Справа № 192/2456/25
Провадження № 2/192/466/26
РІШЕННЯ
Іменем України
06 серпня 2026 року Солонянський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Щербини Н. О.,
за участю секретаря судового засідання - Чернишкіної А. В.,
представника позивача - адвоката Токарєва В. В.,
відповідачки - ОСОБА_1
представника відповідачки - адвоката Мулька А. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду с-щі Солоне Дніпровського (колишнього Солонянського) району Дніпропетровської області цивільну справу в порядку загального позовного провадження за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним,
В С Т А Н О В И В:
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 від 17 травня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області.
На обґрунтування позову посилається на те, що є онуком ОСОБА_3 , яка оспорюваним заповітом позбавила позивача права на 1/2 частину земельного паю, який був нею заповіданий позивачу заповітом від 16 грудня 2011 року. Як підставу для визнання заповіту недійсним позивач вказує на те, що на час складання заповіту ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати в силу свого похилого віку та психологічного стану. Також вказує на те, що оскільки ОСОБА_3 отримала перелом шийки стегнової кістки, то не могла пересуватися та не виходила з будинку, а отже не могла відвідати нотаріуса.
Позивач до суду не з`явився, причини неявки суду не повідомив, а його представник - адвокат Токарєв В. В. позов підтримав, з підстав вказаних в позовній заяві. Після дослідження письмових доказів, в тому числі оспорюваного заповіту зазначив, що крім іншого було порушено процедуру посвідчення заповіту, оскільки нотаріус фактично виготовила завчасно текст заповіту, а вже потім його було підписано близькою особою заповідача, а саме співмешканцем доньки відповідачки. Тому вважав, що вказане також є підставою для визнання заповіту недійсним.
Відповідачка ОСОБА_1 позов не визнала та пояснила, що ОСОБА_3 є її рідною матір`ю, яка в 2011 році склала заповіт на неї та двох онуків. Після того, як 25 травня 2023 року мати отримала перелом шийки стегнової кістки, відповідачка вимушена була переїхати мешкати до матері та доглядала за нею. Мати питала чому за нею доглядає лише відповідачка, а де онуки, чому вони не доглядають за нею. Позивач приїздив провідувати бабусю, а відповідачка говорила що онуки працюють, а тому не можуть постійно доглядати за бабусею. Проте ОСОБА_3 взимку 2024 року самостійно висловила бажання скласти новий заповіт на відповідачку як на дочку, яким хотіла заповісти їй все своє майно. Для цього був запрошений нотаріус, а також свідки та особа, яка підписала заповіт за матір у зв`язку з тим, що вона не підписувала жодного документу за своє життя, оскільки не ходила до школи. Під час складання заповіту відповідачка не була присутня. Проте бажання скласти новий заповіт мати висловила добровільно та самостійно.
Представник відповідачки - адвокат Мулько А. В. просив відмовити в задоволенні позову. Зазначив, що позивач та його представник не довели суду, що під час складання заповіту ОСОБА_3 не могла розуміти та усвідомлювати значення своїх дій. Зазначив, що представник позивача під час виступу в дебатах фактично змінив підстави позову, посилаючись на порушення порядку посвідчення заповіту та його підписання, що є порушенням норм ЦПК України.
Свідок ОСОБА_4 пояснив суду, що співмешкає з донькою відповідачки, а в травні 2024 року ОСОБА_3 попросила його підписати за неї текст заповіту у неї вдома, на що він погодився. При посвідченні заповіту були ще двоє свідків та нотаріус. Всі були в іншій кімнаті, а нотаріус спілкувалася з ОСОБА_3 , потім читала вголос заповіт. Після чого цей заповіт він підписав за ОСОБА_3 , яка все розуміла, нормально бачила і чула, а також була адекватною, орієнтувалася в просторі.
Свідок ОСОБА_5 пояснила суду, що її запросила сусідка бути свідком при посвідченні заповіту. Вона прийшла, розмовляла з ОСОБА_3 , яка була в гарному психічному стані, адекватна, тільки лежача. ОСОБА_3 особисто сказала, що ОСОБА_1 за нею доглядає, а тому вона хоче щоб все майно залишилося їй. Текст заповіту читала нотаріус, після чого свідок його підписала.
Свідок ОСОБА_6 надала аналогічні показання як і свідок ОСОБА_5 .
Свідок ОСОБА_7 пояснила, що є дружиною позивача, а ОСОБА_3 є бабусею її чоловіка, яку вони відвідували в 2023-2025 роках, оскільки вона була лежача через отриманий перелом шийки стегнової кістки. Читати вона не могла, але бачила та чула нормально, пам`ятала імена всіх родичів, проте іноді плуталася в іменах. Обставини складання спірного заповіту свідку не відомі. Також свідок підтвердила, що під час відвідувань ОСОБА_3 була в адекватному стані, все добре розуміла, гарно ставилася до позивача, а тому складання заповіту на користь відповідачки викликає сумніви. Про зміну свого рішення щодо складання заповіту ОСОБА_3 за життя нічого не говорила, а позивач бачив її за 4 дні до смерті і про те, що вона змінила заповіт - вона не сказала.
Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, свідків, дослідивши в сукупності докази, що маються у справі приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, а кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Спірні відносини сторін регулюються положеннями ЦК України.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст. ст. 1251-1252 цього Кодексу.
Згідно з ч. 4 ст. 207 ЦК України, якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Відповідно до частини 1 ст. 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
Згідно абз. 1-2 ч. 2 ст. 1248 ЦК України нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 1248 ЦК України, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (ст. 1253 цього Кодексу).
За змістом ч.ч. 2-6 ст. 1253 ЦК України у випадках, встановлених абз. 3 ч. 2 ст. 1248 і ст. 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту - є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.
Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
У судовому засіданні було встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Аполлонівка Дніпровського району Дніпропетровської області померла ОСОБА_3 , про що 29 липня 2025 року був складений відповідний актовий запис № 3301 (а.с.10).
Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина. Згідно заповіту від 17 травня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Супруненко А. М., № 1292, 1293, до складу спадщини увійшло все належне їй майно, де б воно не знаходилось та з чого б не складалось, усі майнові права та обов`язки, які належали їй на час посвідчення заповіту, а також ті права та обов`язки, які належатимуть на день смерті на які вона буде мати право (а.с.148).
Також судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 є рідною донькою ОСОБА_8 , що підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про реєстрацію шлюбу (а.с. 143, 144), а відповідач є онуком ОСОБА_3 , а його мати ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та була дочкою ОСОБА_3 , що також підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про реєстрацію шлюбу (а.с.140, 130, 131).
З метою отримання спадщини після смерті своєї бабусі позивач, як спадкоємець першої черги за законом за правом представлення звернувся із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Супруненко А. М. (а.с.119, т.1).
Листом від 26 серпня 2025 року приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Супруненко А. М. повідомила позивача, що 17 травня 2024 року померлою ОСОБА_3 було складено заповіт на усе майно на іншого спадкоємця (а.с.21,т.1).
Позивач у позові стверджував, що за своє життя його бабуся виявила бажання своє майно заповісти своїй доньці - ОСОБА_1 та онукам - ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , а саме онукам вона заповіла в 2011 році в рівних частках земельну ділянку площею 8,510 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Солонянської селищної ради (а.с.20, т.1). Тому вказані обставини спонукали позивача засумніватися у законності заповіту від 17 травня 2024 року.
Судом встановлено, що спірний заповіт від 17 травня 2024 року було складено за участю двох свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також підписано іншою особою - ОСОБА_11 у зв`язку з тим, що ОСОБА_3 не могла особисто підписати заповіт та посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Супруненко А. М. (а.с.148, т.1).
У тексті спірного заповіту вказано, що заповіт записаний нотаріусом зі слів ОСОБА_3 та у зв`язку з похилим віком останньої посвідчений за її місцем проживання. Також в тексті заповіту вказано, що на прохання заповідача ОСОБА_3 заповіт був складений та записаний нотаріусом з її слів з використанням при цьому загальноприйнятних технічних засобів і прочитаний їй вголос до проставляння підпису на документі свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_5 та підписання заповіту за дорученням ОСОБА_11 .
Відповідно до вимог ст. 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Відповідно до положення п. 2 Глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, нотаріальні дії вчиняються у приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса. В окремих випадках, якщо особа не може з`явитися в зазначене приміщення, а також якщо того вимагають особливості вчинюваної нотаріальної дії, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.
Таким чином посвідчення заповіту за місцем проживання ОСОБА_3 відповідало вимогами чинного законодавства.
Позивач та його представник - адвокат Токарєв В. В. в якості підстав позову не посилалися на порушення приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Супруненко А. М. положень Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, а відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Позивач та його представник в порядку, передбаченому ст. 49 ЦПК України не подавали заяву про зміну підстав позову, а суд не досліджував докази, які підлягали дослідженню у випадку зміни підстав позову.
Згідно ч. 4 ст. 207 ЦК України якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких тексті правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.
Судом встановлено, що 17 травня 2024 року заповіт ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 був підписаний за дорученням ОСОБА_11 , оскільки заповідачка через свій похилий вік не могла особисто прочитати заповіт та підписати його, а на момент посвідчення заповіту їй виповнилося повних 92 роки. Крім того, згідно пояснень відповідачки ОСОБА_3 не ходила до школи, а тому ніколи не підписувала будь-які документи, оскільки не вміла писати.
Нотаріусом під час посвідчення заповіту було встановлено особу заповідача та перевірено її дієздатність.
Ухвалою від 10 липня 2026 року судом було відмовлено в задоволенні клопотання адвоката Токарєва В. В. про призначення посмертної психолого-психіатричної експертизи у зв`язку з тим, що для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, призначається посмертна судово-психіатрична експертиза, а також у зв`язку з тим, що досліджена судом медична документація свідчить про те, що за життя ОСОБА_3 висловлювала скарги лише щодо тиску, причиною її смерті є хронічна серцево-судинна недостатність, а також в травні 2023 року вона отримала перелом шийки стегна у зв`язку з чим не могла пересуватися.
Отже об`єктивні дані, які могли б свідчити про те, що ОСОБА_3 під час посвідчення заповіту 17 травня 2024 року не могла розуміти та усвідомлювати значення своїх дій суду не повідомлені та відповідно належні докази не надано. Навпаки, свідок ОСОБА_7 повідомила суду, що бабуся її чоловіка (позивача по справі) добре себе почувала, гарно бачила і чула, пам`ятала імена своїх родичів, була адекватною, хоча і лежачою.
Позивач та його представник не доведи суду неможливість вирішення питання про призначення експертизи під час проведення підготовчого судового розгляду, а відповідно до ст. 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Суд вважає, що лише наявність перелому шийки стегна не може свідчити про те, що ОСОБА_3 не розуміла значення своїх дій, оскільки вказана травма не стосується психічного здоров`я особи, а позивач та його представник не довели суду, що ОСОБА_3 перебувала у такому психічному стані, який не дозволяв їй усвідомлювати значення своїх дій.
Посвідчення заповіту за місцем проживання ОСОБА_3 в АДРЕСА_1 підтвердили свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 та відповідачка.
Тому суд вважає, що твердження позивача про те, що ОСОБА_3 не могла відвідати особисто нотаріуса підтверджено вказаними свідками, проте не може бути підставою для визнання спірного заповіту недійсним у зв`язку з тим, що при його посвідченні приватним нотаріусом було дотримано вимоги закону.
Інші підстави позову, а саме, те що ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати ними в силу свого похилого віку та психологічного стану, та у зв`язку тим, що практично не бачила та не розмовляла - не були підтверджені під час судового розгляду належними доказами.
Такі підстави позову були спростовані показаннями свідків, в тому числі і показаннями свідка ОСОБА_7 .
Аналізуючи норми права, які регулюють посвідчення заповіту та співставляючи їх з фактичними обставинами та умовами посвідчення оспорюваного заповіту, переконують суд в тому, що порядок та процедура посвідчення вказаного заповіту була дотримана та повністю відповідала вимогам чинного законодавства, що узгоджується і з показаннями допитаних в судовому засіданні свідків, які були безпосередньо присутніми при його складанні.
Як з`ясовано з дослідженого судом заповіту від 17 травня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Супруненко А. М., він повністю відповідає вимогам законодавства щодо форми та змісту заповіту, відображає дійсну волю спадкодавця (заповідача), про що зазначено в самому заповіті.
У заповіті вказано, що заповідачка усвідомлювала природу правочину та значення своїх дій, перебувала при здоровому розумі та ясній пам`яті, діяла вільно, за відсутності будь-якого примусу, як фізичного, оскільки нотаріусом було перевірено її дієздатність, так і психічного та заповіла своє майно у присутності двох свідків, що позивачем не було спростовано та доказів на доведення протилежного суду не було надано.
Твердження позивача про те, що ОСОБА_11 є заінтересованою особою, оскільки є співмешканцем доньки відповідачки є безпідставними, оскільки не є підставою позову та не стосується вичерпного переліку осіб, які не можуть бути свідками, визначеному ст. 1253 ЦК України, а самі свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_5 до таких осіб не належать.
Крім того, з аналізу ч. 1 ст. 1253 ЦК України вбачається, що на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. Проте, існує імперативна вимога закону, коли присутність таких свідків є обов`язковою, а саме абз. 3 ч. 2 ст.1248 ЦК України, коли заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, то посвідчення такого заповіту має відбуватися при свідках (ст. 1253 ЦК України).
У тексті заповіту зазначено, що у зв`язку з похилим віком заповідачки, якій на момент посвідчення заповіту виповнилося повних 92 роки, текст заповіту зачитано нотаріусом вголос та проставлені підписи свідків у ньому, а отже вимоги ст. ст. 1248,1253 ЦК України при складенні заповіту були дотримані.
Складання заповіту з використанням при цьому загальноприйнятих технічних засобів за місцем проживання ОСОБА_3 не є підставою для визнання його недійсним, оскільки обставини попереднього виїзду нотаріуса для з`ясування обсягу волі заповідача або наявність загальноприйнятих технічних засобів за місцем мешкання ОСОБА_3 як її власних так і таких, що належать іншим особам або нотаріусу, не досліджувалися судом у зв`язку з тим, що вказані обставини не є підставою позову.
У судовому засіданні було встановлено та підтверджено показаннями свідків, що на момент складення заповіту від 17 травня 2024 року заповідачка дійсно не могла прочитати та підписати заповіт, оскільки була не грамотною, не ходила до школи, а тому очевидним є те, що вона скористався своїм правом, визначеним ч. 4 ст. 207 України, зокрема якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа, а підпис цієї іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Сам факт того, що заповідачка ОСОБА_3 у віці 92 роки не могла самостійно прочитати та підписати заповіт не викликає у суду будь-яких сумнівів, оскільки з дослідженого в судовому засіданні копії заповіту від 16 грудня 2011 року, тобто складеного за 13 років до складання спірного заповіту, ОСОБА_3 також не підписувала його самостійно. За неї його підписала інша особа - ОСОБА_12 (а.с.20, т.1) яка зробила це на прохання самої ОСОБА_3 .
Суд критично відноситься до доводів позивача та його представника в частині того, що заповідачка повинна був заповісти земельну ділянку онукам, а лише житловий будинок - відповідачу, оскільки вони ґрунтується виключно на власних припущеннях та не доведені жодними належними доказами та не спростовують останньої волі заповідача, а за змістом ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Крім того, заповідач під час складання заповіту має вільне волевиявлення та не може бути обмежена умовами попереднього заповіту, оскільки відповідно до ст. 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд також враховує положення ч. 4 ст. 263 ЦПК України, згідно якої, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У Постанові Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі №715/316/18-ц (провадження № 61-15713св21) у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернуто увагу на те, що в ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК У країни). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину», що підтверджує те, що у цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена тільки у випадках, прямо передбачених законодавством, підстав для чого у даній справі не вбачається. Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину, що дозволяє поставити під сумнів факт порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу безпосередньо позивача у справі.
Враховуючи фактично встановлені в судовому засіданні обставини справи та розглядаючи справу на засадах змагальності сторін, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, дотримуючись засад змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, враховуючи правові висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, як того вимагають приписи ст. ст. 12, 13 ч. 4 ст. 263 ЦПК України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Таким чином, у зв`язку із відмовою в задоволенні позову, судові витрати по справі відповідно до ст. 141 ЦПК України, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст.12,13,81,141, 258,259,263-265,268,273 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП - НОМЕР_2 ) про визнання заповіту недійсним.
Судові витрати по справі покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складене 17 серпня 2026 року.
Суддя Н. О. Щербина