ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 серпня 2026 року м. Житомир справа №240/4531/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 та до військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач 1), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виплатити йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі) за період з 31 серпня 2018 року по 24 січня 2024 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що при виключенні його зі списків особового складу відповідач не провів з ним остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатив йому індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018. Вказує, що вищезазначені індексація в розмірі 62088,60 гривень було виплачена йому на виконання рішення суду у справі №240/7859/23 лише 24.01.2024, а не в день його звільнення. У зв`язку з цим позивач вважає, що він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки з ним повного розрахунку при звільненні, а саме за період з 31.08.2018 по 24.01.2024, а також право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, а тому він звернувся з даним позовом до суду.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду Липи В.А. від 18 березня 2024 року відкрито провадження в адміністративній справі №240/4531/24 за позовом ОСОБА_1 за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувала проти заявлених позовних вимог у зв`язку з їх безпідставністю. Аргументуючи таку позицію зазначила, що ОСОБА_1 з 07.09.2016 по 31.10.2018 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка в період з 28.05.2016 по 01.05.2018 перебувала на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 . Починаючи з 01.05.2018 військова частина НОМЕР_2 здійснює фінансове забезпечення своїх військовослужбовців самостійно. У зв`язку із цим, військова частина НОМЕР_1 вважає, що позовні вимоги щодо виплати середнього заробітку мають бути заявлені до військова частина НОМЕР_2 . У зв`язку з цим, військова частина НОМЕР_1 просила відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою від 17.04.2024 суддя Житомирського окружного адміністративного суду ОСОБА_2 залучив військову частину НОМЕР_2 до участі у справі як другого відповідача (далі - відповідач 2).
Військова частина НОМЕР_2 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Зазначила, що вимоги ст. 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні на спірні правовідносини не розповсюджуються.
У зв`язку із призовом судді ОСОБА_2 на військову службу розпорядженням керівника апарату Житомирського окружного адміністративного суду від 19 липня 2024 року №138 було призначено повторний автоматизований розподіл справа, що перебували в провадженні судді Липи В.А., в тому числі й адміністративної справи №240/4531/24.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.07.2024 головуючим суддею для розгляду адміністративної справи №240/4531/24 було визначено суддю Черняхович Ірину Едуардівну.
Ухвалою від 23.07.2024 суддя Черняхович І.Е. прийняла адміністративну справу №240/4531/24 до провадження.
Ухвалою від 18.11.2024 провадження в даній справі було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням Верховного Суду у справі №440/6856/22.
Ухвалою від 17.10.2025 провадження у справі поновлено.
Відповідно до норм ст.ст. 257, 262 КАС України дана адміністративна справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 07.09.2016 по 31.10.2018 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 на посаді командира взводу матеріального забезпечення.
В період з 28.05.2016 по 01.05.2018 військова частина НОМЕР_2 , де позивач проходив службу, перебувала на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 .
На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 31.10.2018 №34-РС ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у запас за пунктом "ж" частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 31.10.2018 №230 він з 31 жовтня 2018 року був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Однак, в період проходження позивачем військової служби з 07.09.2016 по 01.03.2018 йому не виплачувалась індексація грошового забезпечення. Крім того, виплата вищезазначеної індексації не була здійснена йому і при звільненні з військової служби, у зв`язку із чим позивач змушений був звернутися до суду.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2023 у справі №240/7859/23 позов ОСОБА_1 до військова частина НОМЕР_2 та до військової частини НОМЕР_1 було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 , яка виразилась у неприйнятті рішення щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 за період з 07.09.2016 по 01.03.2018 індексації грошового забезпечення, відповідно до вимог Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-ХІІ, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців, січень 2008 року;
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка виразилась у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 за період з 07.09.2016 по 01.03.2018 індексації грошового забезпечення, відповідно до вимог Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-ХІІ, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців, січень 2008 року;
- зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 07.09.2016 по 01.03.2018, індексацію грошового забезпечення із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення січня 2008 року, відповідно до вимог Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 № 1282-ХІІ, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.
Матеріалами справи підтверджується, що 24.01.2024 на виконання постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2023 у справі №240/7859/23 військова частина НОМЕР_1 виплатила ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період служби з 07.09.2016 по 01.03.2018 в розмірі 63034,11 гривень (62088,60 гривень з урахуванням утриманого військового збору).
Вважаючи, що у зв`язку із затримкою з ним повного розрахунку при звільненні (несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення), він має право на отримання середнього заробітку, а також на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом 2 частини 4 статті 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4 ст. 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Положеннями ч. 4 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яким визначається порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.
Відповідно до пункту 242 вказаного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Водночас, ні Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу", ні Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №823/2249/18.
Суд також звертає увагу на висновки Конституційного Суду України у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), згідно з якими при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Суд погоджується, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд доходить висновку про можливість застосування норм статтей 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби зокрема.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, від 13.05.2020 у справі №810/451/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, буквальний аналіз норми статті 116 КЗпП України у взаємозв`язку з нормами Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, дає підстави для висновку, що у день звільнення з військової служби з військовослужбовцем має бути проведений повний розрахунок, затримка проведення якого зумовлює правові наслідки згідно зі статтею 117 КЗпП України, а саме виплату середнього заробітку за увесь час затримки проведення розрахунку.
Отже, не проведення відповідачем у день звільнення позивача з військової служби виплати належних при звільненні сум доводить протиправність такої бездіяльності та обґрунтованість застосування наслідків згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Під час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_1 31.10.2018 був звільнений з військової служби у військовій частині НОМЕР_2 , яка станом на цю дату здійснювала своє фінансове забезпечення самостійно.
Відповідно до пункту 242 Положення №1153/2008 особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.
Матеріалами справи підтверджується, що при звільненні позивача зі служби військова частина НОМЕР_2 не виплатила йому індексацію грошового забезпечення за період проходження ним служби з 07.09.2016 по 01.03.2018. Водночас, у зв`язку із тим, що в період з 28.05.2016 по 01.05.2018, який включає період протягом якого позивачу фактично не виплачувалась індексація грошового забезпечення, військова частина НОМЕР_2 перебувала на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 , постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2023 у справі №240/7859/23 зобов`язання щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018 були покладені на військову частину НОМЕР_1 (яка здійснювала фінансове забезпечення), але при цьому, суд також визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 (де позивач проходив службу) щодо не прийняття рішення про нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018.
Таким чином, з огляду на правові норми пункту 242 Положення №1153/2008, а також враховуючи встановлену судовим рішенням у справі №240/7859/23 протиправність бездіяльності військової частини НОМЕР_3 щодо не прийняття рішення про нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018, суд приходить до висновку, що саме військова частина НОМЕР_3 , в якій позивач проходив службу та яка на дату звільнення позивача самостійно здійснювала фінансове забезпечення, зобов`язана була здійснити з ним повний розрахунок при звільненні та виплатити всі недоплачені за період його служби суми грошового забезпечення. У зв`язку із цим суд вважає, що в розумінні статей 116, 117 Кодексу законів про працю України саме на військову частину НОМЕР_3 покладається відповідальності за затримку повного розрахунку при звільненні, не дивлячись на те, що спірну суму індексації на виконання судового рішення виплатила військова частина НОМЕР_1 .
Відтак, під час розгляду справи судом встановлено, що військова частина НОМЕР_3 не провела з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні та не виплатила йому індексацію грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018 в день його виключення зі списків особового складу, тобто 31.10.2018.
Вказана індексація грошового забезпечення в розмірі 63034,11 гривень (62088,60 гривень з урахуванням утриманого військового збору) була виплачена позивачу на виконання судового рішення лише 24.01.2024, що підтверджується випискою з його банківського (карткового) рахунку.
Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 31.10.2018 (в день звільнення з військової служби), а 24.01.2024, тобто із затримкою.
Враховуючи, що позивачу не була виплачена індексація грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018 у день його звільнення з військової служби, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є обґрунтованими.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 статті 117 Кодексу (у редакції до 19.07.2022) було передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022, яким норму статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам суд у цій справі враховує правові висновки Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, які підлягають урахуванню в силу положень частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Так, у постанові Верховний Суд дійшов висновку, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX , тобто з 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).
Відтак, період до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України.
При цьому, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Враховуючи постанову Верховного Суду від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, спірний у даній справі період стягнення середнього заробітку варто умовно поділити на дві частини: з 01.11.2018 по 18.07.2022, до якого підлягає застосуванню ст. 117 КЗпП України в редакції до внесення змін Законом №2352-ІХ, та з 19.07.2022 по 24.01.2024, до якого підлягає застосуванню ст.117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходить із такого.
Як роз`яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд наголошує, що для військовослужбовців середньоденне грошове забезпечення визначається шляхом ділення грошового забезпечення за два календарні місяці, що передували місяцю звільнення зі служби на число календарних днів за цей період. Крім того, тривалість затримки з військовослужбовцями повного розрахунку при звільненні визначається також в календарних, а не робочих днях.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці служби, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
З наявної у справі довідки від 07.03.2024 №99 вбачається, що розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за вересень 2018 року та за жовтень 2018 становив 10126,40 грн щомісячно.
Відтак, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача, розрахованого за два календарні місяці, що передували місяцю його звільнення зі служби становить 332,01 гривень ((10126,40 грн + 10126,40 грн) / 61 календарний день = 332,01 грн на день).
Тривалість затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні за період з 01.11.2018 по 18.07.2022 (до якого підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України в редакції до внесення змін Законом №2352-ІХ) становить 1356 календарних днів.
Тривалість затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 24.01.2024 (до якого підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ) становить 555 календарних днів, тобто понад шість місяців. Однак, вказана редакція статті 117 КЗпП України передбачає обмеження виплати працівникові середнього заробітку терміном в шість місяців. У зв`язку із цим, тривалість затримки розрахунку при звільненні за період якої позивач має право на отримання середнього заробітку, з огляду на шестимісячне обмеження, визначене статтею 117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ, становить 184 календарних дні (з 19.07.2022 по 18.01.2023).
Відтак, загальна тривалість затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні становить 1440 календарних дні (1356 + 184 = 1440).
Розмір середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні становить 478094,40 гривень (1440 календарних днів х 332,01 грн = 478094,40 грн).
Водночас, суд вважає, що у порівнянні із виплаченою із затримкою сумою індексації грошового забезпечення в розмірі 63034,11 гривень, суму середнього заробітку в розмірі 478094,40 гривень не можна вважати співмірною, оскільки вона перевищує суму заборгованості.
Суд зазначає, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
За висновками Великої Палати Верховного Суду зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Відтак, розглядаючи спірні правовідносини щодо виплати середнього суд враховує, що у постанові Верховного Суду від 18.07.2018 в справі №825/325/16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц вказано на те, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, а також те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.
Враховуючи, що середній заробіток за час затримки позивачу виплат при звільненні становить 478094,40 грн, що є значно більше ніж виплачена на виконання рішення суду сума індексації грошового забезпечення (63034,11 грн), яка підлягала виплаті при звільненні, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає принцип співмірності.
При вирішенні справи суд з`ясував, що істотність частки своєчасно невиплаченого грошового забезпечення в розмірі 63034,11 грн у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні становить 13,18 % (63034,11 грн х 100 / 478094,40 грн).
Отже, сума середнього заробітку, що підлягає відшкодуванню позивачу, з урахуванням істотності частки 13,18 %, становить 62539,20 гривень та визначається судом наступним чином: 332,01 грн (середньоденний заробіток позивача згідно довідки) х 13,18% = 43,43 грн - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 43,43 грн х 1440 календарних днів затримки розрахунку = 62539,20 грн.
Відтак, з урахуванням співмірності, суд вважає, що позивач має право на середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 62539,20 гривень.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача буде визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо нездійснення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільнені зі служби та зобов`язання військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 62539,20 гривень.
Вирішуючи спірні правовідносини в частині позовних вимог, яка стосується наявності у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушення встановлених строків їх виплати, суд зазначає наступне.
Питання, пов`язані із здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів, у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Питання, пов`язані із здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів, у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Відповідно до статті 1 Закону №2050-III, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону №2050-III передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).
Відповідно до пункту 1 Порядку №159, дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Пунктом 2 Порядку №159 закріплено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Відповідно до абзацу 6 пункту 3 Порядку №159 компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, сума індексації грошових доходів громадян.
Виходячи із зазначеного, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) виплата громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 4) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Відповідно до статті 3 Закону України №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 Закону України №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Таким чином, основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати доходів проводиться незалежно від порядку і підстав виплати доходів: добровільного чи на виконання судового рішення. Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права викладено Верховним Судом у постановах від 21.06.2018 (справа №523/1124/17), від 03.07.2018 (справа №521/940/17) від 15 квітня 2019 року (справа №727/7818/16-а).
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаційний характер.
Системний аналіз норм, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати сум грошового забезпечення провадиться виплата компенсації втрати частини доходу відповідно до діючого законодавства.
Використане у статті 3 Закону України №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.
Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14.05.2020 у справі № 816/379/16 та від 30.09.2020 у справі № 280/676/19, від 13.09.2021 у справі № 639/3140/17, від 09.08.2022 у справі № 460/4765/20, від 16.11.2022 у справі № 674/22/17) та в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України і ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" враховується судом під час вирішення спору.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11.07.2017 №21-2003а16, Верховного Суду від 22.06.2018 у справі №810/1092/17 та від 13.01.2020 у справі № 803/203/17.
Відтак, у разі несвоєчасної виплати сум грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства. У випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину грошового забезпечення, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів (правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 29.04.2021 у справі №240/6583/20).
Матеріалами справи підтверджується, що індексацію грошового забезпечення за період проходження служби з 07.09.2016 по 01.03.2018 військова частина НОМЕР_1 виплатила ОСОБА_1 лише 24.01.2024 на виконання постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2023 у справі №240/7859/23. Вказане свідчить про порушення встановлених законодавством строків виплати позивачу індексації грошового забезпечення, та є підставою для виникнення у позивача права на компенсацію втрати частини доходів.
При цьому, надаючи оцінку вказаним у відзиві доводам військової частини НОМЕР_1 про те, що позивач не звертався до військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату йому компенсації втрати частини доходів, суд зазначає, що норми Закону №2050-III та Порядку №159 не пов`язують виникнення у особи права на отримання компенсації із її звернення із заявою про виплату такої компенсації. Обов`язок здійснити виплату компенсації втрати частини доходу виникає в момент виплати особі доходу з порушення встановленого в законі строку для його виплати.
Враховуючи наведене правове регулювання, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про нарахування і виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, враховуючи, що індексація грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018 в межах встановлених законодавством строків йому виплачена не було. В судовому порядку такі обставини доведені, а тому позивач має право на виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.
З огляду на це суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, а тому вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексація грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018, та зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати, а саме за період з 07.09.2016 (а не з 01.01.2016 як просить позивач в прохальній частині позовної заяви) по день фактичної виплати такої індексації, тобто по 24.01.2024 включно.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відтак, суд, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" та в матеріалах справі відсутні докази на підтвердження понесення ним інших судових витрат по даній справі, підстави для вирішення питання про розподілу судових витрат - відсутні.
Керуючись статтями 6-9, 77, 90, 139, 242-246, 255, 257, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) та до військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Зобов`язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні в розмірі 62539,20 грн (шістдесят дві тисячі п`ятсот тридцять дев`ять гривень двадцять копійок).
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 07.09.2016 по 01.03.2018.
Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати, а саме за період з 07.09.2016 по день фактичної виплати грошового забезпечення, тобто по 24.01.2024 включно.
У задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.Е.Черняхович
17.08.26