УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 червня 2026 року
м. Київ
справа № 347/1982/25
провадження № 61-7016ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання договору позики у формі боргової розписки недійсним,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулись з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору позики у формі боргової розписки недійсним.
Позов обґрунтовували тим, що позивачі та відповідач уклали договір позики грошових коштів в сумі 61 468 дол. США, які позичальники зобов`язувались в солідарному порядку повернути до 26 січня 2019 року, на підтвердження чого написали розписку. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2020 року у справі № 347/1779/19 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 стягнено заборгованість за договором в розмірі 61 468 дол. США. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 24 серпня 2023 року у справі № 347/193/22 за цим же договором стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 заборгованість в розмірі 60 458,23 дол. США та 3 % річних у розмірі 5 515,44 дол. США.
Позивачі зазначали, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розписки не писали, її тексту не підписували і коштів у відповідача не позичали та не мають будь-яких зобов`язань перед нею. ОСОБА_3 хоч і власноруч написав розписку та підписав її, проте жодних коштів не отримував.
Позивачі посилалися на те, що підписи ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та
ОСОБА_4 проставлені перед тестом документа не виконують посвідчувальної функції щодо його змісту.
Позивачі звертали увагу, що текст у розписці, з якого вбачається обов`язок повернення ОСОБА_5 коштів, написаний ОСОБА_3 , а не іншими позивачами, які виконали тільки рукописний текст перед своїми підписами, що підтверджується висновком експерта. Враховуючи відсутність підписів
ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 не можна вважати, що вони реально отримали кошти, які є предметом договору, і мали волевиявлення на одержання позики від ОСОБА_5 та повернення їй коштів в сумі 61 468 дол. США, тому в цій частині договір позики є недійсним на підставі частини першої статті 1051, частини третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.
Більше того у розписці, написаній ОСОБА_3 , не міститься відомостей про взяття ним коштів в борг та дати їх отримання. Натомість зазначено про обов`язок повернення суми до 26 січня 2019 року, тобто в день написання розписки. На думку позивачів, вказане свідчить про відсутність реально укладеного сторонами договору.
Враховуючи викладене, позивачі просили визнати недійсним договір позики грошових коштів від 26 січня 2019 року, посилаючись на його непідписання і неотримання коштів від відповідача.
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2026 року, з урахуванням ухвали цього про виправлення описки від 3 лютого 2026 року, у задоволенні позову відмовлено. Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу в сумі 40 000,00 грн.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, виходив з того, що спірна розписка, написана ОСОБА_3 від свого імені та від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , містить умови отримання позичальниками від позикодавця в борг визначеної грошової суми із зобов`язанням її повернення у визначений строк, а тому є документом, що підтверджує боргове зобов`язання. Ці обставини були встановлені рішеннями суду, якими стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 кошти в сукупній сумі 61 468 дол. США за спірною борговою розпискою, в тому числі, в солідарному порядку.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2026 року в частині стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 по 2 500,00 грн з кожного судових витрат, понесених на правничу допомогу в суді першої інстанції. У іншій частині рішення залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову, проте не погодився з висновком суду першої інстанції про солідарне стягнення з відповідачів судових витрат.
Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2026 року стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 по 1 000 грн з кожного у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції.
22 травня 2026 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за допомогою засобів поштового зв`язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року, повний текст якої складено 30 квітня 2026 року.
У касаційній скарзі як підставу касаційного оскарження вказаних судових рішень заявники зазначають, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, від 3 червня 2020 року у справі № 688/3024/17, від 8 вересня 2021 року у справі № 163/1531/16-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 308/4890/20, від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/19, постанові Великої Палати Верховного суду від 11 вересня 2024 року у справі № 930/191/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявники в касаційній скарзі вказують, що не укладали договору позики, не підписували його і не отримували за ним грошових коштів.
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послалися заявники.
Суди встановили, що відповідно до розписки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , вказавши свої паспортні дані, зобов`язуються в солідарному порядку повернути 61 468 (шістдесят одну тисячу чотириста шістдесят вісім) дол. США, станом на 26 січня 2019 року, взяті у ОСОБА_5 , до 26 січня 2019 року. У разі невиконання позичальники зобов`язуються повернути цю суму майном, еквівалентним сумі боргу.
З висновку експерта від 23 серпня 2024 року № СЕ-19/109-24/8082-ПЧ судами встановлено, що на експертизу надано розписку про повернення коштів у сумі 5 250 (п`ять тисяч двісті п`ятдесят) дол. США від 25 червня 2019 року, розписку про повернення коштів у сумі 50 000 (п`ятдесят тисяч) дол. США від 24 липня 2024 року, розписку про повернення коштів у сумі 61 468 (шістдесят одну тисячу чотириста шістдесят вісім) дол. США. Для порівняльного матеріалу надано експериментальні зразки підписів та зразки почерків ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 . Судовий експерт дійшов висновку, що рукописні записи та підписи від імені ОСОБА_2 у розписках про повернення коштів виконані ОСОБА_2 , рукописні записи та підписи від імені ОСОБА_1 у розписках про повернення коштів виконані ОСОБА_1 , рукописні записи та підписи від імені ОСОБА_4 у розписках про повернення коштів виконані ОСОБА_4 , рукописні записи та підписи від імені ОСОБА_3 у розписках про повернення коштів виконані ОСОБА_3 .
Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2020 року у справі №347/1779/19 стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 61 468 дол. США та 9 989,20 грн судового збору. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 23 грудня 2022 року зазначене рішення залишено без змін.
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 24 серпня 2023 року у справі 347/193/22 позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення боргу за тим же договором позики задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 заборгованість за договором позики в розмірі 60 458,23 дол. США, та 3 % річних у розмірі 5 515, 44 дол. США.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 24 серпня 2023 року. Постановою Верховного Суду від 24 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на зазначену ухвалу апеляційного суду залишено без задоволення.
У цій справі спір стосується факту укладення сторонами договору позики, його змісту та виконання.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні позову.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, а також у постановах Верховного Суду від 5 червня 2024 року в справі № 509/2769/21, від 3 квітня 2024 року в справі № 615/1224/21.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частини перша, третя статті 202 ЦК України).
За змістом частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Позивачі у цій справі заперечують факт укладення договору позики, його підписання, отримання грошових коштів на виконання договору.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (частина третя статті 631 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (частина перша
статті 1051 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 (провадження № 61-625св22) зроблено висновок, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21, від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц).
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц , від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц, від 4 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19, від 9 серпня 2023 року
у справі № 755/16831/19.
Відповідно до частини першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційні факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, у процесуальній формі, а тому немає необхідності встановлювати їх знову.
Суди встановили, що оригінал оспорюваної розписки знаходиться у матеріалах справи № 347/1779/19 та був оглянутий під час її розгляду.
Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи оспорюваної розписки, долученим позивачами до матеріалів справи, підписи позивачів на розписці виконані ними особисто.
Встановлено, що на договорі позики містяться чотири підписи, зокрема, позичальника ОСОБА_3 , його дружини ОСОБА_2 та їх дітей ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
Під час розгляду справ № 347/1779/19 та № 347/193/22 досліджувалось питання укладення договору позики.
У цій справі преюдиційним є той факт, що спірна розписка, написана ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , містить умови отримання позичальниками від ОСОБА_5 в борг визначеної грошової суми із зобов`язанням її повернення у визначений строк.
З урахуванням наведених норм суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводів про порушення судом норм матеріального та процесуального права в частині розподілу судових витрат касаційна скарга не містить.
Посилання заявників на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, сформовані у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, від 3 червня 2020 року у справі № 688/3024/17, від 8 вересня 2021 року у справі № 163/1531/16-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 308/4890/20, від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/19, постанові Великої Палати Верховного суду від 11 вересня 2024 року у справі № 930/191/23, є безпідставними, оскільки викладені, по-перше, щодо складення касаційної скарги (її підписання), і, по-друге, щодо договорів позики, проте за інших встановлених фактичних обставин.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).
Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень першої та апеляційної інстанцій свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд неодноразово викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу відповідно до такого висновку.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Вказані норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.
На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій вказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2026 року в частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 27 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання договору позики у формі боргової розписки недійсним.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особам, які подали касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
І. М. Фаловська