно безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
До рапорту позивачем було додано: нотаріально засвідчені копії: РНОКПП ОСОБА_1 , свідоцтва про народження ОСОБА_1 , свідоцтва про шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , сповіщення сім`ї від 25.06.2024 року № 276; копію витягу з єдиного державного реєстру досудових розслідувань від 04.07.2024 року №12024041430000364; копію Витягу з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісті за особливих обставин від 26.09.2024 року № 20230926 2182.
Згідно наданих до рапорту ОСОБА_3 від 16.03.2026 року за вх. №940/18372-в додатків, відповідач дійшов висновку, що ОСОБА_2 являється вітчимом ОСОБА_4 .
Дослідивши подані позивачем документи, відповідач відмовив позивача у звільненні та зазначив про те, що зазначено, що абзацом шістнадцятим підпункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено вичерпний перелік близьких родичів, у разі загибелі чи зникнення безвісти яких військовослужбовець підлягає звільненню (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра), та що вітчим у цьому переліку прямо не зазначений, у зв`язку з чим вказана норма, на думку відповідача, не може бути до позивача застосована.
Враховуючи наведене, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх порушених прав.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладених в відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.
V. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі Закон України № 2232-ХІІ), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України № 2232-ХІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст. 2 Закону України № 2232-ХІІ передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
За змістом статті 1 Закону України Про оборону України особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
На момент звернення позивача із рапортом про звільнення та на момент розгляду справи, як зазначалось, в Україні діє правовий режим воєнного стану, тому під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок звільнення військовослужбовців в умовах воєнного стану.
Частиною 7 статті 26 Закону України № 2232-ХІІ встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до пунктів 6, 7 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі Положення), початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу".
Згідно п. 12 розділу І Положення встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано п.225 цього Положення, яким передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу":
у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них;
у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Стосовно порядку звільнення п.233 Положення передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
підстави звільнення з військової служби;
думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Аналіз вказаних норм законодавства свідчить про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, визначених ст. 26 Закону № 2232-XII.
Абзацом 16 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України № 2232-ХІІ передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану на таких підставах: якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі у антитерористичній операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Отже право на звільнення з військової служби військовослужбовець набуває лише за умови, якщо близький родич військовослужбовця загинув або пропав безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану, саме внаслідок участі у таких заходах.
VІ. ОЦІНКА СУДУ
19.03.2026 року позивачем було подано рапорт до командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби, обґрунтовуючи тим, що його близький родич, а саме вітчим, ОСОБА_2 зник безвісти.
Отже, ОСОБА_5 , 16.03.2026 за вх. №940/18372-в подав рапорт про звільнення з військової служби у запас на підставі пп. «г» п.2 ч. 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ за сімейними обставинами у зв`язку зі зникненням безвісти вітчима ОСОБА_2 під час здійснення заходів із забезпечення національно безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
До рапорту позивачем було додано: нотаріально засвідчені копії: РНОКПП ОСОБА_1 , свідоцтва про народження ОСОБА_1 , свідоцтва про шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , сповіщення сім`ї від 25.06.2024 року № 276; копію витягу з єдиного державного реєстру досудових розслідувань від 04.07.2024 року №12024041430000364; копію Витягу з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісті за особливих обставин від 26.09.2024 року № 20230926 2182.
Згідно наданих до рапорту ОСОБА_3 від 16.03.2026 року за вх. №940/18372-в додатків, відповідач дійшов висновку, що ОСОБА_2 являється вітчимом ОСОБА_4 .
Дослідивши подані позивачем документи, відповідач відмовив позивача у звільненні та зазначив про те, що зазначено, що абзацом шістнадцятим підпункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено вичерпний перелік близьких родичів, у разі загибелі чи зникнення безвісти яких військовослужбовець підлягає звільненню (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра), та що вітчим у цьому переліку прямо не зазначений, у зв`язку з чим вказана норма, на думку відповідача, не може бути до позивача застосована.
Отже, як видно із листа Військової частини, відповідачем було вказано, що підстави для звільнення відсутні, оскільки не підтверджено загибель близького родича.
Досліджуючи докази по справі, слід вказати по те, що у контексті спірних відносин, визначальним для цієї справи є не встановлення факту проживання однією сім`єю, а встановлення права особи, яка вважає себе членом сім`ї загиблого військовослужбовця, на звільнення з військової служби.
Позивач вважає, що оскільки його вітчим фактично виконував у сім`ї роль батька, то загибель його, тощо дає йому право на звільнення з військової служби на підставі п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України №2232-ХІІ.
Утім слід вказати про те, що законодавцем чітко визначений перелік близьких родичів, а саме: чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра, загибель яких під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану обумовлює можливість звільнення з військової служби.
Отже, наведені приписи встановлюють підстави для звільнення з військової служби під час дії воєнного часу у разі загибелі близького родича та перелік близьких родичів, які підпадають під дію зазначеної норми закону.
Однак вітчим до вказаного переліку не входить.
Отже, враховуючи відсутність факту загибелі або пропажі безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану близьких родичів позивача, підстав для звільнення позивача з військової служби на зазначеній ним підставі немає.
Так, виходячи з положень ч.4 ст.3 Сімейного кодексу України, якою визначено поняття «сім`ї», можливо дійти висновку про те, що сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Конституційний Суд України у своєму рішення від 03 червня 1999 року №5-рп/99 надав офіційне тлумачення терміну «член сім`ї»: членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визначення їх членами сім`ї, крім спільного проживання, ї ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Водночас судом першої інстанції не враховано, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2024 у справі № 560/17953/21 зазначила, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Вказала, що чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
З огляду на такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, адміністративний суд, розглядаючи цю справу в межах своєї компетенції, позбавлений можливості встановлення факту проживання позивача однією сім`єю із загиблим військовослужбовцем, з`ясувати наявність у нього правового статусу члена сім`ї загиблого військовослужбовця або ж перебування на утриманні у останнього, оскільки такі вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Разом з тим, слід звернути увагу на висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 квітня 2026 року про те, що встановлення факту родинних відносин можливо лише за наявності кровної спорідненості, а вітчим та пасинок не є родичами.
Враховуючи вищевикладене та оцінюючи викладені у відповіді відповідача аргументи, які стали підставою для відмови у задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, оскільки до рапорту позивачем не було долучено документів, які б слугували підставою для звільнення військовослужбовця позивача з військової служби під час дії воєнного стану.
Отже, враховуючи наведене вище, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
VІІ. ВИСНОВКИ СУДУ
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини четвертої статті 242 КАС України судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права, яка проявляється в рівності всіх перед законом, цілях і засобах, що обираються для їх досягнення.
Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід та неупередженість.
Положеннями частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про залишення позовних вимог ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, без задоволення.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, про таке.
Судові витрати покласти на позивача згідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.
Судові витрати покласти на позивача згідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач : Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 30.07.2026 року.
Суддя В.В. Ільков