УХВАЛА
про відмову у відкритті касаційного провадження
12 серпня 2026 року
м. Київ
справа №320/47693/25
адміністративне провадження № К/990/35751/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2026 року
у справі №320/47693/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві
про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
У 2025 році ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, скаржник) звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просив:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови здійснити помісячний розрахунок, нарахування та виплату ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III (далі - Закон №2050-III) компенсації втрати частини пенсії за весь час прострочення у зв`язку з порушенням строків виплати частини основного розміру пенсії, нарахованої на виконання судових рішень у справах №640/33689/21, №320/28188/23, №320/18916/23 та №320/16555/24;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві здійснити помісячний розрахунок, нарахування та виплату відповідної компенсації втрати частини доходів за період прострочення виплати сум пенсійної заборгованості, нарахованих на виконання зазначених судових рішень.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2026 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 29 липня 2026 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із такого.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє забезпечити єдність судової практики з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржник вказує, що касаційна скарга подається з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України, а можливість касаційного перегляду судових рішень у справі незначної складності обґрунтовує наявністю обставини, передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 не погоджується з висновком судів про те, що право на виплату компенсації втрати частини доходів виникає лише одночасно з фактичною виплатою основної суми пенсійної заборгованості.
На думку скаржника, право на таку компенсацію виникає з моменту порушення встановленого строку виплати відповідного доходу незалежно від того, чи була заборгованість попередньо нарахована та чи здійснено її фактичну виплату, а тому компенсація має нараховуватися за весь період прострочення.
На підтвердження своїх доводів скаржник посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 20 лютого 2018 року у справі №522/5664/17, від 20 лютого 2018 року у справі №336/4675/17, від 22 червня 2018 року у справі №810/1092/17, від 05 жовтня 2018 року у справі №162/787/16-а, від 13 січня 2020 року у справі №803/203/17, від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19, від 29 квітня 2021 року у справі №240/6583/20, від 28 жовтня 2024 року у справі №420/2598/24, від 24 січня 2025 року у справі №380/1607/24 та інших.
Перевіривши такі доводи касаційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для висновку про наявність передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підстави касаційного оскарження.
Наведені скаржником висновки Верховного Суду про можливість нарахування компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані суб`єктом владних повноважень, не є тотожними висновку про можливість виплати компенсації до фактичної виплати основної суми доходу.
Питання попереднього нарахування доходу та питання моменту виплати компенсації втрати частини доходів мають різний правовий зміст.
У першому випадку йдеться про те, чи може ненарахування доходу самим суб`єктом владних повноважень позбавляти особу права на компенсацію, якщо відповідна сума доходу була встановлена, у тому числі судовим рішенням.
Натомість у цій справі спірним є питання про те, чи може бути нарахована та виплачена компенсація на суму пенсійної заборгованості, яка хоча і визначена до виплати, однак фактично позивачеві ще не виплачена.
Щодо цього питання Верховним Судом уже сформовано відповідні правові висновки.
Так, у постановах від 23 березня 2023 року у справі №520/2020/19 та від 25 березня 2025 року у справі №400/8389/21 Верховний Суд виходив із того, що законодавець пов`язав виплату компенсації з виплатою заборгованості за доходом, тобто компенсація і заборгованість за доходом виплачуються в одному місяці.
У постанові від 14 травня 2025 року у справі №160/672/24 Верховний Суд також зазначив, що основними умовами для виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата таких доходів, а компенсація втрати частини доходів здійснюється у день виплати основної суми доходу.
Аналогічного правового підходу дотримано Верховним Судом у постановах від 16 листопада 2022 року у справі №674/22/17, від 24 липня 2024 року у справі №520/2674/2020, від 31 липня 2024 року у справі №480/1704/19, від 19 червня 2025 року у справі №580/11000/23 та від 03 грудня 2025 року у справі №520/25464/23.
Саме такого правового підходу дотрималися суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі.
Отже, наведені скаржником постанови Верховного Суду не підтверджують існування іншого правозастосування щодо питання, яке було визначальним для вирішення цього спору.
Посилання скаржника на ухвали Верховного Суду, зокрема від 18 червня 2026 року у справі №380/5200/25, також не свідчить про наявність підстави, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки зміст цієї норми прямо пов`язує таку підставу касаційного оскарження з неврахуванням висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду. Сам факт відмови у відкритті касаційного провадження в іншій справі не є формуванням Верховним Судом нового правового висновку щодо застосування норми матеріального права.
Таким чином, з огляду на наведене, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Не заслуговує на увагу й посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Скаржник пов`язує необхідність формування нового висновку Верховного Суду з питанням моменту виникнення права на компенсацію втрати частини доходів та можливості її нарахування до фактичної виплати основного доходу.
Водночас, як установлено вище, зазначене питання вже отримало правову оцінку Верховного Суду у постановах від 23 березня 2023 року у справі №520/2020/19, від 25 березня 2025 року у справі №400/8389/21, від 14 травня 2025 року у справі №160/672/24, від 19 червня 2025 року у справі №580/11000/23 та від 03 грудня 2025 року у справі №520/25464/23.
Тому сама незгода скаржника зі змістом уже сформованого Верховним Судом правового підходу не може бути ототожнена з відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Не утворюють належної підстави для касаційного перегляду й посилання на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Зазначена підстава застосовується у взаємозв`язку з частинами другою та третьою статті 353 КАС України і потребує наведення конкретного процесуального порушення, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, або іншої передбаченої зазначеними нормами обставини.
Натомість доводи касаційної скарги у цій частині фактично полягають у незгоді скаржника з оцінкою судами його аргументів та правових висновків Верховного Суду, а також з результатом застосування судами Закону №2050-III та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Такі аргументи стосуються правильності правової оцінки встановлених обставин, а не наявності процесуального порушення, передбаченого частинами другою або третьою статті 353 КАС України.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що право на компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України №2050-III та Порядку №159 виникає за сукупності двох умов: порушення встановлених строків виплати доходу та фактичної виплати такого доходу.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що суми пенсійної заборгованості, на які ОСОБА_1 просить нарахувати компенсацію, були визначені на виконання відповідних судових рішень, однак фактично не виплачені позивачеві в повному обсязі. За таких обставин суди визнали вимоги про нарахування та виплату компенсації передчасними.
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що такий підхід відповідає сформованій практиці Верховного Суду щодо застосування положень Закону №2050-III та Порядку №159.
При цьому скаржник не навів переконливих аргументів, які б свідчили про необхідність відступлення від відповідних правових висновків Верховного Суду.
Колегією суддів також не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставини, визначеної підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Касаційна скарга стосується питання права, яке може бути визнане таким, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, лише якщо його вирішення потребує формування нового правового підходу, усунення істотної правової невизначеності або подолання суперечностей у практиці Верховного Суду.
Натомість у цій справі відповідне питання застосування норм права вже було вирішено у наведених вище постановах Верховного Суду.
Посилання скаржника на існування відмінних підходів у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій саме по собі не свідчить про необхідність формування Верховним Судом нового правового висновку за наявності сталої практики касаційного суду щодо застосування відповідних норм права.
Отже, наведені скаржником доводи не дають підстав для висновку, що розгляд цієї конкретної справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, значна кількість справ з подібними позовними вимогами та відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, також дають підстави вважати, що судові рішення, ухвалені у справі №320/47693/25, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а передбачені статтею 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку, скаржником належним чином не обґрунтовані, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема, в ухвалах від 03 березня 2026 року у справі №280/10593/24, від 18 травня 2026 року у справі №240/19923/25, від 19 травня 2026 року у справі №240/18328/25.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2026 року у справі №320/47693/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії.
2. Копію ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді С.М. Чиркін
Н.В. Шевцова