РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 серпня 2026 року справа № 580/5222/26
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , військової частини НОМЕР_1 про скасування наказів і зобов`язання вчинити дії,
ВСТАНОВИВ:
19.05.2026 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач 1), військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач 2), в якому позивач з урахуванням уточнень просить:
скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 "Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації" в частині призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 ;
скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 28.04.2026 №121 про зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити солдата ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та звільнити від проходження військової служби.
В обґрунтування позову зазначено, що 05.09.2025 позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання відстрочки на підставі п.1 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», щ обула зареєстрована за вх. № 4/38 від 05.08.2025.
Після вступу до навчального закладу ОСОБА_1 отримав відстрочку від призову під час мобілізації на підставі п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», яку регулярно продовжував.
Однак, 21.02.2026 позивача було призвано ІНФОРМАЦІЯ_2 на проходження військової служби під час мобілізації на особливий період до військової частини НОМЕР_2 .
На момент винесення наказу, яким ОСОБА_1 було призвано на військову службу, під час загальної мобілізації, у відповідності п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ОСОБА_1 мав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, а отже не підлягав призову на військову службу під час мобілізації, а тому мобілізація проведена незаконно.
Позивач також стверджує, що був протиправно затриманий особами у військовому однострої, які представились працівниками ТЦК та СП, та без наявності передбачених законом підстав примусово доставлений до відповідного органу.
Крім того, позивач вказує на те, що не може проходити військову службу за релігійними переконаннями.
Відтак, підлягає скасуванню як наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині призову солдата ОСОБА_1 на військову службу та відправлення до військової частини НОМЕР_2 , так і наказ командира Військової частини НОМЕР_1 від 28.04.2026 № 121 в частині зарахування Позивача до списків особового складу даної військової частини.
ІНФОРМАЦІЯ_1 подав суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову. Вказано, що позивач реалізував право на звернення за відстрочкою один раз. За результатами розгляду його заяви протоколом комісії від 15.09.2025 №69 позивачеві було надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з 15.09.2025 по 31.12.2025.
Таким чином, строк дії відстрочки, наданої позивачеві протоколом комісії від 15.09.2025 №69, завершився 31.12.2025.
Станом на 21.02.2026 матеріали справи не містять доказів наявності чинного рішення комісії про надання позивачеві нової відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або про продовження раніше наданої відстрочки.
Матеріали справи також не містять доказів того, що після завершення строку дії відстрочки 31.12.2025 та до моменту призову 21.02.2026 позивач подав у встановленому законом порядку нову заяву про надання відстрочки, надав підтвердні документи та очікував розгляду такої заяви відповідною комісією.
Посилання позивача на навчання з 2023 року не підтверджує наявності чинної оформленої відстрочки станом на дату призову. Документи про навчання можуть бути підставою для звернення із заявою про надання відстрочки та підлягають оцінці відповідною комісією у порядку, визначеному Порядком №560. Однак такі документи не замінюють рішення комісії про надання відстрочки і не створюють автоматичної заборони на призов особи без належного оформлення відстрочки.
Особа, яка до моменту призову звернулась із заявою та документами, що підтверджують наявність підстав для відстрочки, набуває правового становища особи, щодо якої територіальний центр комплектування та соціальної підтримки зобов`язаний перевірити наявність відповідних підстав та прийняти рішення з урахуванням установлених законом гарантій звільнення від призову під час мобілізації. Натомість у випадку, коли особа, маючи передбачене законом право на відстрочку, не реалізувала його у визначений спосіб до моменту призову, а після призову була зарахована до списків особового складу військової частини, спірні правовідносини переходять у сферу проходження військової служби та регулюються спеціальним законодавством про військову службу.
Отже, наявність у позивача потенційного права звернутися за відстрочкою не є самостійною підставою для визнання протиправним наказу про призов, якщо станом на дату видання такого наказу відстрочка не була чинною та належним чином оформленою.
На дату призову позивач був придатним до військової служби за результатами проходження військово-лікарської комісії. Матеріали справи не містять доказів визнання позивача непридатним до військової служби або тимчасово непридатним до військової служби.
Позивачем не оскаржено рішення військово-лікарської комісії від 09.09.2025 №2025-0909-0845-0892-0. Вказане рішення є чинним, не скасованим у встановленому порядку та було враховане при проведенні мобілізаційних заходів.
Також матеріали справи не містять доказів наявності у позивача бронювання, інвалідності або іншої чинної та належним чином оформленої підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації станом на 21.02.2026.
Наказ військової частини про зарахування позивача до списків особового складу є похідним від належного документального оформлення призову та направлення позивача до відповідної військової частини. Оскільки підстав для визнання незаконним наказу про призов позивача на військову службу під час мобілізації не встановлено, відсутні й підстави для скасування наказу військової частини про зарахування позивача до списків особового складу.
Після призову та зарахування до списків особового складу військової частини особа набуває статусу військовослужбовця, а подальші питання проходження та припинення військової служби вирішуються за спеціальними правилами законодавства про військову службу, зокрема у порядку та з підстав, визначених статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Військова частина НОМЕР_1 подала суду відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволенні позову. Вказано, що після реалізації спірного наказу виникли вже нові правовідносини - з приводу проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом № 2232-ХІІ та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008.
Цими актами законодавства не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказу про призов, оскільки цей наказ вже реалізований, а тому його скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби, не відновить початковий стан і не призведе до бажаного позивачем результату, який він переслідує у цьому позовному провадженні.
Наведені позивачем обставини щодо його навчання у закладі освіти можуть бути предметом оцінки суду виключно в контексті перевірки законності процедури призову, однак самі по собі не покладають на Відповідача-1 обов`язку щодо виключення Позивача зі списків особового складу чи звільнення його з військової служби.
Дослідивши письмові докази та оцінивши заявлені доводи, суд встановив таке.
Згідно з довідкою військово-лікарської комісії від 09.09.2025 №2025-0909-0845-0892-0 позивач визнаний придатним до військової служби.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21.02.2026 №153 позивач признаваний на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 28.04.2026 №121, позивача, який прибув з військової частини НОМЕР_3 до пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ), з "28" квітня 2026 року зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та зараховано на всі види забезпечення, зараховано на котлове забезпечення (сніданок) при військовій частині НОМЕР_3 , відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від "28" квітня 2026 року № 34-РС призначено на посаду водія-електрика 1 відділення протидії безпілотним літальним апаратам 1 інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти військової частини НОМЕР_1 , ВОС-790058Д, шпк "солдат", "28" квітня 2026 року справи та посаду прийняв та приступив до виконання службових обов`язків за посадою.
Вважаючи протиправними наказ щодо мобілізації, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд врахував таке.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Поряд з цим, відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
На момент розгляду цієї адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжений.
Згідно із статтею 1 Закону України Про правовий режим воєнного стану від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Згідно пункту 4 Указу №69/2022 призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII)
Згідно з ч.1 ст.39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України від 21.10.1993 №3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-ХІІ).
За визначенням ст.1 Закону №3543-ХІІ комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до п.2 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №560 (далі - Порядок №560) на військову службу під час мобілізації, на особливий період призиваються резервісти та військовозобов`язані, які придатні до військової служби за станом здоров`я та не мають права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених статтею 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", для комплектування (доукомплектування) з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, навчальних частин (центрів) (далі - військові частини) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями.
Відповідно до п.81 Порядку №560 призов громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язаних та резервістів (крім резервістів, які уклали контракти на проходження служби у військовому резерві) здійснюють районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Призов громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період оформляється наказом керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, командира військової частини, керівника розвідувального органу або визначеного ним керівника відповідного підрозділу, Голови СБУ, його заступників чи керівника підрозділу, органу, закладу, установи СБУ.
Згідно з п.п.91, 92, 94, 97, 98 Порядку №560 відправлення резервістів та військовозобов`язаних до місць проходження військової служби здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки у складі військових команд або індивідуально.
Для збору військових команд та їх відправлення до військових частин (установ) спільними рішеннями виконавчих органів сільських, селищних, міських рад і районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки утворюються збірні пункти резервістів та військовозобов`язаних на фондах установ та організацій, які мають можливість забезпечити їх роботу.
До складу військових команд включаються резервісти та військовозобов`язані, які придатні до військової служби за станом здоров`я, не мають права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та за результатами професійно-психологічного відбору відповідають вимогам проходження військової служби у визначеному виді, окремому роді військ (сил).
На особовий склад військової (зведеної військової) команди відповідним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки оформляється поіменний список (додаток 14) за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, який після накладення кваліфікованого електронного підпису керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки надсилається засобами системи електронного документообігу на адресу військової частини (територіального центру комплектування та соціальної підтримки), до якої відправляється військова (зведена військова) команда.
Роздрукований примірник поіменного списку, який містить придатний для зчитування QR-код з відповідною інформацією, військово-облікові документи, обліково-послужні картки, особові справи, довідки з висновком військово-лікарської комісії про придатність до військової служби за станом здоров`я на кожного резервіста та військовозобов`язаного отримує старший військової команди, який приймає особовий склад військової (зведеної військової) команди у своє підпорядкування.
Старший військової команди несе відповідальність за особовий склад військової (зведеної військової) команди з моменту прийняття його у своє підпорядкування, під час слідування до військової частини або об`єднаного (обласного) збірного пункту та до моменту завершення прийому особового складу військової (зведеної військової) команди військовою частиною або обласним (Київським та ІНФОРМАЦІЯ_4 .
З аналізу наведених норм вбачається, що формування команд команди на відправку до військової частини з урахуванням професійно-психологічного відбору здійснюється безпосередньо перед відправкою мобілізованих військовослужбовців до військової частини з ТЦК.
Як установлено судом, згідно з довідкою військово-лікарської комісії від 09.09.2025 №2025-0909-0845-0892-0 позивач визнаний придатним до військової служби.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21.02.2026 №153 позивач признаваний на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 28.04.2026 №121, позивача, який прибув з військової частини НОМЕР_3 до пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ), з "28" квітня 2026 року зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та зараховано на всі види забезпечення, зараховано на котлове забезпечення (сніданок) при військовій частині НОМЕР_3 , відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від "28" квітня 2026 року № 34-РС призначено на посаду водія-електрика 1 відділення протидії безпілотним літальним апаратам 1 інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти військової частини НОМЕР_1 , ВОС-790058Д, шпк "солдат", "28" квітня 2026 року справи та посаду прийняв та приступив до виконання службових обов`язків за посадою.
Стосовно доводів позивача про наявність у нього відстрочки від призову, суд зазначає таке.
З даних Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів суд встановив, що 15.09.2025 позивачу надана відстрочка від призову на військову службу на підставі п.3 ч.3 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Вказана відстрочка анульована 01.01.2026 у зв`язку із закінченням стоку її дії.
Суд звертає увагу на те, що право на відстрочку від призову на військову службу повинно бути реалізоване військовозобов`язаним шляхом вчинення ним активних дій та оформлення його у відповідний спосіб уповноваженим органом (зокрема, районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки). При цьому реалізація такого права може бути здійснена лише до моменту набуття ним статусу військовослужбовця.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.01.2024 у справі № 280/6033/22.
При цьому, колегія суддів зауважує, що правовий статус особи, яка реалізувала право на відстрочку у визначеному законом порядку, та особи, яка такого права не реалізувала, не є тотожним.
Особа, яка до моменту призову звернулась із заявою та документами, що підтверджують наявність підстав для відстрочки, набуває правового становища особи, щодо якої територіальний центр комплектування та соціальної підтримки зобов`язаний перевірити наявність відповідних підстав та прийняти рішення з урахуванням установлених законом гарантій звільнення від призову під час мобілізації.
Натомість у випадку, коли особа, маючи передбачене законом право на відстрочку, не реалізувала його у визначений спосіб до моменту призову, а після призову була зарахована до списків особового складу військової частини, спірні правовідносини переходять у сферу проходження військової служби та регулюються спеціальним законодавством про військову службу.
При цьому, право на звільнення з військової служби виникає після набуття особою статусу військовослужбовця та регулюється статтею 26 Закону № 2232-XII. Під час дії воєнного стану звільнення військовослужбовця можливе виключно з підстав, прямо передбачених частиною четвертою статті 26 вказаного Закону.
Отже, наявність у особи права на відстрочку від призову не є тотожною наявності права на звільнення з військової служби після фактичного призову та зарахування до списків особового складу військової частини.
При цьому суд ураховує, що матеріали справи не містять доказів звернення позивача до територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою чи документами на підтвердження наявності підстав для відстрочки від призову з 01.01.2026 (часу анулювання попередньої відстрочки) до моменту його мобілізації, тоді як після призову на військову службу та зарахування до списків особового складу військової частини позивач набув статусу військовослужбовця, у зв`язку із чим питання припинення проходження ним військової служби підлягає вирішенню з урахуванням положень статті 26 Закону № 2232-XII, яка визначає підстави звільнення з військової служби в умовах воєнного стану.
Суд також зазначає, що позивач посилається на наявність у нього релігійних переконань, що, на його думку, не дозволяє проходити військову службу.
Як доказ наявності релігійних переконань, позивач надає суду копію посвідчення Ієрея від 12.03.2018 №385.
З цього приводу суд враховує, що відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення статті 35 Основного закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту Конвенція).
Так, відповідно до статті 9 пункту 1 Конвенції, кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Зі змісту статті 9 пункту 2 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно до частини 4 згаданої статті у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас, відповідно до ст.ст.1, 4 Закону України від 12 грудня 1991 року № 1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Відтак, проходження альтернативної (невійськової) служби допускається з релігійних переконань виключно замість строкової військової служби.
У контексті наведеного суд звертає увагу, що в умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни.
13.06.2024 при розгляді справи №601/2491/22 Верховний Суд зазначив, що «Право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей. Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації».
Суд також враховує висновки об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 27.10.2025 у справі №573/838/24, в якій досліджувалось питання відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях.
Так, у вказані постанові зазначено таке: «Об`єднана палата зазначає, що законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації.
Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни.
На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.
Як вважає об`єднана палата, неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава.
Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).
У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.
Об`єднана палата не залишає поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 07 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ статті 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.
Об`єднана палата не бачить підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване частиною 4 статті 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає статті 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України.
За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі стаття 336 КК України, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить статті 35 Конституції України.
Тому об`єднана палата констатує, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.».
Як установлено судом, позивач призваний на військову службу під час мобілізації.
Відтак, посилання позивача на наявність у нього релігійних переконань, як на підставу звільнення від обов`язків проходження військової служби під час мобілізації, на переконання суду, є безпідставним.
Отже, не доведено протиправності наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації, а тому такий наказ є правомірним.
Клопотання представника позивача про заміну відповідача на ІНФОРМАЦІЯ_5 задоволенню не підлягає з огляду на встановлену судом правомірність спірного наказу.
Щодо доводив в частині примусового доставлення до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_2 із порушенням встановленого порядку, суд зазначає таке.
Відповідно до п. 1, 8, 9 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі - Положення №154), Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.
Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, зокрема в місцевих держадміністраціях, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та розвідувальних органів України), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Реєстр) (районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), проведення заходів з приписки громадян до призовних дільниць, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил (далі - збори), ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил (далі - пенсіонери) та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, крім іншого:
ведуть військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб";
оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам;
здійснюють заходи оповіщення та призову громадян (крім військовозобов`язаних та резервістів СБУ та розвідувальних органів): на військову службу за призовом осіб офіцерського складу; на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (зарахованих до військового оперативного резерву); на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період (незалежно від місця їх перебування на військовому обліку).
На підставі підп.1 п.27 Порядку №560 під час мобілізації громадяни викликаються до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки або їх відділів: взяття на військовий облік; проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби; уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних, резервістів (територіального центру комплектування та соціальної підтримки); призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби.
Отже, метою виклику до територіального органу комплектування та соціальної підтримки є необхідність уточнення даних, проходження ВЛК та призову на військову службу.
Доводи позивача про його примусове доставлення до ІНФОРМАЦІЯ_2 є не підтверджені жодним належним та допустимим доказом.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що за наявності у позивача висновку про придатність до військової служби, відсутність у нього відстрочки, відповідачем правомірно здійснено заходи призову позивача на військову службу під час мобілізації, у зв`язку із чим правомірно направлено до військової частини та видано відповідний наказ про зарахування до списків особового складу.
Крім того, відповідно до п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану:
а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі;
б) за станом здоров`я:
на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби або про тимчасову непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);
в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі;
г) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);
д) у зв`язку із звільненням з полону (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);
е) у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів - у разі неможливості їх використання на службі (для осіб вищого офіцерського складу);
з) у зв`язку із призначенням (обранням) на посаду або перебуванням на посаді судді, судді Конституційного Суду України, члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, керівника служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, його заступника, дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя.
Наявності визначених наведеними нормами підстав для звільнення з військової служби позивач не навів і відповідних доказів не надав.
Решта доводів позивача висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відтак, позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, а судові витрати - розподілу згідно зі ст.139 КАС України.
Керуючись ст. 6, 9, 14, 241-246, 255, 295 КАС України, суд,
ВИРІШИВ:
1. Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_1 .
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
3. Копію рішення направити учасникам справи.
4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.
Суддя Олексій РІДЗЕЛЬ