ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/5763/26 Справа № 201/8167/24 Суддя у 1-й інстанції - Покопцева Д. О. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 серпня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого суддіАгєєва О.В.,
суддів: Гапонова А.В., Красвітної Т.П.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №201/8167/24 за позовом ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на квартиру, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтан Катерини Олександрівни на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 26 грудня 2025 року,ухвалене у складі судді Покопцевої Д.О., -
ВСТАНОВИВ:
У липні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Соборного районного суду міста Дніпра із позовом до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на квартиру.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 17 червня 2020 року, володів і користувався квартирою, сплачував комунальні послуги.
Вказує, що оригінал правовстановлюючого документу на квартиру (договору дарування від 17 червня 2020 року) був утрачений в м.Маріуполі Донецької області, яке зараз тимчасово окуповане, залишилася відсканована копія.
На підставі ст.392 ЦК України через втрату правовстановлюючого документу просить визнати за ним право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 26 грудня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області відмовлено.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Гайтан К.О. подала апеляційну скаргу, в якій не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування ст. 392 ЦК України та для задоволення позовних вимог, оскільки такі висновки не відповідають обставинам справи, зроблені за неправильного застосування норм матеріального права та без належної оцінки сукупності доказів.
В обґрунтування скарги зазначає, що апелянт набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 17 червня 2020 року. Оригінал правовстановлюючого документа втрачено в м.Маріуполі, а у апелянта залишилися лише відскановані копії. Апелянт володів і користувався квартирою та сплачував комунальні послуги, що підтверджується квитанціями/повідомленнями. Тобто у справі наявна сукупність доказів, що підтверджують: правомірність набуття права власності; втрату документа, що посвідчує право; фактичне здійснення правомочностей власника.
Звертає увагу, що суд першої інстанції фактично звузив зміст норми і проігнорував її другу самостійну підставу - втрату правовстановлюючого документа, яка у цій справі доведена.
Вказує, що суд першої інстанції вказав на наявність запису у Державному реєстрі, як на аргумент проти позову. Проте наявність реєстрації сама по собі не усуває потреби у правовстановлюючому документі у випадках, коли документ втрачено, а особа має довести/підтвердити право для подальшого вчинення юридично значимих дій.
Наголошує, що суд першої інстанції фактично вказав, що апелянт може звернутися в порядку окремого провадження щодо встановлення факту володіння на праві власності. Однак апелянт обрав спосіб захисту, прямо передбачений законом (ст.392 ЦК України), який є ефективним саме для підтвердження речового права у разі втрати документа.
Вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню як таке, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та без належної оцінки сукупності доказів. Обставини справи та правова природа ст.392 ЦК України свідчать про наявність підстав для задоволення позову.
У зв`язку з чим просить рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 26 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити та визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , набуте на підставі договору дарування від 17 червня 2020 року.
Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористався.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Гайтан К.О. в судовому засіданні апеляційного суду підтримала доводи своєї апеляційної скарги, просила її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Вислухавши представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.
Судом встановлено, що позивач на підставі договору дарування від 17 червня 2020 року, укладеного між ним та ОСОБА_2 , є власником квартири АДРЕСА_1 , отримував повідомлення про сплату комунальних послуг на своє ім`я (в січні 2022 року - за газопостачання, теплопостачання, грудні 2021 року - за послуги ОСМД, за вивіз сміття, газопостачання, водопостачання).
Відомості про об`єкт нерухомого майна позивача внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, реєстраційний номер: 2101932414123, дата реєстрації: 17 червня 2020 року, 14:04:55, тип ОНМ: квартира, стан: зареєстровано, регіон: Донецька обл., м.Маріуполь, опис: трикімнатна, загальна площа: 51.6 кв.м., відомості про адресу: адреса: АДРЕСА_2 , КОАТУУ: 1414005[телефон приховано].
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в контексті ст.392 ЦК України, необхідність у даному способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.
Проте обставин, за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності позивачу спірного нерухомого майна, своїми діями чи бездіяльністю перешкоджає, або зумовлює неможливість реалізації права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, а також відсутності у позивача змоги реалізації своїх прав, або наявності перешкод у цьому, позивачем не доведено, матеріали справи не містять і таких обставин судом не встановлено.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56)).
Згідно з частиною першою статті 15, частинами першою, другою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання права власності.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту.
Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Позивач, звертаючись із позовними вимогами до суду, самостійно обирає спосіб захисту своїх прав та інтересів.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що він є власником спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 17 червня 2020 року, однак він втратив правовстановлюючий документ на квартиру, внаслідок чого не може реалізувати своє право власності в повній мірі. У зв`язку з цим просив суд визнати за ним право власності на вказану квартиру.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно із усталеною судовою практикою власник майна має пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджені відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється.
Отже, передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, способу для відновлення порушеного права власника.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі №453/1240/13 (провадження №61-20741св18).
В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на право власності майна позивача у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.
Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 14 грудня 2021 року у справі №344/16879/15-ц, (Провадження №14-31цс20).
Згідно п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною 1 статті 12 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначено, Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на поставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.
За приписом ч.5 ст.12 Закону, відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погоджується й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не наведено обставин, за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності позивачу спірного нерухомого майна, своїми діями чи бездіяльністю перешкоджає, або зумовлює неможливість реалізації права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, а також відсутності у позивача змоги реалізації своїх прав, або наявності перешкод у цьому.
Окрім цього матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача, за наслідками якого можуть мати місце перелічені обставини. Судом першої інстанції не встановлено наявності сумнівів або створення неможливості реалізації позивачем свого права власності, через відсутність правовстановлюючих документів.
Тобто немає доказів існування передумов та підстав для застосування статті 392 ЦК України.
Отже, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшов загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, з чим і погоджується колегія суддів.
Доводи апеляційної скарги, що наявність реєстрації сама по собі не усуває потреби у правовстановлюючому документі у випадках, коли документ втрачено, а особа має довести/підтвердити право для подальшого вчинення юридично значимих дій, відхиляються колегією суддів, оскільки матеріали справи не містять доказів неможливості реалізації позивачем свого права власності через відсутність правовстановлюючих документів або інших юридично значимих дій щодо свого права власності, як і не містять доказів дій чи бездіяльності відповідача, які перешкоджають, або зумовлюють неможливість реалізації позивачем права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, що вимусило останнього звертатись до суду з даним позовом на підставі ст.392 ЦК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 26 грудня 2025 року немає.
Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційних скарг без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайтан Катерини Олександрівни -залишити без задоволення.
Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 26 грудня 2025 року -залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складено 17.08.2026 року
Головуючий суддя О.В.Агєєв