ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 серпня 2026 року
м. Харків
справа № 644/1815/24
провадження № 22-ц/818/2008/26
Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Тичкової О.Ю.,
суддів колегії - Маміної О.В., Пилипчук Н.П.
за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б.
сторони справи:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків апеляційну скаргу Вдовидченка Олексія Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 06 листопада 2025 року у складі судді Попової В.О.,-
ВСТАНОВИВ:
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати спільною сумісною власністю колишнього подружжя квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,0 кв.м., житловою площею 16,2 м.кв.; стягнути з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивача в порядку поділу майна колишнього подружжя компенсацію вартості частки квартири за вищевказаною адресою у розмірі 699 987 грн, залишивши зазначену спірну квартиру у власності відповідачки ОСОБА_2 . Судові витрати по сплаті судового збору просить стягнути з відповідачки.
В обґрунтування позову зазначив, що з 03.12.2011 позивач ОСОБА_1 перебував у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 . Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 02.10.2023 шлюб між сторонами було розірвано. Під час перебування у шлюбі подружжям було набуто квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку 05.08.2021 було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що згоди про добровільний поділ спільного майна подружжя між ним та відповідачкою не досягнуто. Дані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом.
Рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 06 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності, у розмірі вартості нерухомого майна, а саме 1-кімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальна площа якої складає 41 м.кв., житлова площа - 16,2 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2429402163101), в розмірі 699 987, 00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 499,94 грн.
В задоволенні решти вимог відмовлено.
Рішення мотивоване тим, що ураховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав особи в аспекті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність суд позовні вимоги в частині поділу спільної сумісної власності, шляхом стягнення на користь ОСОБА_1 зі ОСОБА_2 компенсації 1/2 вартості спірної квартири. Враховуючи висновок оціночної діяльності по визначенню дійсної вартості спірної квартири, проведеного суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Оцінка Київ» суд прийшов до висновку про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 зі ОСОБА_2 компенсації вартості спірної квартири в сумі 699 987 грн в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду представник Вдовиченко О.І., який діє в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, просив скасувати рішення та ухвалити, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга тим, що джерелом походження грошових коштів, за рахунок яких придбано спірне нерухоме майно, є кошти батьків відповідача, тому не є спільними сумісними коштами подружжя. Квартира була придбана за особисті грошові кошти відповідача та грошові кошти батьків відповідача, які були їй особисто батьками подаровані, та є особистою приватною власністю саме відповідача. В судовому засіданні були допитані свідки, які спростували факт набуття спірної квартиру у спільну сумісну власність позивача та відповідача, та підтвердили доводи відповідачки про те, що станом на дату придбання квартири АДРЕСА_1 , позивач разом з відповідачкою вже не мешкали спільно як чоловік та дружина, не вели спільного бюджету, не несли спільні витрати. Позивач знайшов іншу жінку та фактично вигнав ОСОБА_2 з дому. ОСОБА_2 зі своєю донькою від першого браку не мала на той час власного житла. Тому, батьки відповідачки, вирішили подарувати доньці грошові кошти на придбання квартири в особисту власність, для проживання спільно з онукою у власному ізольованому житлі. ОСОБА_2 самостійно (без згоди ОСОБА_1 ) вчиняла правочин з придбання зазначеної квартири в особисту власність. На підтвердження позовних вимог позивачем надані документи, отримані стороною позивача у незаконний спосіб, з грубим порушенням вимог ст.76-80, 83,84, 95 ЦПК України. Під час розгляду справи позивачем не надані оригінали документів на які він посилався.
30.06.2026 ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу. В якій просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Зазначила, що рішення суду є законним, ухваленим з врахуванням всіх обставин справи, рішення суду першої інстанції є справедливим та таким, що винесено в повній відповідності нормам як процесуального законодавства. Відповідачем не доведено факт придбання квартири за особисті кошти, таким чином відповідачкою не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно. Свідки є близькими родичами відповідачки та їх свідчення між собою не узгоджується щодо обставини нібито дарування грошових коштів. При цьому в іншій справі № 643/8824/23 також заслуховувались пояснення цих же свідків які вже пояснювали про нібито дарування грошових коштів ними для купівлі іншої квартири, та ім`я їх зятя ОСОБА_1 , що свідчить про неможливість встановлення такої обставини керуючись виключно поясненнями свідків. В справі 643/8824/23, що розглядається в Салтівському районному суді міста Харкова про поділ майна подружжя ОСОБА_2 просить визнати за нею права власності в порядку поділу майна подружжя, що було набуто на ім`я позивача ОСОБА_1 в аналогічний період придбання, в тому числі протягом всього 2020 року. Така поведінка ОСОБА_2 є суперечливою та є підтвердженням зловживання правами, так як у різних справах вона надає суперечливі данні. До відзиву на апеляційну скаргу надає заяву ОСОБА_2 від 02.10.2023 про виконання ухвали про уснунення недоліків та уточнену позовну заяву ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та поділ майна подружжя.
Відповідно до змісту норми ст. 83 ЦПК України усі докази позивач має надавати вчасно до суду першої інстанції. У скарзі не наведені поважні причини, з яких позивач не зміг вчасно надати до суду першої інстанції ті документи, які позивач вперше надав до суду в якості клопотання про долучення доказів, а саме: заяву ОСОБА_2 від 02.10.2023 про виконання ухвали про уснунення недоліків та уточнену позовну заяву ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та подій майна подружжя.
Нормою частини 7 статті 81 ЦПК України передбачено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Однак отримання позивачем доказів, які він міг отримати до ухвалення рішення по суті спору та надання їх вперше до суду апеляційної інстанції у відповідь на аргументи суду, відсутність посилання на ці докази у позові усувають відповідальність суду за незастосування вказаної норми частини 7 статті 81 ЦПК України, таку процесуальну поведінку суд апеляційної інстанції розцінює, як зловживання процесуальним правом, яке відповідно до ст. 44 ЦПК України є неприпустимим та порушує принцип рівності сторін, який є елементом принципу змагальності сторін, ст. 12 ЦПК України.
Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, лише якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, у даному випадку таких винятків не встановлено, ризики від недобросовісної процесуальної поведінки позивача не можуть покладатися на іншу сторону спору, тому відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не приймає надані позивачем невчасно з власної вини вищевказані докази.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів відмовляє у врахуванні доказів, поданих ОСОБА_1 .
Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін у справі, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом і підтверджується рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 02 жовтня 2023 року шлюб між сторонами розірвано (т.1 а.с. 20-21).
05.08.2021 зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1 а.с. 34).
В матеріалах справи наявний Договір бронювання квартири та надання послуг №156-188 від 15.08.2019 укладений між ПАТ «Трест Житлобуд-1» та ОСОБА_2 (т.1 а.с. 23-24), Договір купівлі-продажу цінних паперів №БВ190815-8-1 від 15.08.2019 укладений між ТОВ «Харківжитлобуд-1» та ОСОБА_2 (т.1 а.с. 25-26), Додаток до протоколу №105 від 23.03.2021 в переліку інвесторів, а також особам, яким належить майнові права на об`єкт будівництва за адресою: АДРЕСА_2 вказана ОСОБА_2 (т.1 а.с. 28-29), Акт пред`явлення цільових облігацій до погашення від 16.06.2021 укладений між ПАТ «Трест Житлобуд-1» та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 30), в актах прийому предачі квартири від 16.06.2021 та виконання взаємних зобов`язань від 16.06.2021 вказана ОСОБА_2 (т.1 а.с.31), замовником технічного паспорту на квартиру вказана відповідачка (т.1 а.с. 35-38).
Згідно звіту про оцінку майна №34 РМ-240305-013 проведеним суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Оцінка Київ» на замовлення сторони позивача , ринкова вартість спірної квартири становить 1 399 974 грн, що не спростовано стороною відповідачки (а.с.51-58).
За клопотанням представника відповідачки судом першої інстанції допитано в якості свідків батьків відповідачки - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які кожний окремо пояснили, що подарували доньці - відповідачці ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 440 000 гривень, проте відповідний письмовий договір дарування не було укладено.
З пояснень свідка ОСОБА_6 (сестри відповідачки) в судовому засіданні вбачається, що батьки дарували відповідачці у 2019 році гроші у сумі приблизно 12 000 - 13 000 доларів США , але особисто свідок не була присутня при цьому. Також свідок не обізнана щодо суми, за яку була придбана спірна квартира.
Свідок ОСОБА_7 (кума рідної сестри відповідачки) в судовому засіданні пояснила, що не обізнана щодо вартості придбаної Скринніковими спірної квартири, також їй не відома сума грошей, яку подарували батьки відповідачці.
Під час перебування у шлюбі подружжям ОСОБА_8 було набуто квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку 05.08.2021 було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_2 .
Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Згідно з ч. 2 статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Частиною 4 статті 71 СК України встановлено, що присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі №299/2587/15-ц вказано,що за системним тлумаченням частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно.
Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Презумпція спільності права власності подружжя на спірне майно не спростована.
Колегія суддів зазначає, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Судом встановлено, що з 03.12.2011 по 03.10.2023 сторони у справі перебували у шлюбі.
05.08.2021 зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно звіту про оцінку майна №34 РМ-240305-013 проведеним суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Оцінка Київ» на замовлення сторони позивача , ринкова вартість спірної квартири становить 1 399 974 грн, що не спростовано стороною відповідачки.
Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які були допитані судом першої інстанції та є батьками відповідачки, пояснили, що передали у дар відповідачці ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 440 000 грн, однак письмовий договір дарування між сторонами не укладався.
Згідно пояснень свідка ОСОБА_6 (сестри відповідачки) батьки дарували відповідачці у 2019 році гроші у сумі приблизно 12 000-13 000 доларів США , але особисто свідок не була присутня при цьому. Також свідок не обізнана щодо суми, за яку була придбана спірна квартира.
Свідок ОСОБА_7 (кума рідної сестри відповідачки) в судовому засіданні пояснила, що не обізнана щодо вартості придбаної Скринніковими спірної квартири, також їй не відома сума грошей, яку подарували батьки відповідачці.
Водночас презумпція спільності права власності подружжя на майно не може бути спростована виключно показаннями свідків, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2024 року у справі № 523/6344/21, провадження № 61-7909св23.
Таким чином належних доказів на спростування презумпції спільної сумісної власності спірного майна та презумпції рівності часток кожного з подружжя у спільній сумісній власності ОСОБА_2 суду не надала та зазначену презумпцію не спростувала.
З урахуванням наведеного, судова колегія погоджується з висновком суду про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 зі ОСОБА_2 компенсації вартості спірної квартири в сумі 699 987 грн в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя (1399974 грн : 2 = 699 987,00 грн).
Доводи апеляційної скарги щодо неналежності та недопустимості доказів, поданих позивачем, а саме: договору бронювання та надання послуг № 156-188 від 15.08.2019 року, договору купівлі-продажу цінних паперів № БВ190815-8-1 від 15.08.2019 року, протоколу засідання правління АТ «Трест Житлобуд-1» від 23.03.2021 року, акта пред`явлення цільових облігацій до погашення від 16.06.2021 року, акта приймання-передачі квартири від 16.06.2021 року та акта виконання взаємних зобов`язань від 16.06.2021 року, судова колегія відхиляє як необґрунтовані.
Зазначені доводи не спростовують встановлених судом обставин справи та не містять підстав, які б свідчили про помилковість висновку суду про відмову у задоволенні позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог і доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування даного судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на зазначене апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ІІПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу Вдовидченка Олексія Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 06 листопада 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий О.Ю. Тичкова
Судді О.В. Маміна
Н.П. Пилипчук