УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 червня 2026 року
м. Київ
справа № 716/1796/24
провадження № 61-981ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Герегова Наталія Іванівна, на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 вересня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Троянський Вадим Миколайович, про визнання договорів дарування недійсними,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив суд:
- визнати недійсним договір дарування від 30 серпня 2022 року № 746 житлового будинку АДРЕСА_1 (літ. А) з господарським будівлями та спорудами (сарай літ. Б, огорожа № 1-2), та земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:03:011:0144 площею 0,0559 га, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Троянським В. М.
- визнати недійсним договір дарування від 30 серпня 2022 року № 747 земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:03:005:0109 площею 1,5114 га, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Троянським В. М.
Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 , перебуваючи у процесі розлучення з ОСОБА_3 та поділу майна подружжя, дізнався, що зазначене майно подаровано його дочці ОСОБА_2 .
Позивач вказував, що про обставини укладення вказаних договорів не пам`ятає, оскільки під час їх підписання не розумів значення своїх дій і не міг ними керувати, так як перебував під дією сильнодіючих наркотичних знеболюючих.
Позивач зазначав, що з 2010 року хворіє на онкологічне захворювання, переніс кілька операцій і через сильні болі приймав препарат «морфін», який впливав на його свідомість, пригнічував нервову систему, тому він перебував у сонливому стані та не міг нормально сприймати навколишнє середовище.
Про укладення договорів дарування на користь дочки йому стало відомо в 2024 році.
Вважає, що вказані договори дарування є незаконними та недійсними, оскільки не відповідають його волевиявленню.
Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 вересня 2025 року, яке залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 18 грудня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що у порушення статей 79, 81 ЦПК України позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту, що у момент вчинення договорів дарування № 746 і № 747 він не міг усвідомлювати значення своїй дій та керувати ними.
16 січня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Герегова Н. І., за допомогою засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 вересня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 грудня 2025 року, повний текст якої складено 19 грудня 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2026 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та встановлено заявникові строк для усунення її недоліків.
У травні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків.
Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.
Підставою касаційного оскарження зазначив пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування у подібних правовідносинах:
- статті 225 ЦК України (постанова Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15);
- статті 229 ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, постанова Верховного Суду від 1 вересня 2022 року у справі № 183/1610/17).
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник.
Суди встановили, що 30 серпня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування № 746 житлового будинку АДРЕСА_1 (літ. А) з господарським будівлями та спорудами (сарай літ. Б, огорожа № 1-2), земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:03:011:0144 площею 0,0559 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
30 серпня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування № 747 земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:03:005:0109 площею 1,5114 га, розташованої на території Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Троянським В. М.
30 серпня 2022 року відбулася державна реєстрація права власності ОСОБА_2 на: житловий будинок АДРЕСА_1 (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухому майно про реєстрацію права власності № 308542089 від 30 серпня 2022 року); земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:03:011:0144 площею 0,0559 га за тією ж адресою (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухому майно про реєстрацію права власності № 308543455 від 30 серпня 2022 року); земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:03:005:0109 площею 1,5114 га (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухому майно про реєстрацію права власності № [номер приховано] від 30 серпня 2022 року).
Відповідно до посвідчень від 28 січня 2020 року серії НОМЕР_1 та від 11 листопада 2020 року серії Б № 163737 ОСОБА_1 є особою з інвалідністю другої групи.
Згідно з виписками історії хвороби ОСОБА_1 за період 2010-2024 років він має онкологічне захворювання, приймав «Морфін» внутрішньом`язово та у таблетках.
Відповідно до медичних карток ОСОБА_1 він знаходився на стаціонарному лікуванні у загально-кардіологічному відділенні № 2 з 01 грудня 2021 року по 10 грудня 2021 року.
Ухвалою Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 березня 2025 року призначено судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлено питання щодо можливості усвідомлення ОСОБА_1 значення своїх дій у момент вчинення договорів дарування від 30 серпня 2022 року за № 746, № 747.
17 липня 2025 року від начальника Чернівецької філії судових експертиз ДУ «ІПС МОЗУ» надійшов лист про повернення ухвали суду від 26 березня 2025 року без виконання, оскільки матеріали справи не містять відомостей щодо психічного стану ОСОБА_1 на момент укладення спірних договорів, а отже надати відповіді на поставлені судом питання не є можливим. Крім того, медичні документи про схеми введення ОСОБА_1 препарату «Морфін», починаючи з 29 лютого 2022 року, мають виправлення, тому надати об`єктивну оцінку факту отримання пацієнтом препарату та можливого впливу на його психічний стан не є можливим.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні позову.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), а також у постановах Верховного Суду від 5 червня 2024 року в справі № 509/2769/21, від 3 квітня 2024 року в справі № 615/1224/21.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У частині першій статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину визначено недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України.
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15 зазначається, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
З урахуванням наведених норм суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки доказів того, що позивач на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, суду не надав, що є його процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України.
Посилання заявника на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, постановах Верховного Суду: від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15, від 1 вересня 2022 року у справі № 183/1610/17, є безпідставними, оскільки викладені за інших фактичних обставин.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).
Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень першої та апеляційної інстанцій свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу відповідно до такого висновку.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Доводи касаційної скарги про незастосування статті 229 ЦК України не мають правового значення, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції. Зміст досліджених судових рішень підтверджує, що недійсність договорів дарування позивач обґрунтовував вчиненням ним правочинів як дієздатною особою, яка у момент їх вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Вчиненням правочину під впливом помилки чи обману позов обґрунтований не був, що перевірив і суд апеляційної інстанції, відхиляючи відповідні аргументи апеляційної скарги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Вказані норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій вказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Герегова Наталія Іванівна, на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 вересня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Троянський Вадим Миколайович, про визнання договору дарування недійсним.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
І. М. Фаловська