УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 725/6466/24
провадження № 61-10300ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Рожок Лідією Петрівною, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив:
розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 21 вересня 2017 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 2022;
малолітню дочку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , залишити проживати разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його самостійному вихованні та утриманні;
встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , малолітньої дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В обґрунтування позову зазначив, що 21 вересня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений шлюб. Під час шлюбу у них народилась дитина - донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .Спільне життя між ними не склалось, шлюбні відносин припинені, сторони проживають окремо. Дитина - ОСОБА_3 проживає разом із батьком, мати проживає окремо. На даний момент між ними не існує спору про місце проживання та виховання спільної дитини - ОСОБА_3 .
Проживання з батьком відповідає інтересам дитини. Батько повністю фінансово утримує дитину, піклується про неї.
Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 21 вересня 2017 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 2022.
Малолітню дитину - доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після розірвання шлюбу залишити проживати разом з її батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його самостійному вихованні та утриманні.
Встановлено факт, що батько ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину - доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Суд виходив із того, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання та порядку утримання їхньої спільної дитини, малолітня ОСОБА_3 після припинення спільного проживання сторін проживає разом із батьком, який повністю фінансово утримує дитину та піклується про неї.
Суд врахував наявність договору щодо узгодженого сторонами місця проживання та порядку утримання дитини, письмові пояснення осіб із близького оточення сторін та дійшов висновку про доведеність факту самостійного виховання й утримання дитини позивачем, що є необхідним для соціального забезпечення життєдіяльності позивача та його дитини.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 липня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 задоволено.Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року в частині залишення малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішення приватноправового спору між сторонами у зв`язку з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів саме держави. Використання приватноправового інструментарію реалізовано в цій справі не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_5 як орган військового управління покликаний захищати інтереси держави. Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджуються із висновками Верховного Суду (постанова від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25).
Сама лише обставина проживання дитини разом із батьком не є належним і достатнім доказом її самостійного виховання та утримання одним із батьків. Судом не встановлено обставин, які б беззаперечно свідчили про те, що відповідачка ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, відмовилася від виховання дитини, позбавлена можливості брати участь у її вихованні або свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо дитини.
Апеляційний суд врахував, що між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір між батьками щодо визначення місця проживання дитини, здійснення батьківських прав та її виховання, умовами якого передбачено право матері на спілкування з дитиною та участь у її вихованні, що свідчить про погоджене сторонами здійснення саме спільних батьківських прав та обов`язків.
При цьому матеріали справи не містять доказів того, що відповідачка позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою, померлою чи обмеженою у здійсненні своїх батьківських прав, а також доказів неможливості виконання нею обов`язків щодо виховання та утримання дитини. Навіть за умови недостатньої участі матері у матеріальному забезпеченні дитини позивач не позбавлений можливості захищати свої права шляхом пред`явлення самостійного позову про стягнення аліментів.
З огляду на наведене апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не довів наявності правових підстав для залишення малолітньої дитини проживати з ним на його самостійному вихованні та утриманні, а також для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні відповідних позовних вимог.
03 серпня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає порушення частини другої статті 44 ЦПК України та те, що не враховано висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (пункт 78)) - неправомірне отримання процесуального права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків. Порушено пункт 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України та не враховано висновки, викладені в постанові від 17 вересня 2025 року у справі № 761/30573/20 Верховного Суду, - в частині невстановлення обставин справи в мотивувальній частині судового рішення.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно поновив ІНФОРМАЦІЯ_6 строк на апеляційне оскарження, не встановив належним чином поважність причин його пропуску та не перевірив достовірність відомостей, наведених у клопотанні про поновлення строку. Суд апеляційної інстанції не врахував, що з матеріалів справи вбачається обізнаність структурного підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_7 про рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 22 серпня 2024 року ще з 07 листопада 2024 року, коли позивач звернувся із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, додавши до неї копію зазначеного судового рішення. Незважаючи на подані докази, а саме довідку № 843 від 06 лютого 2025 року про надання відстрочки на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», електронний військово-обліковий документ із системи «Резерв+» та довідку про проходження військово-лікарської комісії, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність доказів ознайомлення ІНФОРМАЦІЯ_7 з оскаржуваним рішенням до 01 квітня 2026 року. Апеляційний суд необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, які могли підтвердити факт подання до ІНФОРМАЦІЯ_8 копії рішення суду від 22 серпня 2024 року та використання цього рішення при оформленні відстрочки позивачу, чим порушив статті 84 та 411 ЦПК України.
Апеляційний суд неправильно застосував статтю 352 ЦПК України, оскільки не встановив, яке саме право, інтерес або обов`язок ІНФОРМАЦІЯ_7 було вирішено рішенням суду першої інстанції. Предметом спору були виключно сімейні правовідносини між батьками дитини, а рішення суду першої інстанції не містить жодного висновку щодо прав чи обов`язків ІНФОРМАЦІЯ_7 та не вирішує питання про надання чи ненадання відстрочки від призову. Незважаючи на це, апеляційний суд визнав достатньою підставою для апеляційного оскарження лише можливість використання рішення суду у майбутній адміністративній процедурі щодо відстрочки від призову під час мобілізації, чим фактично розширив зміст статті 352 ЦПК України та допустив до перегляду рішення особу, права чи обов`язки якої цим рішенням не вирішувалися.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що з вересня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
У шлюбі народилася дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
02 липня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками про визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макеєвою Н. В.
Малолітня ОСОБА_3 проживає разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 .
Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі.
На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 29 червня 2026 року виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 10 липня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що, зокрема, підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками про визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей від 02 липня 2024 року.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 вказано, що «судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17 вказано, що «відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2022 року в справі № 209/1817/19-ц зазначено, що «особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють їх права та/або обов`язки, або породжують для особи правові наслідки. Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку. Натомість у разі, якщо апеляційний суд встановить, що рішення суду першої інстанції не порушує прав та інтересів особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2024 року в справі № 183/3701/16).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 зазначено, що:
«приватноправовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).
Колегія суддів наголошує, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
.. фактично позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, заінтересована особа - Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області, в частині встановлення факту, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, самостійно виховує та утримує ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Отже, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24 вказано, що:
«в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 вказано, що «приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17. … Зважаючи на це, позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Отже, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним у зв`язку із самостійним вихованням дитини без участі матері».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 зазначено, що «приписами статей 109, 141, 159, 160 СК України передбачено рівність прав батьків щодо дитини, можливість за згодою батьків визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, реалізуючи, саме ці норми СК України 15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19). Таким чином, юридична фіксація факту виховання дитини була закріплена батьками дитини шляхом укладення 15 листопада 2023 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Пучковою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 634. Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку. Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначено:
«доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24) зробила висновок, що «подання апеляційної скарги з пропуском строку та із зазначенням у клопотанні про поновлення строку неправдивих відомостей про дату отримання судового рішення спрямоване на неправомірне отримання процесуального права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків і є обставинами, що аналогічні до обставин, які у частині другій статті 44 ЦПК України можуть визначатися як дії, що суперечать завданню цивільного судочинства. … У випадку, коли після відкриття апеляційного провадження, яке відбулось за відсутності матеріалів справи, установлено, що строк на апеляційне оскарження судового рішення поновленню не підлягав, зокрема, у зв`язку з тим, що причини, на які посилався заявник і які стали підставою для поновлення строку, є неповажними, а отримання заявником вперше копії оскаржуваного судового рішення у день, зазначений ним, не підтвердилося і спростовано матеріалами справи, які надійшли до суду після відкриття провадження і їх витребування із суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції може визнати це зловживанням процесуальними правами на підставі частини другої статті 44 ЦПК України».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що фактично позов у цій справі в частині визначення проживання малолітньої дитини разом із батьком та її перебування на його самостійному вихованні й утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дочки подано з метою створення правових підстав для отримання позивачем відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Таким чином, ці позовні вимоги спрямовані не лише на врегулювання сімейних правовідносин, а фактично пов`язані зі створенням умов для звільнення позивача від виконання військового обов`язку та проходження військової служби під час мобілізації. Апеляційний суд врахував, що приватноправовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції в зазначеній частині позовних вимог та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у відповідній частині.
Подібні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 27 березня 2026 року у справі № 725/8934/25, від 14 квітня 2026 року у справі № 725/8169/25, від 27 квітня 2026 року у справі справа № 725/6380/25 та інших.
Доводи касаційної скарги? що апеляційний суд безпідставно поновив ІНФОРМАЦІЯ_6 строк на апеляційне оскарження, колегія суддів відхиляє, оскільки при вирішенні вказаного питання ухвалою від 22 квітня 2026 року апеляційний суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_9 не брав участі у розгляді цієї справи в суді першої інстанції. Листом Державного бюро розслідувань від 01 квітня 2026 року останнього проінформовано про наявність у провадженні Чернівецького районного суду міста Чернівці цієї справи. Тобто, про ухваленого судом рішення ІНФОРМАЦІЯ_9 дізнався лише 01 квітня 2026 року, тобто був позбавлений можливості оскаржити його у встановлені процесуальним законом строки з незалежних від нього причин. Апеляційна скарга подана 16 квітня 2026 року ? протягом тридцяти днів з дня ознайомлення апелянтом із рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 22 серпня 2024 року.
Безпідставними є доводи скаржника про те, що ІНФОРМАЦІЯ_9 мав бути обізнаний про рішення суду першої інстанції з 07 листопада 2024 року, оскільки про нього був обізнаний структурний підрозділ ІНФОРМАЦІЯ_7 , коли позивач звернувся із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Надсилання скаржником процесуального документа до ІНФОРМАЦІЯ_10 у межах адміністративної процедури оформлення відстрочки не є тотожним належному доведенню судового рішення до відома ІНФОРМАЦІЯ_7 як юридичної особи, яка може бути учасником судового процесу та подати апеляційну скаргу. Так само надання скаржнику відстрочки на підставі поданого ним пакета документів підтверджує лише використання судового рішення в адміністративній процедурі, але не спростовує висновок апеляційного суду про поважність причин звернення ІНФОРМАЦІЯ_7 з апеляційною скаргою після отримання інформації, яка засвідчила використання приватноправового інструментарію не за його призначенням. Апеляційний суд не встановив, що у скаржника за добросовісної поведінки були які-небудь перешкоди надіслати рішення суду першої інстанції безпосередньо до обласного ТЦК та СП. Скаржник не довів, що ІНФОРМАЦІЯ_9 до моменту фактичного отримання відповідної інформації мав реальну можливість ознайомитися з рішенням суду першої інстанції, оцінити його вплив на права та обов`язки цього органу і своєчасно реалізувати право на апеляційне оскарження.
Тому оскарженні судові рішення не суперечать висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24), на яку посилається заявник.
Посилання заявника на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 17 вересня 2025 року у справі № 761/30573/20, колегія суддів відхиляє, оскільки він зроблений за інших фактичних обставин справи.
Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 липня 2026 року у справі № 725/6466/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко