УХВАЛА
про відмову у відкритті касаційного провадження
12 серпня 2026 року
м. Київ
справа №240/26011/25
адміністративне провадження № К/990/36076/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області
на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2026 року
у справі №240/26011/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області
про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо припинення нарахування та виплати ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19 листопада 2024 року №4059-IX (далі - Закон №4059-IX);
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області поновити з 01 січня 2025 року нарахування та виплату доплати до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 45 Закону №4059-IX.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2026 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо припинення нарахування та невиплати ОСОБА_1 з 01 червня 2025 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який постійно проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 45 Закону №4059-IX.
Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 з 01 червня 2025 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 45 Закону №4059-IX, що дорівнює 2361,00 грн.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області 29 липня 2026 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень та доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм у контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень указаних норм у їх взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, відповідно до якого до основних засад судочинства належить забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.
Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судом у системі судоустрою України, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави.
Скаржником як підстави для касаційного оскарження судових рішень та прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності зазначено, зокрема, те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та становить значний суспільний інтерес.
Також скаржник посилається на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 18 вересня 2024 року у справі №240/28481/23, відповідно до якого пенсія є періодичним платежем, виплата якої, за загальним правилом, не обмежена в часі; підвищення до пенсії, як додаткова виплата особі, яка має на нього право, нерозривно пов`язане з виплатою пенсії та також не має визначеного у часі граничного терміну виплати; порядок та строки нарахування пенсій можуть бути змінені за умови іншого законодавчого регулювання.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на зазначений висновок Верховного Суду як такий, що свідчить про неправильне застосування судами норм матеріального права до правовідносин у справі, яка розглядається.
Обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновку судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) у чому полягає подібність правовідносин у справах.
Подібність правовідносин означає насамперед подібність змісту спірних правовідносин, а за необхідності - суб`єктного складу їх учасників, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм, зокрема часу, місця та підстав виникнення, припинення і зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Висновок Верховного Суду у справі №240/28481/23, на який посилається скаржник, сформований щодо правової природи пенсії та підвищення до пенсії як періодичних платежів, тривалості їх виплати та можливості зміни порядку і строків їх нарахування у разі зміни законодавчого регулювання.
Натомість у справі №240/26011/25 спір виник після набрання чинності Законом №4059-IX, статтею 45 якого на 2025 рік на період дії воєнного стану встановлено спеціальне правове регулювання доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення.
Зокрема, вказаною нормою передбачено, що особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС самостійно або у встановленому законодавством порядку змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання у таких зонах не встановлюється.
Виплата цієї доплати припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування або реєстрації місця проживання за межами відповідних зон, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.
Таким чином, предметом перевірки у справі, яка розглядається, є не можливість обмеження кінцевим строком виплати раніше призначеної пенсії чи підвищення до неї, а наявність передбачених новим законодавчим регулюванням обставин, з якими законодавець пов`язав продовження або припинення виплати доплати конкретному непрацюючому пенсіонеру.
Більше того, наведений скаржником висновок Верховного Суду про можливість зміни порядку та строків нарахування пенсій за умови іншого законодавчого регулювання не суперечить висновкам судів у цій справі, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій виходили саме зі зміни з 01 січня 2025 року правового регулювання спірних правовідносин та вирішували питання про право позивача на доплату з урахуванням статті 45 Закону №4059-IX та постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» від 27 грудня 2024 року №1524.
За таких обставин висновок Верховного Суду, на який посилається скаржник, сформований за відмінного предмета судового розгляду, інших фактичних обставин та іншого нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, а тому не свідчить про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Таким чином, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником посилання на відповідний висновок Верховного Суду, а також ураховуючи відмінність правовідносин у наведеній скаржником справі та справі, яка розглядається, колегія суддів вважає недоведеною наявність відповідної підстави касаційного оскарження.
Колегія суддів відхиляє також посилання скаржника на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано, у чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Посилання скаржника на значну кількість подібних справ, які перебувають на розгляді адміністративних судів, саме по собі не доводить фундаментального значення питання права, оскільки вирішення таких спорів залежить, зокрема, від конкретних установлених у кожній справі обставин щодо місця постійного проживання особи, наявності або відсутності відомостей про зміну такого місця проживання за межі відповідної зони та інших юридичних фактів, визначених статтею 45 Закону №4059-IX.
Колегія суддів також відхиляє твердження скаржника про те, що справа має для нього виняткове значення, оскільки оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Проте, в касаційній скарзі скаржник належних обґрунтувань не наводить.
Крім того, використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Щодо тверджень скаржника про те, що справа становить значний суспільний інтерес, Суд зауважує, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, знецінення та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення, як от визначення і зміни конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
На думку колегії суддів, твердження заявника касаційної скарги, що справа становить значний суспільний інтерес і має виняткове значення не підтверджені належними доказами та не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
З огляду на вищевказане, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме щодо цієї конкретної справи й вказували на те, що розгляд такої справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також, що предмет цього спору стосується питань, які мають виняткове значення.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, а також відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших справ відповідної категорії, дають підстави вважати, що судові рішення, ухвалені у справі №240/26011/25 як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України, скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема в ухвалах від 13 липня 2026 року у справі №240/28987/25, від 05 серпня 2026 року у справі №240/18002/25, від 05 серпня 2026 року у справі №580/7507/25.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2026 року у справі №240/26011/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді С.М. Чиркін
Н.В. Шевцова