УХВАЛА
про відмову у відкритті касаційного провадження
12 серпня 2026 року
м. Київ
справа №560/4066/26
адміністративне провадження № К/990/35739/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області
на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2026 року
у справі №560/4066/26
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві,
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пенсійний орган протиправно не зарахував до страхового стажу для призначення пенсії відповідні періоди навчання та підприємницької діяльності, попри те, що вони, за твердженням позивачки, належним чином підтверджені наданими документами.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 26 червня 2025 року №262140016176 про відмову у призначенні пенсії за віком.
Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період навчання з 01 вересня 1981 року по 17 червня 1986 року згідно з дипломом від 17 червня 1986 року № НОМЕР_1 та призначити пенсію за віком з 18 червня 2025 року.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2026 року апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області залишено без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року - без змін.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області 29 липня 2026 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із такого.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм у контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в цьому випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і, таким чином, спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №560/4066/26, які передбачені частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
На обґрунтування касаційної скарги відповідач зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми законодавства, які регулюють порядок обчислення страхового стажу, підтвердження періодів навчання та призначення пенсії за віком, і дійшли помилкового висновку про наявність підстав для зарахування ОСОБА_1 до страхового стажу періоду навчання з 01 вересня 1981 року по 17 червня 1986 року.
Так, у касаційній скарзі відповідач наводить висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 листопада 2023 року у справі №560/764/21 та від 21 лютого 2020 року у справі №291/99/17, відповідно до яких, за твердженням скаржника, обов`язковою умовою для врахування відомостей про заробітну плату, отриману на території рф, при обчисленні пенсії є підтвердження сплати страхових внесків за відповідний період.
Також скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №527/1655/17, від 23 квітня 2019 року у справі №376/149/18, від 24 жовтня 2019 року у справі №376/1020/16-а та від 05 березня 2020 року у справі №539/3234/16-а, у яких, як зазначає відповідач, сформовано висновок про необхідність підтвердження нарахування заробітної плати первинними документами.
Крім того, Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області звертає увагу на постанову Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі №754/11370/16-а, в якій зазначено, що неможливість проведення пенсійним органом перевірки первинних документів та відсутність доступу до таких документів сама по собі не означає обов`язку пенсійного органу врахувати довідки, які не підтверджені первинними документами та містять сумнівні відомості.
Оцінюючи наведені скаржником висновки Верховного Суду в контексті правовідносин, що виникли у цій справі, колегія суддів виходить із такого.
Судами попередніх інстанцій установлено, що спірним у задоволеній частині позову є не питання врахування при обчисленні пенсії заробітної плати, отриманої позивачкою на території рф, та не питання підтвердження сплати страхових внесків із такого заробітку, а питання зарахування до страхового стажу періоду навчання з 01 вересня 1981 року по 17 червня 1986 року, підтвердженого дипломом від 17 червня 1986 року №841614.
Отже, незважаючи на певну спільність пенсійної сфери правового регулювання та наявність у наведених скаржником справах правовідносин, пов`язаних із набуттям стажу або отриманням доходу на території рф, визначальні для вирішення спорів юридично значущі обставини є різними.
У справах №560/764/21 та №291/99/17 наведені скаржником висновки Верховного Суду стосуються умов урахування заробітку при обчисленні пенсії та підтвердження сплати страхових внесків із такого заробітку. У справі №560/4066/26 питання врахування заробітної плати при обчисленні пенсії судами не вирішувалося, а спірний період є періодом навчання, набутим у 1981- 1986 роках.
За таких обставин правовідносини у зазначених справах не є подібними у тій частині, в якій сформовані наведені скаржником правові висновки, а тому ці висновки не суперечать висновкам судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається.
Аналогічного висновку колегія суддів доходить щодо посилань на постанови Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №527/1655/17, від 23 квітня 2019 року у справі №376/149/18, від 24 жовтня 2019 року у справі №376/1020/16-а та від 05 березня 2020 року у справі №539/3234/16-а.
Наведений відповідачем висновок із цих постанов стосується підтвердження заробітної плати первинними документами для цілей обчислення пенсії. Натомість предметом судової оцінки у цій справі є документальне підтвердження періоду навчання та можливість його зарахування до страхового стажу. Саме тому подібність цих справ лише за загальною належністю до пенсійних правовідносин не є достатньою для висновку про подібність правовідносин у розумінні статті 328 КАС України.
Не свідчить про неправильне застосування судами норм матеріального права й посилання на постанову Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі №754/11370/16-а. Зі змісту наведеного скаржником висновку вбачається, що він стосується довідки, відомості якої не підтверджувалися первинними документами та викликали сумнів щодо їх достовірності. У цій же справі відповідачем не наведено обставин, установлених судами, які б свідчили про недостовірність диплома від 17 червня 1986 року № НОМЕР_1 або сумнівність зазначених у ньому відомостей.
Отже, фактичні передумови застосування наведеної правової позиції Верховного Суду у справі №754/11370/16-а відсутні.
Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до пункту «д» частини третьої статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до стажу роботи зараховується навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, а страховий стаж за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку обчислюється на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Крім того, суди виходили з того, що спірний період навчання набутий задовго до припинення дії для України відповідних міжнародних договорів у сфері пенсійного забезпечення, а тому наступний вихід України та Російської Федерації з таких договорів не є підставою для неврахування періоду, набутого під час дії відповідного правового регулювання.
При цьому суд першої інстанції окремо оцінив вимоги щодо зарахування періодів підприємницької діяльності після 01 січня 2004 року і відмовив у їх задоволенні через відсутність відомостей про сплату страхових внесків, тобто застосував до цих періодів інший правовий режим, передбачений чинним на той час законодавством.
Щодо доводів скаржника про втручання суду у дискреційні повноваження пенсійного органу колегія суддів, вважає за необхідне зазначити таке.
У постанові від 08 листопада 2019 року у справі №227/3208/16-а Верховний Суд виходив із того, що повноваження пенсійного органу за наявності передбачених законом умов для призначення пенсії передбачають лише один вид правомірної поведінки - призначити пенсію; вибору між кількома можливими правомірними рішеннями у такого органу немає, а тому такі повноваження не є дискреційними.
Водночас відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 вересня 2019 року у справі №0640/4248/18 та від 08 листопада 2019 року у справі №420/914/19, ефективний спосіб судового захисту повинен забезпечувати поновлення порушеного права, бути адекватним установленим обставинам та виключати необхідність повторного звернення особи до суду.
У цій справі пенсійний орган уже розглянув заяву ОСОБА_1 та прийняв рішення про відмову у призначенні пенсії у зв`язку з недостатністю страхового стажу. Суди, установивши протиправність неврахування періоду навчання з 01 вересня 1981 року по 17 червня 1986 року та наявність після його зарахування необхідного страхового стажу, обрали спосіб захисту, спрямований на відновлення порушеного права позивачки.
За таких обставин доводи скаржника про втручання суду в дискреційні повноваження пенсійного органу не свідчать про незаконність оскаржуваних судових рішень.
Таким чином, наведені Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області висновки Верховного Суду або сформовані у правовідносинах, які за визначальними юридично значущими обставинами не є подібними до правовідносин у справі №560/4066/26, або не суперечать висновкам судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі.
Разом із тим скаржник як підставу касаційного оскарження зазначає пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення конкретної норми права, щодо застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, конкретного питання застосування цієї норми, яке потребує вирішення Верховним Судом, обґрунтування необхідності формування такого висновку та зазначення того, як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Проте, посилаючись на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник не зазначає норму права щодо якої, на думку скаржника, відсутній висновок Верховного Суду, а також у чому полягає неправильне застосування судами зазначених норм права та який саме висновок необхідно сформулювати, а Верховним Судом самостійно не встановлено, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, вирішення якої, шляхом формулювання позиції Верховним Судом, може мати фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та становити значний суспільний інтерес.
Натомість зміст касаційної скарги свідчить переважно про незгоду відповідача з правовою оцінкою встановлених судами обставин справи та застосуванням судами відповідного правового регулювання до періоду навчання позивачки.
Отже, посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України не є належно обґрунтованим.
Колегією суддів не може бути прийнято до уваги й посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано, в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
У касаційній скарзі відповідач фактично обмежився твердженням про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, без наведення конкретних аргументів, які б свідчили про існування такого питання.
З огляду на вищевказане Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б вказували на те, що розгляд цієї справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, значна кількість справ з подібними позовними вимогами, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, також дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у справі №560/4066/26, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України, скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема в ухвалах від 11 червня 2026 року у справі №560/11861/25, від 16 червня 2026 року у справі №420/34577/25, від 19 червня 2026 року у справі №380/20808/24.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі №560/4066/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді С.М. Чиркін
Н.В. Шевцова