П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
11 серпня 2026 року
м. Рівне
Справа № 569/9020/25
Провадження № 22-ц/4815/1201/26
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчук Н. М.,
суддів: Хилевича С. В., Шимківа С. С.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Галайби Мирослави Вікторівни на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 10 грудня 2025 року у складі судді Панас О.В., постановлену в м. Рівне,
в с т а н о в и в :
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 10 грудня 2025 року клопотання відповідача ОСОБА_2 задоволено. Зупинено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів, до закінчення воєнного стану в Україні та перебування відповідача ОСОБА_2 у лавах Збройних Сил України.
Вважаючи ухвалу суду незаконною, представник ОСОБА_1 - адвокат Галайба М. В. оскаржила її в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі зазначає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права та без належного врахування прав та законних інтересів дитини. Суд формально застосував п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України без урахування характеру спору та найкращих інтересів дитини. Вказує, що у спорах щодо аліментів або зміни способу їх стягнення суд не вправі обмежитися лише формальним встановленням факту військової служби відповідача, не з`ясувавши вплив такого зупинення на забезпечення прав дитини. Суд не врахував, що відповідач реалізував свої процесуальні права через професійного представника - адвоката Омельчук Т. В.. Зазначає, що довідка №5205 від 07.11.2025 року підтверджує участь відповідача у певні періоди 2025 року у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, однак сама по собі довідка не встановлює, що на час розгляду справи відповідач був об`єктивно позбавлений можливості висловити позицію письмово; скористатися допомогою адвоката; подати відзив, пояснення чи заперечення; брати участь у засіданні дистанційно, зокрема, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Суд мав з`ясувати саме ці обставини, а не зупиняти розгляд справи. Вважає, що суд не забезпечив належного балансу між процесуальними правами відповідача та правом дитини на належне утримання, адже зупинення провадження у справі на невизначений строк до завершення перебування відповідача у складі ЗСУ фактично ставить реалізацію права дитини на належне утримання у залежність від обставин, які можуть тривати невизначено довго, що є непропорційним обмеженням права на ефективний судовий захист. Оскаржувана ухвала суперечить принципу розумного строку розгляду справи. Із цих підстав просить скасувати оскаржувану ухвалу суду, справу направити до Рівненського міського суду Рівненської області для продовження розгляду по суті.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві представник ОСОБА_2 - адвоката Сорока Віталій Григорович вважає ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою, просить залишити її без зміни, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що у провадженні суду перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів, провадження у якій оскаржуваною ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 10 грудня 2025 року зупинено до закінчення воєнного стану в Україні та перебування відповідача ОСОБА_2 у лавах Збройних Сил України.
Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі: перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України).
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України частина шоста статті 10 ЦПК України).
Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина перша та друга статті 55 Конституції України).
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (статті 64 Конституції України).
Очевидно, що ця справа стосується насамперед питання дотримання тих конституційних цінностей (статті 51, 55 Конституції України), які не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану і складають фундамент сучасного конституційного ладу.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).
Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (частина перша статті 18 Конвенції ООН про права дитини).
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (частина перша статті 27 Конвенції ООН про права дитини).
Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 цієї статті).
Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи (див. рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року 2-рп/2016).
Між інтересами дитини й інтересами батьків має існувати справедлива рівновага, і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Стаття 8 Конвенції 1950 року не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хант проти України» (Hunt v. Ukraine) від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04 (пункт 54)).
Реалізація принципу якнайкращих інтересів дитини пов`язана із рядом обов`язків держави. Серед яких створення процесуальних гарантій для дітей, заснування механізмів і процедур подання та розгляду скарг, відновлення справедливості або витребування відшкодування з метою повної реалізації права дитини на належний облік та послідовне забезпечення своїх найкращих інтересів у контексті будь-яких заходів щодо здійснення, адміністративного та судового провадження, які мають до неї відношення або зачіпають її, на що детально звернув увагу Комітет з прав дитини (далі - КзПД) у своїх Зауваженнях загального порядку № 14 (2013) щодо права дитини на приділення першочергової уваги найкращому забезпеченню її інтересів (пункт 1 статті 3).
Аналізуючи окремі положення даного документу можна прослідкувати рекомендації КзПД, які демонструють потребу закріплення державою пріоритетності вирішення питань, пов`язаних із забезпеченням принципу якнайкращих інтересів дитини, що не оминає і сферу судового розгляду.
Принцип пріоритетності чітко проявляється у контексті усиновлення, оскільки КзПД звернув увагу, що право на врахування найкращих інтересів прописане ще твердіше: йдеться не просто про «приділення першочергової уваги», а про врахування «у першорядному порядку». Більш того, найкращі інтереси дитини повинні бути визначальним фактором при прийнятті рішення не тільки про усиновленні, а й з інших питань (пункт 38).
КзПД наголосив, що держави повинні розробити формалізовані підкріплені строгими процесуальними гарантіями процедури, покликані забезпечити оцінку та визначення найкращих інтересів дитини у зв`язку з прийняттям рішень, які стосуються дитини, включаючи механізми оцінки досягнутих результатів. Держави повинні розробити транспарентні об`єктивні процедури, що регулюють прийняття законодавцями, суддями або адміністративними органами будь-яких рішень, особливо з питань, які безпосередньо зачіпають дитину або дітей (пункт 87).
Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (FRYDLENDER v. FRANCE, № 30979/96, § 43, ЄСПЛ, від 20 червня 2000 року).
Приписи статей 8, 51, 55, 64 Конституції України дозволяють зробити висновок, що:
дитина до досягнення нею повноліття має право на утримання з боку своїх батьків. Конституційне право дитини на утримання охоплює собою як стягнення аліментів, так і збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Це право дитини не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Таке тлумачення повністю відповідає правилу тлумачення favor minoris (на користь неповнолітнього), здоровому глузду та здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини;
якщо законодавець захищає права дитини у мирну годину, то тим більше він має на меті захистити їх під час війни, коли вразливість дитини зростає. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post. По своїй суті конституційне право дитини на утримання належить до тих прав, для яких затримка в їхньому судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту;
право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод;
обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеністю тривалості; відсутністю тесту необхідності та пропорційності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму надмірного обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання;
ніхто не може бути протиправно обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору. Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки. Таке зупинення має наслідком непропорційне меті обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право на належне утримання;
зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану;
потреба в констатації неконституційності пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України в частині, яка стосується права дитини на утримання, зумовлена тим, що парламент має запровадити на рівні процесуального закону «гнучкий» механізм, який враховує права та інтереси дитини. Наприклад, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі: перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, якщо це не суперечить найкращим інтересам дитини.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначала, що під час вирішення цивільного спору на виконання імперативних приписів, зокрема статті 8 Конституції України, частини шостої статті 10 ЦПК України, цивільний суд, за наявності висновку, що відповідний правовий акт суперечить Конституції України, не застосовує такий правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії (постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30 червня 2026 року у справі №699/1569/25 (провадження№61-6808св26).
Виходячи з наведеного та беручи до уваги, що пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України в справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення суперечить статтям 8, 51, 55 Конституції України, а застосуванню у цьому випадку підлягають статті 8, 51, 55 Конституції України як норми прямої дії, враховуючи відсутність доказів порушення права відповідача як військовослужбовця (з огляду на те, що сам по собі факт проходження військової служби не є безумовною підставою для зупинення провадження у справі, а також на те, що інтереси відповідача у справі представляє його адвокат Омельчук Т.В., та він має право брати участь у розгляді справи в режимі відео конференції), апеляційний суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для зупинення провадження у цій справі.
Апеляційний суд також враховує, що матеріали справи не містять належних, достатніх, достовірних доказів на підтвердження того, що військова частина, у якій проходить військову службу відповідач ОСОБА_2 , як і він сам, виконує бойові завдання у зоні бойових дій, а відтак підстави для зупинення провадження з цих міркувань також відсутні.
Окрім того, суд бере до уваги, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).
У своїй постанові від 13.03.2025 у справі №557/1226/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що суд і сторони справи повинні забезпечити реалізацію найкращих інтересів дитини. Незважаючи на те, що позивачем у такій справі є один із батьків, а відповідачем - інший, інтереси дитини, яка не є стороною справи, мають домінувати над інтересами кожного з її батьків.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини у справі «Буланов та Купчик проти України» вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутій проти Хорватії».
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що суд першої інстанції формально підійшов до розгляду даної справи, постановив оскаржувану ухвалу у порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позбавивши позивача права на справедливий судовий розгляд.
За наведених обставин, апеляційний суду приходить до переконання про те, що оскаржувана ухвала постановлена місцевим судом з порушенням норм процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає до задоволення, а оскаржувана ухвала - до скасування із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідно до п. 4 ч. 1. ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Керуючись ст. ст. 367, 379, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Галайби Мирослави Вікторівни задовольнити.
Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 10 грудня 2025 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів - повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 14 серпня 2026 року.
Головуючий Ковальчук Н. М.
Судді: Хилевич С. В.
Шимків С. С.