Справа № 466/3690/20 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І.
Провадження № 22-ц/811/986/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Федчун Н. С.,
з участю - позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки - адвоката Колібанича О. Я.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя,
ВСТАНОВИВ:
у травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 , в якому просила суд ухвалити рішення, яким:
- визнати 2/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 та 2/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 ra, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 спільним майном подружжя;
- визнати за ОСОБА_1 , право власності на 1/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 ;
- визнати за ОСОБА_1 , право власності на 1/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 .
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 5 серпня 2010 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 . Від шлюбу народилася донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У зв`язку з неодноразовими конфліктами та непорозуміннями із відповідачем подальше сімейне життя не склалося і шлюб між ними розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року (справа № 466/1139/19)
За період шлюбу було набуто дві земельні ділянки, а саме:
- 2/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 . Факт придбання вказаної земельної ділянки підтверджується договором купівлі - продажу земельної ділянки від 21 червня 2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шафраном Р. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2266;
- 2/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 . Факт придбання вказаної земельної ділянки підтверджується договором купівлі - продажу земельної ділянки від 21 червня 2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шафраном Р. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2261.
Окрім цього, факт наявності зареєстрованих вказаних земельних ділянок за відповідачем підтверджується витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, а саме: № HB-4612441482020 від 07 лютого 2020 року та № HB-4612441192020 від 07 лютого 2020 року
Вказувала, що 3/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 , а також 3/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 належать ОСОБА_4 ..
Відповідач відмовляється поділити вказане майно в добровільному порядку, тому вимушена звернутися до суду з даним позовом.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2026 року позов задоволено.
Визнано 2/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 та 2/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 гa, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 1 681 грн 60 коп.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_2 , подавши в березні 2026 року через підсистему Електронний суд апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2026 року скасувати, ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи рішення про визнання об`єктом права спільної сумісної власності часток у земельних ділянках та здійснивши поділ таких у спосіб визнання за позивачкою по 1/5 в таких об`єктах, суд першої інстанції не врахував того, що такі придбано за кошти, які належали особисто відповідачу, адже були отримані ним у період 2007 - 2009 років, тобто ще до укладення шлюбу із ОСОБА_1 (05 серпня 2010 року) у вигляді заробітної плати, що підтверджується відповідними доказами, тому є його особистою приватною власністю, а не є об`єктом права спільної сумісної власності, які би підлягали поділу.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідач та третя особа справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що підтверджується матеріалами справи.
Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі №182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі № 496/5051/19.
Враховуючи, що відповідач та третя особа не з`явились в судове засідання, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення, з метою дотримання основних засад цивільного судочинства, зокрема і розумних строків розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача та третьої особи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивачки та її представника, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Положеннями частини першої статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 05 серпня 2010 року по 27 березня 2019 року.
У період шлюбу, а саме 21 червня 2013 року між ОСОБА_6 , як продавцем, та ОСОБА_7 і ОСОБА_2 , як покупцями, було укладено нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу земельної ділянки, на підставі яких ОСОБА_2 набув у власність 2/5 частини земельних, загальною площею по 0, 0300 га кожна, з кадастровими номерами [номер приховано]:10:001:0139 та [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення - ведення особистого селянського господарства, які розташовані: АДРЕСА_1 .
У пункті 11 договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 21 червня 2013 року зазначено, що дружина покупця - ОСОБА_2 надала свою згоду на укладення цих договорів, що підтверджується заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округ Шафраном Р. І. за реєстровим № 2233 від 20 червня 2013 року.
В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме: подружжям, що є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як тим з подружжя, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям на праві спільної сумісної власності.
Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у спільну сумісну власність, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.
Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпорядження майном (коштами) з метою набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненому іншим з подружжя.
Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим з подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.
У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (стаття 77 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що частки у земельних ділянках, були придбані за час перебування сторін у справі в зареєстрованому шлюбі саме за спільні кошти, тому вказане майно є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між сторонами.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності майна подружжя, не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовувалися його заперечення, зокрема того факту, що частки у земельних ділянках були придбані за рахунок його особистих коштів, отриманих ним у вигляді заробітної плати, ще до укладення шлюбу з позивачкою, адже відомості про доходи, отримані відповідачем, за період 2007 - 2009 роки, які підтверджені інформацією, наданою органами державної податкової служби жодним чином не доводять того факту, що саме ці кошти були використані для купівлі спірних часток.
Місцевий суд також правильно урахував, що згода позивачка на придбання спірного майна була надана, ще до укладення відповідних договорів купівлі-продажу, та зафіксована в пункті 11 цих договорів, підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя у спільну сумісну власність. Вказані договори було підписано ОСОБА_2 без будь-яких заперечень чи застережень, зокрема, в частині того, що майно, яке є предметом цих договорів набувається у його особисту приватну власність та за особисті грошові кошти останнього.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість поділу такого майна.
Щодо позовних вимог про визнання спірних часток у земельних ділянках спільним майном.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).
У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 523/14489/15-ц).
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 523/14489/15-ц).
У справі, що переглядається суд першої інстанції не врахував, що позовні вимоги про визнання 2/5 частин земельних ділянок спільним майном подружжя не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна, а є лише підставою для вирішення такої справи. Метою сторін є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу. Тому такі позовні вимоги про визнання спірного майна спільним майном не є належним способом захисту в цій справі, а відтак у задоволенні цих вимог слід було відмовити з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту прав.
Щодо способу поділу майна.
Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (частини перша, друга статті 372 ЦК України).
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №565/495/18 вказано, що: «поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі».
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20.
Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив дій, передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18).
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (постанова Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17).
Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (постанова Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (постанови Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі №127/23627/20 та від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т.д.) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі №567/3/22).
Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (постанова Верховного Суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22).
Касаційний суд вже зазначав, що:
- частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (постанова Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі №344/5437/17);
- встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності, та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою; позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі №206/4992/21);
- встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, зокрема визнавши право на частку в праві, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою. Якщо один із них помер, то право на частку в праві на майно, що перебувало у спільній сумісній власності жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, визнається лише за одним із них. Оскільки спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, то суд визнає саме право на частку (а не на частину) у праві спільної часткової власності на спірний об`єкт (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року в справі № 504/4137/15-ц (провадження № 61-2418св26).
Аналогічні за своєю суттю висновки викладено у постановах Верховного Суду від 18 червня 2026 року в справі № 462/2557/24 та від 24 червня 2026 року в справі № 570/3641/22.
З огляду на встановлені у справі, що переглядається, обставини щодо віднесення спірного майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та наявності підстав для його поділу у спосіб визнання права на частку в праві спільної часткової власності на нього, колегія суддів виходить з того, що такі частки є рівними, адже підстав для відступу від цього, під час розгляду справи судами обох інстанцій не встановлено, на такі обставини не посилались сторони у своїх заявах по суті справи в суді першої інстанції, не містить відповідних доводів і подана апеляційна скарга.
При цьому колегія суддів виходить з того, що незважаючи на те, що позов пред`явлено лише про визнання за позивачкою права на частку у спірному майні, суд визнає за кожним співвласником (сторонами у справі) право власності на відповідну частку у праві спільної часткової власності на відповідний об`єкт, а не ділить останній і не визнає право власності на відповідну частку лише за позивачем.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2024 року в справі № 211/6412/20, від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23, від 25 червня 2025 року в справі № 757/18070/16-ц та від 24 липня 2025 року в справі № 308/13634/22, що свідчить про усталеність такого підходу в судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).
За вказаних обставин, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду в частині задоволених позовних вимог про визнання часток у земельних ділянках спільним майном подружжя підлягає скасуванню, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в їх задоволенні, а в частині задоволення позовних вимог про визнання за позивачкою права власності на 1/5 частини земельних ділянок зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови та у спосіб викладення відповідних абзаців резолютивної частини рішення, з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції щодо порядку та способу поділу майна подружжя, а саме про поділ майна подружжя у спосіб визнання за кожним із них права на 1/5 частки в праві спільної часткової власності на земельні ділянки.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме того, що рішення суду першої інстанції в частині визнання майна спільним майном подружжя скасовано, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог, а в іншій частині рішення суду змінено, підлягає зміні стягнутий судом першої інстанції розмір судового збору, пропорційно задоволеним позовним вимогам, а також підлягає стягненню з позивачки на користь особи, яка подала апеляційну скаргу судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції, пропорційно до задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
УХВАЛИВ:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2026 року в частині задоволених позовних вимог про визнання 2/5 частини земельних ділянок спільним майном подружжя скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в їх задоволенні.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2026 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/5 частини земельних ділянок змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та виклавши абзаци третій і четвертий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у такій редакції:
«Визнати за ОСОБА_1 право на частку в розмірі 1/5 у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_2 право на частку в розмірі 1/5 у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0139, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право на частку в розмірі 1/5 у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_2 право на частку в розмірі 1/5 у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0300 га, кадастровий номер [номер приховано]:10:001:0141, цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства, яка розташована: АДРЕСА_1 ».
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2026 року в частині розподілу судових витрат змінити, зменшивши розмір стягнутого з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору з 1 681 грн 60 коп. до 409 грн 80 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 345 грн 35 коп. за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий С. М. Копняк
Судді: С. М. Бойко
А. В. Ніткевич