ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 620/13667/25 Суддя (судді) першої інстанції: Сергій КЛОПОТ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 серпня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Вівдиченко Т.Р., Кузьмишиної О.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення,
В С Т А Н О В И В:
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 04.12.2025 № 98-ДВ про відкликання дозволу на імміграцію в Україну № 5/17 від 20.10.2017 та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09.11.2017 громадянину російської федерації - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження Азербайджанська ССР (паспорт № НОМЕР_2 ).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення відмовлено в повному обсязі.
Суд першої інстанції виснував, що Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, виносячи рішення від 04.12.2025 № 98-ДВ про відкликання дозволу на імміграцію в Україну № 5/17 від 20.10.2017 та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09.11.2017 громадянину російської федерації - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження Азербайджанська ССР, діяло правомірно та у межах своїх повноважень.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 22 травня 2026 року позивач подав апеляційну скаргу, просить:
- рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22.02.2026 року у справі № 620/13667/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , а саме: визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 04.12.2025 № 98-ДВ про відкликання дозволу на імміграцію в Україну № 5/17 від 20.10.2017 та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09.11.2017 громадянину російської федерації - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
15 червня 2026 року відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача; розгляд справи проводити за участю представника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області.
Щодо клопотання відповідача про розгляд справи в судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.
Частинами 2 та 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
У той же час, згідно частин 1-3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 4 статті 12, частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
У той же час, спірні правовідносини не відносяться до категорії справ, передбачених частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як вбачається з поданого клопотання, в такому не наведено жодних доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб.
Дослідивши клопотання, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, тощо, колегія суддів дійшла висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначеного клопотання необхідно відмовити.
Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
17.08.2017 позивач, який є громадянином російської федерації, звернувся до Новозаводського відділу у м. Чернігові УДМС у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ, оскільки він понад 2 роки перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3 , на підтвердження чого надав копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 . виданого 04.08.2015 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернігівського районного управління юстиції у Чернігівській області.
Після проведення перевірок, передбачених пунктом 14 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі Порядок), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, за відсутності інформації щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію. 20.10.2017 УДМС у Чернігівській області надало позивачу дозвіл на імміграцію в Україну №5/17.
09.11.2017, на підставі зазначеного дозволу на імміграцію, УДМС у Чернігівській області документувало позивача посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 строком дії до безстроково.
21.10.2025 УДМС у Чернігівській області отримало подання Управління СБУ в Чернігівській області № 74/2/2-2119 (20.10.2025) від 20.10.2025 про наявність підстав для відкликання позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.
Відповідно до зазначеного подання, Управлінням СБУ в Чернігівській області у кримінальному провадженні № 4202510[телефон приховано] від 28.05.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 332 Кримінального кодексу України, отримана інформація стосовно діяльності на території України протиправної схеми, учасники якої на систематичній основі займаються організацією незаконного переправлення через державний кордон України іноземців та осіб без громадянства, у т.ч. числі з країн т.зв. «міграційного ризику». З цією метою вказані особи здійснюють організацію заходів з усунення перешкод (законодавчих обмежень щодо термінів перебування та підстав перетину кордону) для подальшого перетинання іноземцями державного кордону України, у т.ч. виїзду до країн ЄС. Зокрема, за результатами проведення слідчих (розшукових) дій, які проводяться на підставі доручення слідчого управління Головного управління Національної поліції у м. Києві № 222856-2025 від 13.06.2025 встановлено, що позивач з використанням порад та послуг, а також за сприяння фігурантів кримінального провадження, незаконно легалізувався на території України шляхом отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні. При цьому, такі дії позивача були направлені на подальше протиправне та безперешкодне перетинання державного кордону України, виїзду до країн ЄС, а також перебування на території нашої держави понад встановлені чинним законодавством терміни. Вказані протиправні дії позивача підтверджуються матеріалами досудового розслідування, у т.ч, показаннями свідків у кримінальному провадженні, які на даний час є таємницею досудового розслідування та не підлягають розголошенню.
04.12.2025 УДМС у Чернігівській області, за результатами розгляду подання про відкликання дозволу на імміграцію, прийняло рішення № 98-ДВ про відкликання позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 2 частини першої статті 12 Закону №2491-ІІІ.
На підставі частини другої статті 12 Закону №2491-ІІІ зазначеним рішенням відкликана посвідка на постійне проживання позивача серії НОМЕР_1 .
У зв`язку з відкликанням дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання 04.12.2025 УДМС у Чернігівській області на виконання вимог частини першої статті 13 Закону № 2491-ІІІ прийняло рішення № 740113[телефон приховано] про примусове повернення до країни походження або третьої країни, яким позивача зобов`язано покинути територію України до 02.01.2026.
Вважаючи вищевказані рішення протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом порушених прав та інтересів.
Переглядаючи оскаржуване рішення в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Спеціальним законом, який регулює спірні відносини є Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі по тексту - Закон №3773-VI, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, повноваження органів державної влади, що беруть участь у визначенні такого статусу та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України.
Частиною 1 статті 1 №3773-VI визначено, що у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
- іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;
- іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;
- іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;
- посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства можуть, відповідно до Закону України «Про імміграцію», іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-III (далі по тексту також - Закон №2491-ІІІ, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 1 Закону №2491 у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:
- імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
- іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
- дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Згідно з положеннями пунктів 2-3 частини 1 статті 12 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію відкликається органом, що його надав, якщо ,зокрема, дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
У разі відкликання дозволу на імміграцію відкликається також посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну (частина 2 статті 12 Закону №2491-ІІІ).
Відповідно до ст. 10 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Положення пунктів 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.
У свою чергу, частини 3 ст. 4 цього Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:
1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;
2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;
3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;
4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;
5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в`їзду та перебування на території України;
6) особам без громадянства, які проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання протягом двох років з дня визнання їх особами без громадянства.
Згідно з частиною 1-3 статті 13 Закону №2491-ІІІ центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення. Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п`яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй. Відкликана або визнана недійсною посвідка підлягає вилученню центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.
Якщо за цей час особа не виїхала з України і не оскаржила рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, вона підлягає примусовому видворенню в порядку, передбаченому законом України.
Якщо особа оскаржила рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, виконання рішення про її примусове повернення призупиняється до набрання рішенням суду законної сили (частина 5 статті 13 Закону №2491-ІІІ).
Відповідно до частин 6-9 статті 13 Закону №2491-ІІІ у разі визнання судом протиправним та скасування рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання дозвіл на імміграцію вважається чинним та є підставою для звернення за отриманням посвідки на постійне проживання у порядку обміну.
У разі прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання за заявою іммігранта особа повинна виїхати протягом одного місяця з дня отримання такого рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає примусовому поверненню чи видворенню в порядку, передбаченому законом України.
У разі прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання у зв`язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом 10 календарних днів з дня звільнення.
Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні підстави для перебування в Україні, на неї поширюються положення частин другої - четвертої цієї статті.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі по тексту також - Порядок №1983, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Пунктом 21 Порядку №1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».
Згідно з пунктом 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію», яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.
За приписами пункту 23 Порядку №1983 ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення.
У разі коли ініціатором відкликання дозволу на імміграцію є іммігрант, проводяться перевірки відсутності підстав, за яких відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» виїзд з України не дозволяється.
Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціатору відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію.
Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, на адресу задекларованого/зареєстрованого місця проживання або на останню відому ДМС, територіальному органу ДМС або територіальному підрозділу ДМС адресу або вручаються їй.
Згідно з підпунктом 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі по тексту також - Порядок №321, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), посвідка відкликається ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі, зокрема:
1) відкликання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до пункту 68 Порядку №321 іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 або підпункті 1 пункту 64-1 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про наявність у відповідача повноважень на відкликання дозволу на імміграцію в Україну та, відповідно, відкликання посвідки на постійне проживання в Україні у випадку, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні та якщо це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
У справі, що розглядається, відповідачем прийнято рішення від 4 грудня 2025 року №98-ДВ про відкликання дозволу на імміграцію в Україну № 5/17 від 20 жовтня 2017 року та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 9 листопада 2017 року ОСОБА_1 .
Прийняттю оскаржуваного рішення передувало отримання подання Управління Служби безпеки України в Чернігівській області № 74/2/2-2119 (20.10.2025) від 20 жовтня 2025 року про наявність підстав для відкликання позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.
Відповідно до зазначеного подання, Управлінням Служби безпеки України в Чернігівській області у кримінальному провадженні № 4202510[телефон приховано] від 28 травня 2025 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 332 Кримінального кодексу України, отримана інформація стосовно діяльності на території України протиправної схеми, учасники якої на систематичній основі займаються організацією незаконного переправлення через державний кордон України іноземців та осіб без громадянства, у т.ч. числі з країн т.зв. «міграційного ризику».
З цією метою вказані особи здійснюють організацію заходів з усунення перешкод (законодавчих обмежень щодо термінів перебування та підстав перетину кордону) для подальшого перетинання іноземцями державного кордону України, у т.ч. виїзду до країн ЄС.
За результатами проведення слідчих (розшукових) дій, які проводяться на підставі доручення слідчого управління Головного управління Національної поліції у м. Києві № 222856-2025 від 13 червня 2025 року встановлено, що позивач з використанням порад та послуг, а також за сприяння фігурантів кримінального провадження, незаконно легалізувався на території України шляхом отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні.
Такі дії позивача були направлені на подальше протиправне та безперешкодне перетинання державного кордону України, виїзду до країн ЄС, а також перебування на території нашої держави понад встановлені чинним законодавством терміни.
Вказані протиправні дії позивача підтверджуються матеріалами досудового розслідування, у т.ч, показаннями свідків у кримінальному провадженні, які на даний час є таємницею досудового розслідування та не підлягають розголошенню.
За приписами статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.
До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України (стаття 1 Закону України «Про Службу безпеки України»).
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 24 Закону України «Про Службу безпеки України» Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.
Частиною першою статті 5 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність» передбачено, що спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України.
Метою контррозвідувальної діяльності є попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що їм сприяють, та причин їх виникнення (частина перша статті 2 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність»).
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про національну безпеку України» Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина:
1) протидію розвідувально-підривній діяльності проти України;
2) боротьбу з тероризмом;
3) контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки, економічної та інформаційної безпеки держави, об`єктів критичної інфраструктури;
4) охорону державної таємниці.
Так, у постанові від 27 травня 2021 року у справі № 826/9102/18 Верховний Суд вказав, що Служба безпеки України, як державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, наділена компетенцією надавати оцінку наявності в діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенційних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України тощо та приймати за результатами такої оцінки відповідне рішення, спрямоване, окрім іншого, на попередження загроз, прямий або опосередкований вплив на фактори запобігання їхньому виникненню, а також локалізацію та усунення загроз.
Вказані висновки підтримано Верховним Судом у постанові від 29 липня 2021 року у справі №320/8499/20.
Враховуючи означені правові висновки Верховного Суду та приписи законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини, судова колегія зауважує, що повноваження Служби безпеки України є виключними та дискреційними і суд не може здійснювати переоцінку загрозам національної безпеки України, яка попередньо здійснена Службою безпеки України.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2025 року у справі №600/6944/21-а.
Керуючись наведеним, судова колегія погоджує висновки суду про те, що інформація, наведена в поданні компетентного державного органу, що забезпечує державну безпеку України, з посиланням на обставини, підтверджені матеріалами кримінального провадження, які не підлягають розголошенню, є належним підтвердженням наявності в діях позивача загрози національній безпеці України.
Доводи апелянта щодо відсутності додатків до зазначеного подання є безпідставними, оскільки за змістом подання інформація щодо позивача отримана у кримінальному провадженні № 4202510[телефон приховано] від 28 травня 2025 року, тому є таємницею досудового розслідування та не підлягає розголошенню.
Стаття 222 Кримінального процесуального кодексу України передбачає недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування. Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Відповідно до абзацу 2 пункту 22 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, у разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України "Про імміграцію", яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.
Таким чином, пункт 22 вказаного Порядку передбачає надіслання разом із поданням компетентного органу матеріалів на підтвердження наявності підстав для відкликання дозволу на імміграцію лише за умови відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення.
Щодо змісту подання у контексті конкретизації протиправних дій, які становлять загрозу національній безпеці України та/або громадському порядку в Україні, колегія суддів враховує наявність інформації про те, що за результатами проведення слідчих (розшукових) дій, які проводяться на підставі доручення слідчого управління Головного управління Національної поліції у м. Києві № 222856-2025 від 13 червня 2025 року встановлено, що позивач з використанням порад та послуг, а також за сприяння фігурантів кримінального провадження, незаконно легалізувався на території України шляхом отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні. При цьому, такі дії позивача були направлені на подальше протиправне та безперешкодне перетинання державного кордону України, виїзду до країн ЄС, а також перебування на території нашої держави понад встановлені чинним законодавством терміни.
Письмові пояснення колишньої дружини позивача та власника будинку за місцем його реєстрації підтверджують укладання позивачем шлюбу з громадянкою України з метою легалізації в Україні та без наміру створення сім`ї, та повідомлення ним як свого місця проживання адреси масової реєстрації іноземців, за якою він ніколи не проживав, що узгоджується зі змістом подання щодо незаконності легалізації позивача в Україні.
Також, за висновками апелянта, подання не містить інформації про його перебування в статусі підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Надаючи оцінку наведеним висновкам апеляційний суд враховує, що необхідність відкликання дозволу на імміграцію має превентивний характер та не має доводитися вчиненням особою протиправних діянь, проте, має обґрунтовуватися, тобто містити посилання на можливість протиправної поведінки.
Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 14 лютого 2024 року у справі № 260/5694/22 та від 11 квітня 2024 року у справі № 520/12164/22, підставою для скасування дозволу на імміграцію є саме дії іммігранта, що становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні, а не доведення вини іммігранта у кримінальному чи адміністративному провадженні.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Вимога п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен аргумент заявника; ст. 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінювання, що є предметом регулювання, насамперед, національного законодавства та оцінювання національними судами (зокрема, рішення у справі «Суомінеен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97).
У п. 96 рішення у справі «Вагнер та J.M.W.L. проти Люксембургу» (Wagner and J.M.W.L. v. Luxembourg, №76240/01) та у п. 72 рішення у справі «Фабрі проти Франції» (Fabris v. France, №16754/08) ЄСПЛ підкреслив, що навіть якщо суди не зобов`язані викладати мотиви відмови стосовно кожного доводу сторін, вони не звільнені від обов`язку розглядати їх належним чином і надавати оцінку основним наданим доводам. Крім того, якщо ці доводи стосуються прав і свобод, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї, національні суди повинні розглядати їх в обов`язковому порядку і з особливою ретельністю, тому що йдеться про засади принципу субсидіарності.
ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган державної влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36).
На підставі вищенаведеного колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: Т.Р. Вівдиченко
О.М. Кузьмишина