УХВАЛА
про відмову у відкритті касаційного провадження
12 серпня 2026 року
м. Київ
справа №560/12627/25
адміністративне провадження № К/990/35445/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області
на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2026 року
у справі №560/12627/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області
про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
У 2025 році ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 04 липня 2025 року №222030001804;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області призначити та здійснити нарахування і виплату їй з 27 червня 2025 року пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-XII (далі - Закон №3723-XII) у розмірі 60 відсотків суми заробітної плати, зазначеної у довідках Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області від 17 червня 2025 року №117-Ф та №118-Ф.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2026 року, позов задоволено.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області 28 липня 2026 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із такого.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржником наведено такі підстави для касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій та прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №560/12627/25, які передбачені частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
На обґрунтування касаційної скарги Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зазначає, що після набрання чинності Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII) пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV), а збережене пунктами 10 і 12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VIII право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-XII, на переконання скаржника, передбачає необхідність досягнення особою відповідного пенсійного віку.
У зв`язку з цим відповідач стверджує, що такого виду пенсійного забезпечення, як пенсія державного службовця по інвалідності, після набрання чинності Законом №889-VIII законодавством не передбачено, а позивачка, яка на момент звернення не досягла пенсійного віку, визначеного статтею 26 Закону №1058-IV, не мала права на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-XII.
Скаржник також не погоджується із визначенням судами розміру пенсії з урахуванням довідок від 17 червня 2025 року №117-Ф та №118-Ф та зазначає про неправильне врахування окремих складових заробітної плати.
Разом з тим перевіривши зміст касаційної скарги Судом встановлено, що твердження скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах не узгоджується зі змістом оскаржуваних судових рішень та правозастосовною практикою Верховного Суду.
Так, суди попередніх інстанцій виходили з того, що частиною дев`ятою статті 37 Закону №3723-XII прямо передбачено право на призначення пенсії по інвалідності особам, визнаним особами з інвалідністю I або II групи, які відповідають визначеним цією нормою вимогам щодо стажу державної служби та припинення державної служби.
При цьому судами враховано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 березня 2019 року у справі №507/926/17, згідно з яким до набрання чинності Законом №889-VIII право на пенсію відповідно до статті 37 Закону №3723-XII в осіб, визнаних особами з інвалідністю I або II групи, виникало з моменту набуття ними 10-річного стажу державної служби та за умови припинення державної служби незалежно від того, чи було це право фактично реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України.
Суди також врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 13 лютого 2019 року у зразковій справі №822/524/18, та висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02 квітня 2019 року у справі №687/545/17, відповідно до яких Закон №3723-XII не пов`язує право на пенсію по інвалідності з досягненням певного віку.
Отже, питання права, на відсутність висновку Верховного Суду щодо якого фактично посилається скаржник, вже неодноразово було предметом правової оцінки суду касаційної інстанції.
Незгода скаржника з такими висновками та запропоноване ним інше тлумачення пунктів 10, 12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VIII і статті 37 Закону №3723-XII не свідчать про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах.
При цьому касаційна скарга не містить обґрунтування необхідності відступлення від наведених правових позицій Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду, зокрема у зв`язку зі зміною правового регулювання, виявленням суперечностей у судовій практиці чи необхідністю її розвитку.
Щодо доводів скаржника про неправильне застосування судами довідок від 17 червня 2025 року №117-Ф та №118-Ф при визначенні розміру пенсії Суд зазначає, що у цій частині касаційна скарга містить виклад власного бачення застосування положень Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2016 року №622, та законодавства про оплату праці державних службовців, однак скаржник не формулює конкретного питання застосування норми права, щодо якого відсутній висновок Верховного Суду, не зазначає, у чому саме полягає потреба у формуванні такого висновку та який зміст він повинен мати.
Верховний Суд зауважує, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення конкретної норми права, яка була неправильно застосована судами першої та (або) апеляційної інстанцій та щодо якої відсутній висновок Верховного Суду, обґрунтування помилки судів при застосуванні відповідної норми та зазначення того, як, на думку скаржника, ця норма повинна застосовуватися.
За таких обставин посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України не можна визнати належно обґрунтованим.
Колегією суддів не може бути прийнято до уваги і посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Фундаментальне значення питання права передбачає, що порушене у справі питання має виходити за межі індивідуального спору, характеризуватися наявністю правової невизначеності, неоднакової практики або потребою у формуванні нового підходу до застосування відповідної норми права.
Натомість скаржником не наведено новітнього, проблемного, засадничого або раніше ґрунтовно не дослідженого питання права, відповідь касаційного суду на яке могла б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного широкого кола суб`єктів правовідносин.
Навпаки, правове питання щодо збереження права на пенсію по інвалідності відповідно до статті 37 Закону №3723-XII після набрання чинності Законом №889-VIII отримало оцінку в практиці Верховного Суду, яку обґрунтовано було враховано судами попередніх інстанцій.
Отже, касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б свідчили про те, що розгляд цієї справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, а також наявність сформованої судової практики щодо застосування статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-XII не дають підстав вважати, що судові рішення у справі №560/12627/25 підлягають касаційному оскарженню як виняток із загального правила.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України, скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2026 року у справі №560/12627/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді С.М. Чиркін
Н.В. Шевцова